Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис
Щоб усе — як колись воно було. Щоб двісті років московського панування — як корова язиком злизала. І головне одразу — щоб без чвар: потасувати всякі партії (на чорта вони, тільки роз'єднують нарід), вільна Україна — це козацтво й посполиті, а на чолі — Січ. Січ-мати. Січова рада править Україною, як буцім парламент, а кошовий, як президент. Нам і чорт тоді не брат.
Прапорщик обійшов ріллю й ступив на стежку, стежка йшла краєм рівчака.
— Нам і чорт тоді не брат! —^ сказав голосно прапорщик і витягнув з кобури наган. Йому заманулось вистрелити. Піднести вгору руку й у темну, зеленаву небесну безмежність пустити навмання з посвистом кулю. Потім ДРУГУ, третю, обернути навколо до останньої кулі ввесь барабан — така пойняла його незрозуміла велика радість. Нараз прапорщик почув позад себе чиюсь приспішену ходу. Він обернувся й побачив офіцера, що йшов просто до нього.
— Обождите, прапорщик! — долетів до Точила-Згур-ського владний окрик і він спинився.
— А що таке?
— Вы — офицер?
— Питаєте! — усміхнувся Точило-Згурський.
— Да, я "питаю" вас, вы офицер или нет?! — сказав запалюючись Жорж Барабашев і наступав на прапорщика; проте прапорщик не поступився. Він тільки роззявив рота й кліпав очима, не годен збагнути, чого від нього треба.
— Якщо ви — офіцер, то як ви сміли виступати на тому балагані?
— На якому це? — не зрозумів Точило-Згурський.
— Та на цьому ж, так званому "українському зібранні".
— Тимчасовий уряд дозволив формувати з українців національні частини. Є й наказ... — мовив Точило-Згурський, усе ще гаразд не розуміючи, з чого це, власне, починається між ним і незнайомим офіцером завід.
— Плевать я хотел на "Тимчасовий уряд" и его приказы. Я спрашиваю, как вам позволила офицерская честь?! — розпорощився Жорж Барабашев. Та це вже почало доймати й Точила— Згурського. Проти місяця йому не було видно супротивникового лиця, але від закустра-них обрисів на нього міцно дмухнуло горілкою.
— Вы падлец, а не офицер! — крикнув Жорж і незграбно замахнувся рукою дати ляпаса.
— Туди к... — окрисився прапорщик, гидко вилаявся й штовхнув незнайомця в груди. Давня вправність битись навкулачки, що її набув прапорщик, ще коли чабанував хлопчиком у степу, придалась йому тепер. Від стусана п'яний незнайомець захитався й поточився в рівчак. Точило-Згурський ударив його ще передком поміж ногами й замахнувся погрозливо наганом.
— Як дам, то й не оханешся! Лізе ще...
— ...Хамье... — зашипів від злости й болю Жорж, але прапорщик уже не чув його. Йшов вистрибом далі, щасливий своєї сили й перемоги. "Офіцерська честь". Випило на копійку, а варнякає на карбованця. Він їм покаже ще честь. їм не минеться так двісті років панування. Буде їм воно в пам'ятку...
Хмари змагали місяць. Розпорошеними ватагами вони облягали йому путь, силкуючись зловити. Ось одна вже вчепилась у нього, вже запхнула половину його в свої густі тенета, та "місяць випорснув і мерщій покотився геть. Але друга вже суне йому назустріч. Не дійшла, легенька, вона спромоглась тільки накинути на нього срібну намітку й місяць заборсався в ній, намагаючись вихопитись.
Точило — Згурський подивився на небо й журно зітхнув. Блідолиций місяць, спокійний споглядальник бентежної землі, супроводив його путь. Цей місяць так само світив Наливайкові, коли збройною рукою він приборкував гоноровиту шляхту на цих же білоруських мокри-нах і пісках, і так само котився й поринав за хмари цей місяць на листівці художника Ждахи "Помста Гната Голого", і так само майбутні нащадки думатимуть: цей місяць світив серед самотнього білоруського поля Степанові Точилу— Згурському...
Прапорщик заспівав фальцетом:
Ой, не світи, місяченьку, Не світи нікому, Тільки світи миленькому, Як іде додому.
Нараз прапорщик увірвав пісню. Неподалік, впоперек стежки під ополистою низенькою вербою якийсь солдат прицілювався у щось з коліна.
— А гей! Що ти там робиш? — голосно гукнув на нього прапорщик. Солдат тихо опустив рушницю й звільна, як маньяк, повернув голову на оклик.
— Що ти тут робиш? — спитав удруге Точило-Згурський, підходячи до солдата.
— Да вот, — м'яко сказав солдат і показав перед себе: — Так што хочу пристрелить...
Прапорщик глянув і йому стало моторошно. За п'ять кроків стояв одрубом нерозірваний важкий німецький гарматень. Голівка ударника тьмяно поблискувала під замлілим місячним світлом і таїла в собі жахливу руйнівну силу.
— Дурню! Та тебе ж воно розірве. Хіба ж можна так? Це ж страшна сила.
— Конешно, конешно, — погодився солдат, окаючи по-вологодському.
— Від тебе зосталось би тільки мокре місце, — сказав докірливо прапорщик, бачачи, що солдат лишається в тій самій позі.
— Это, конешно, правда, конешно, опасно, господин офицер, — промовив солдат і загадково усміхнувся.
— Гляди ж, більше не роби цього! — Слышишь, не смей делать этого! — посварився Точило-Згурський і пішов далі. Солдат винувато почухав поперек і насунув на брови кашкета. — Слушаюсь, господин офицер.
Трохи одійшовши, Точило-Згурський оглянувся назад. Солдат знову цілився з коліна в гарматень. Цілився старанно, за всіма правилами стрілецької штуки, повільно знизу вгору зводив рушницю.
— Стой, твою... — вилаявся прапорщик. — Я кому сказал — не сметь стрелять?
— Да я, господин офицер, ничего... Только как бы к прицелке... А то ничего.
— Ступай сейчас же в часть!
— Слушаюсь, господин офицер.
— Йолоп! — сердито пробурмотів прапорщик.
Солдат нехотя звівся на ноги, підтягнув штани, закинув на плече рушницю й зник за стовбуром верби. Переконавшись, що солдат покинув нарешті свій божевільний замір, прапорщик повернув додому. Та тільки-но він наблизився до залізничного насипу, як позаду рвонув страшенний вибух. Прапорщик притьмом обернувся. Велетенський фонтан землі, вогню й криці знявся високо вгору понад низенькою ополистою вербою. Прапорщик зо всіх ніг побіг назад. Солдата там уже не було. Неподалік від потрощеної верби зяяла глибока розвернена яма і по краях її сипалось униз свіже груддя землі. На вербі над пошмаганим віттям, на зламаній гілляці рівномірно, як важілець дзиґарів, гойдалась закинута людська нога в солдатському чоботі. Немов би там хтось заховався й пустує безжурний між вітами. Прапорщик підійшов ближче до того місця, де щойно стояв солдат. Долі перед ним була калюжа крови і в ній поплутані, як гаддя, розірвані, змішані з землею і свіжим листям, людські кишки. Прапорщик навшпиньки, мов боявся поворушити глуху тишу, що настала враз після вибуху, підійшов до верби й глянув угору. Вербове гілля звідусіль пошарпане й звідти тихо капала додолу рясними краплями кров. І одірвана нога беззвучно гойдалась на гілляці. Прапорщикові пробіг поза шкірою мороз.
Ноги йому увігнулись і холодний піт виступив на чолі. Прапорщик широко розплю...
[Наступні чотири сторінки машинопису втрачено. — Л. Б.]
...російську билинку. Краще було б поминути зовсім тих князів і перейти одразу до козаччини, проте Василь став пунктуальний: треба, щоб солдат знав усю історію, від початку й до кінця. І Василь сумлінно розпланував свої лекції: князівська доба, татарська навала, литовське панування, унія з Польщею...
Він склав уже собі навіть конспект перших двох лекцій, коли грюкнули двері й до халупи швидко увійшов Равич-Щерба.
— О, ви вдома! А я вас скрізь шукаю. Ходімо до батареї — скажете щось солдатам. Я завтра вже не буду, так хотілось би хоч почати.
— Як це не будете? А куди ж ви? — стурбувався Василь.
— Та бачите: корпусний комендант дозволив-таки два батальйони українські, так я перехожу в піхоту, щоб справу попервах, значить... Тимчасово. А потім, як усе організується, я знов назад, я ж таки й з кулеметом можу, першим номером буду... — підморгнув Равич-Щерба й вони пішли.
Ця звістка сумно вразила Василя. Що ж він робитиме без феєрверкера? Він же зовсім не вміє підійти до солдатів...
— Слухайте, а може б, і я з вами?.. — сказав нерішуче Василь, але феєрверкер категорично заперечив:
— Та що ви! І не думайте. Вам — лекції читати, просвіщати нашого брата; тут треба, розумієте, розтовкмачити солдатові — що воно й до чого, до кореня долізти, о...
У бараці, де було раніше офіцерське зібрання, вже сиділо душ двісті солдатів. До Равича-Щерби підійшли збоку два молоді офіцери.
— Вот, товарищ Щерба, объясните нам: я из Харьковской, он из Курской губернии, моя фамилия Сапрунов, а его — Николев — дак как мы — украинцы или нет?
[Наступну сторінку машинопису втрачено. — Л. В.] Василь нишком глянув на солдатів і побачив на їхніх лицях велику зміну. Вони похнюпились, набурмосились, уже не стало й сліду тої уважности, що була в бараці спочатку. Далі солдати занудьгували; одні позіхали, інші про щось шушукались між собою. Тільки два молоді офіцери на задніх лавах слухали Василя уважно з одкритими по-учнівському ротами. Василь перевів очі на конспект і казав далі:
— ...Князь Ярополк, щоб стати великим князем у Києві, побив князя Олега, а князь Володимир утік до варягів просити допомоги...
— Усе князья та графья — сама буржуазія, — долетів до Василя чийсь розчарований голос. Василь знову глянув крадькома на солдатів і тепер побачив перед себе сердиті, стомлені очі, що з тугою дивились просто на нього. Лекція провалилась — це було очевидно. Василь спантеличився й густо зашарівся. Йому самому лекція стала нестерпуче-нудною. Припинити б негайно її й тікати, не оглядаючись. Але це був би другий, ще більший скандал, ніж той, що вже є. Лекцію треба скінчити. Василь поклав спинитись сьогодні на Володимирі й розгублено добирав тільки слушного кінця. Серед солдатів здіймався вже гомін.
— На чорта мені ті князі! Чи я в Браницької мало попоробив...
— Та і в нас Кочубеї, тоже ж князі, напились крови...
— Та всі вони один чорт...
А Василь механічно, за конспектом, аби тільки швидше закінчити, вів далі:
Князь Володимир Великий (росіяни вважають його російським князем, а в дійсності він був українець), як тільки став у влади, розмістив своїх синів так: Ярослава посадив у Новгороді, а...
[На цьому рукопис обривається. — Л. Б.]
Весна того року була напрочуд рання й запашна. На деревах починав уже мерехтіти зелений серпанок молодого листя, край пішоходів зеленими голочками пробивалась крізь вогку землю трава і, коли вийти за мури "Турецької фортеці" Кам'янця, далеко за гони чувся свобідний подих визволеної ріллі.
Весна рушала самовпевнено й урочисто.
