Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис
І так само, як годину тому, враз спалахнула солдатська лють, так тепер вона миттю розтанула й зникла. Піхотинці перемішались із гармашами й об'єднаний спільними радощами озброєний натовп тішився, мов допіру вони здобули над другим ворогом велику перемогу. Тут не було між ними жодного офіцера, навіть гадстаршина, унтери й феєрвер-кери почували себе ніяково серед цих великих утихомирених дітей.
Навіть, коли вже зовсім покінчили з артилерійським обстрілом, солдати не розходились. Перед ними були не осоружні могильні глинища шанців, а широке узлісся із кволими болотяними квітами, високі сосни, печальні берези й тендітна закучерявлена хмаринками блакить. Там із-за лісу знову високо шугав німецький "ІетЬи", але здавалось, що йому нема ніякого діла до російського фронту. Він летів високо понад землею, до далекого сонця і сонце усміхалось йому назустріч, сріблило його могутні крила.
Мітинг затягнувся далеко за полудень. Голова дивізійного комітету ще раз розповів солдатам про мир без анексій і контрибуцій, потім десь узявся приїжджий цивільний есер і нарешті виступив якийсь українець. Поки есер патетично й гарно промовляв за волю, що її здобуто ціною великих жертв найкращих синів Росії, за землю, що має належати тільки самим трудівникам, солдати радо й уважно слухали його, але, як тільки він почав про війну до переможного кінця, одразу ж серед натовпу зчинився такий загрозливий рейвах, що есер ледве скінчив свою промову й мерщій кудись подівся.
Есер своїм виступом тільки зорав для українця ґрунт, і слова присадкуватого, замизканого промовця солдатська маса сприйняла як свою загублену в солдатському безталанні мужичу правду.
— ...Або, скажімо, козаки донські, кубанські, астраханські, уп'ять же й оренбурзькі — їм так же було і земля, й коні, й, як сказать, слобода — то уп'ять же, конечно, цар їх пошти що й не пригноблював. Нема нічого гіршого, як було служити в піхоті або у флоті. По три шкури з нас дерли. А як розібратись по правді, так на-стоящі козаки — це ми, українці; сказать, хахли чи там малороси... У нас були запорожці. Ми з діда-прадіда ва-курат козаки, ну тільки що нас царі й усяка буржуазія не признавали, а так вроді ти сукин син, мужик і не рипайся... А ми требуємо, щоб, значить, тепер усі були козаки — вроді, як усі вільні й щоб земля, конечно...
Українець мав великий успіх. На його заклик до української громади тут же записалось півтори сотні душ і між ними десять росіян і один татарин.
Есера комітетчики наздогнали аж на п'ятій верстві. Зморений ? сердитий, він мовчки сів до голови комітету, й автомобіль помчав далі.
— 1 глядіть, яка штука, — винувато промовив до есера голова комітету й непорозуміло розвів руками, — адже за весь час у цьому полку, я ручуся, не було ні одного більшовицького агітатора і разом із тим вони, власне, всі більшовики...
— А сьогодні ж багато ще записалось до української громади, — сказав худорлявий секретар, але голова на це тільки махнув рукою...
Через три дні дивізію одведено в запілля на реорганізацію, поповнення й відпочинок. Із цього часу командування обсіли ще більші клопоти, ніж коли дивізія стояла на позиціях. Немовби шанці тільки й були єдиними обручами, що якось з бідою тримали досі кволі частини дивізії, а під легким подувом запілля вона прискорено почала гинути. Поповнення довго не надходило, а натомість день при дні зростала дезерція 10. На муштру й запільні окопні роботи солдати не виходили, більшали й ставали побутовим явищем конфлікти з офіцерами, поміж солдатів ширилась азартна гра в карти, десь напивались бешкетники, навколо становища дивізії товклися ватаги приїжджих повій.
Та з цим ще можна б якось дати раду. Але що будеш діяти з тою політичною отрутою, яка зо всіх усюд, через усі щілинки просувалась між солдатів і геть зовсім спантеличувала їх. Немовби дивізія тільки й прийшла сюди на те, щоб прилучитись до всеросійського розгардіяшу всяких партій, різних груп і течій. Мітинги, доповіді й дебати не припинялись по частинах. Полки, батальйони, роти крошились на есерів, меншовиків і більшовиків; з дивізії відокремились поляки й знялись невідомо куди; спішно, не знати від кого, організовувались у свої громади українці. Чулися, щоправда, ще несміливо, нерішуче й від українців претензії утворити свої національні частини. Ба навіть без усякого дозволу послано від дивізії до Києва делегатів на український військовий з'їзд.
Командуванню завернувся світ. Треба було щось робити, але що? Треба було якихось негайних заходів, але — яких? Треба було б до когось удатись, але — до кого? Керенський. Корнілов. Мілюков. Чхеїдзе. Хто має врятувати армію і Росію? Хто?..
Під Ригою якийсь солдат привселюдно заявив Корейському, що він не хоче вмирати на фронті, коли здобуто свободу й удома ділитимуть землю. Керенський виступив із промовою і запропонував звільнити боягуза з армії. Солдат негайно ж поїхав додому, а Керенський до Петрограда... Що там у бентежному, ворохобному Петрограді? Що собі там думає Мілюков, і чому не з'явиться на фронт втихомирювати солдатів старий лис Чхеїдзе? Генерал Корнілов має запроваджувати на фронті кару на горло, генерал Корнілов хоче скасувати комітети й відновити справжню дисципліну (дуже конфіденціально: генерал Корнілов готує похід на Петроград). Генерал Корнілов. Корнілов...
У штабах почали відбуватись таємні наради, складали списки певних офіцерів, опрацьовували переформування частин, стягували кінноту, між штабами й ставкою раз-у-раз їздили неофіційні таємні посланці. Генерал Корнілов виїхав із ставки на Всеросійську державну нараду.
Керенський і Корнілов!
— Росія потребує диктатора!
— Тільки сильна диктатура може врятувати Росію!
На московському вокзалі генерала Корнілова зустріла піднесена юрба офіцерів і юнкерів, що під крики "Слава!" й "Хай живе рятівник батьківщини!" винесли головнокомандувача на руках до автомобіля...
Генерал Корнілов...
Василь Головчинський загаяв аж півтора тижні, заки дістався до дивізії. Якби він просто вдався до штабу армії, його радо оприділили б, куди він забажав. Ще б пак, серед безлічі дезертирів — самоохотник, що із розкладу запілля навласнуруч вихопився на фронт. Хай цим зламано звичайні військові правила, дарма. Там, де чинить патріотизм, можна вибачити все. Але Василь спершу вдався до армійської української ради й після того з папірцем, де рада просить прийняти рядового Головчинсь-кого Василя до Ставропольського пішого полку, він пішов до штабу армії. 1 цей папірець, писаний російською мовою, але з українським штампом і печаткою, визначив Василеві його поневіряння по штабах і командах.
У штабі армії його спеціально допитував молодий енергійний підполковник з аристократичними манерами й густим "оксамитовим" баритоном:
— ...Вас заїдала бездіяльність нашого запілля — прекрасно, але чому ви хочете саме до Гренадерського корпусу, ба навіть точно в такий ось полк. Це вас "рада" туди направляє чи ви самі?
— В цьому полку служить мій знайомий офіцер...
— Хто саме?
— Барабашев.
Підполковник зараз же дістав із шухляди якийсь реєстр і швидко пробіг по ньому очима.
— Штабс-капітан Барабашев. Георгій Петрович?
— Так.
— Але ж штабс-капітан Барабашев — не українець, — здивовано й разом підозріло глянув на Василя підполковник.
— Я вчився з його братом у гімназії...
— Хм... В гімназії... — процідив спроквола підполковник і спинився на Василеві довгим пильним поглядом.
— А все-таки ви надарма злигалися з українцями. З цього все одно нічого не вийде... — сказав наостаннє підполковник і випустив Василя.
В штабі корпусу теж зволікали. Українська печатка, видимо, й тут була Василеві тягарем. Його знову розпитували, старанно допоминаючись, чого це він хоче саме до цього полку, а не до якого іншого, кінець-кінцем Василеві сказано, що його, власне, слід відрядити на Кавказький фронт, де, за відомостями, тепер перебуває його 184-й Казанський полк. Василь звернувся до корпусної ради, та це не допомогло: на перешкоді стояли знову ті самі замкнуті холодні штабні очі.
"Мудро заказано українцеві всі дороги", — подумав Василь і його охоплював уже розпач. Він облишив тепер і корпусну раду: годі покладатись на тих свійських діячів, що понад усе бояться конфліктів і непорозумінь. Проте випадок допоміг Василеві.
Коло пекарні стояла навантажена хлібами військова біда. Літній зморшкуватий солдат порався коло коня, здіймаючи йому шаньку з вівсом. Кінь нетерпляче мотав головою й бив копитом в землю.
— Чекай-но. Який гарячий, — люб'язно промовив до коня солдат і пестливо поляскав його по шиї.
Солдатська ніжність до худоби привернула Василеву увагу. Після штабних манекенів і зморених, насуплених здичавілих солдатів ці прості людські слова до коня пролунали Василеві незвичайно. Вони — як польова квітка, що зросла, не знати як, серед визубня кам'яного муру старої в'язниці.
Василь розговорився з солдатом. Розумне рухливе лице, русяві вуса й скісний шрам під оком заімпонували Василеві. Це був феєрверкер і до того ж секретар батарейної української громади Равич-Щерба.
Феєрверкер одразу розв'язав усі Василеві сумніви.
— О! Так поїдемо до нас на батарею. Найшли — по штабах ходити. На чорта?
— Так я ж піхотинець... — сумовито мовив Василь.
— Ну, то що? А тепер будете артилеристом. Лекції зможете солдатам читати. Про історію України, скажімо, літературу. Ну й добре. Треба так, як ось, наприклад, більшовики роблять: їхати, куди треба, та й усе. А в штабі питати — то єрунда. Та й кого питати. Сідайте...
Василь умостився на передку поруч із феєрверкером і вони поїхали на батарею.
Багряно догорає на заході короткий осінній день 1917 року. Голими вітами їжачаться дерева парків і скуляться під поривами холодного жовтневого вітру. Низько летять над землею розірвані темні хмари, і, здається, їх краплі ось-ось упадуть додолу, як тихо падає останнє пожовкле листя...
А на вулицях людно й гаряче. 1 туг, і там збиваються купами люди, точаться суперечки, зривається часом лайка, лунають погрози...
У пожмаканій, заляпаній шинелі, підперезаній брезентовим паском, солдат одсунув на потилицю брудну шапку, закинув за плече прихоплену з фронту гвинтівку й повагом переходить від гурту до гурту.
