Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис

Щось таки справді мордує дівчину.

— Інно! Інно, що з тобою? — ступив до неї Євген.

— Ну, справа є, я мушу піти...

Інна повернулась і швидко пішла до села. — Бідна дівчина! Що ж із нею робити? — пожалів Інну вдруге Євген, але йому стало ще прикріше. Починаються вже безпричинні любовні трагедії, сцени, сльози!.. Вона пішла й, безперечно, буде там десь на самоті плакати. Чого? Він же їй нічого такого не сказав! Треба було б наздогнати її, заспокоїти, розважити, спростувати всякі її передчуття, але він страшенно стомився і йому хочеться їсти. Та й з якої речі близькі стосунки між чоловіком і жінкою мають конче супроводитись трагедіями й сльозами? Кохання мусить давати радість, а не болі! "Кохання"? Так, вона кохає тебе, а ти?.. — Ні, таки треба з цим покінчити! Принаймні, буде боляче раз, а не завжди. — Євген рішуче подався до фільварку.

В домі вже накривали до обіду стіл. У сінцях Євгена зустрів Ніколай Парфенович.

— А мені саме вас треба, Євгенію Петровичу. Будьте ласкаві, до кабінету. Нам треба поговорити.

Євген одразу ж почервонів, як спійманий на злочині хлопчисько.

"Це, очевидно, про Інну зараз. Марія Петрівна таки нашептала, мабуть, йому повні вуха..." Євген силкувався опанувати себе й бути спокійним. "Поки він вичитуватиме, я знайду, що відповідати", — заспокоїв себе Євген і сів у крісло коло столу.

— По-перше, я хочу сплатити вам гроші за місяць. Сорок і п'ятдесят. Дев'яносто. Здається, правильно, порахуйте, будь ласка. А тепер я мушу вам дещо сказати...

Євген знову почервонів і нашорошився. Проте Ніко-лай Парфенович почав дуже лагідно й чемно. Навіть голос свій знизив до незвичайно низького тону.

— Я розумію, — сказав він, схрестивши пальці й уникаючи дивитись Євгенові в вічі, — революція, так би мовити, похитнула старі погляди, молодь захоплюється соціалізмом тощо. Але ми, аграрії, не маємо права фантазувати. Ми мусимо дати державі й армії хліб, бо інакше буде голод. Як там буде з землею далі — хто його знає, але тимчасом земля все ж таки, так би мовити, належить економії й економія за неї відповідає. В нашій роботі, на жаль, доводиться одмовлятись від фантазій і соціаліз-мів... Еге ж бо.

"Чи він хитрує й так здалека заходить, чи, може, й справді, він хоче казати тільки про луг?"

— На жаль, шановний Євгенію Петровичу, щодо цього у вашій роботі на економії трапились деАсі, так би мовити, помилки. Наприклад, ви не додержали на косовиці норми зарплати і дали змогу селянам просто обікрасти економію. Я боюся, щоб цього не повторилось і на жнивах. Це була б, так би мовити, просто катастрофа. Я вже не кажу, що така м'якість розбещує селян, навіть підбурює їх до насильства, це само собою розуміється, але тут йдеться про голод, ось у чому річ!..

Євген зовсім уже отямився. Найгірше, чого він сподівався в цій неприємній розмові з Ніколаєм Парфено-вичем, обминуло його, не зачепивши й краєм. Це надало йому сміливости й певносте.

— Бачите, Ніколаю Парфеновичу, — сказав він, — нам буде трохи важко порозумітись. Часи, безперечно, змінились і вам треба вже примиритись із тим, що земля перейде селянам. Та й це ж не ваша земля, ви тільки управитель, — чого вам її шкодувати?

— Так, але ж я служу, мені платить власник і я не можу манкірувати...

"В мій город закидає! — подумав Євген, але це тепер не засоромило його. Йому зненацька радісно спало на-думку: яка слушна нагода покінчити з ненависним фільварком! З практикуванням, з тупими учнями, з...1нною. Гамузом! І то воднораз. 1 не треба більше наглядати за дівчатами й косарями, не треба турбуватись, чи складе Сеня восени іспита, не треба удавати перед Інною уважного й ніжного... як добре це випадає!"

— Я теж не можу, Ніколаю Парфеновичу, йти проти своїх переконань. Я дивлюсь, що не тільки той злощасний Зарудченківський луг, а й уся земля по правді належить селянам... — Євген сказав це так рішуче й серйозно, що Ніколай Парфенович навіть перелякався — чи не взяв бува він до молодика занадто вже крутого тону? Він іще більше знизив свій голос, щедро вливаючи туди щи-рости й сердечносте.

— Ні, що ви? Воронь, Боже! Хіба я проти ідеї? Ні в якому разі. Я сам визнаю, що в наших земельних ділах багато ще є, так би мовити, ненормального... Але ж ми мусимо почекати. Ми не маємо права самі проводити всякі... реформи, так би мовити. Тільки уряд, установчі збори чи хтось взагалі, але — правомочний, повноважний. Треба ж, щоб — порядок, а не анархія!..

— А я дивлюся на це зовсім інакше. Треба тепер же передавати землю, негайно, бо інакше, справді, буде анархія. Це моє глибоке переконання, Ніколаю Парфеновичу, і я не можу від нього відступитись.

— Але як же це буде? Як ми — на жнивах?.. — зовсім розгубився Ніколай Парфенович.

— Як? Що ж — вихід один — мені треба покинути у вас роботу.

— Як же це — покинути? Так би мовити, в саму гарячку, серед сезону?.. — широко розплющив від здивування очі Ніколай Парфенович і враз сердито нахмурився: — Ні, це виходить якось, знаєте...

— Я з міста пришлю вам свого колегу, який погодиться на ваші умови, — сказав Євген, намагаючись прискорити кінець своїм неприємностям.

— Цс ви — серйозно, Євгенію Петровичу? Так би мовити, остаточно?

— Цілком.

— Ну що ж, — печально розвів руками Ніколай Пар-фенович, — силоміць, як кажуть, милим не будеш... В такому разі через дві години вам подадуть фаетон...

— Дякую.

— А може б ви ще подумали? Ми, як-не-як, так би мовити, свої люди, могли б договоритись.., — скора глянув на Євгена Ніколай Парфенович і моргнув для чогось оком.

— Хіба ж можна, Ніколаю Парфеновичу, договоритись у справах переконання? Це така річ, що нічого не зробиш, сказав Євген, одходячи до дверей.

— Та-а-ак... Воно, Євгенію Четровичу, легко передавати мужикам чужу землю, як своєї не маєш... Це дуже легко! А от коли б вам довелось своє від серця одрива-ти — ви б іншої заспівали! — сумно посміхнувся Ніколай Парфенович. — Ах, молодість, молодість!.. — він скрушно захитав головою і підвівся, але Євген уже прощався з ним.

До обіду він не вийшов. Тільки служниці переказав, щоб Інну не ждали — вона в селі. Похапцем пакував свої невеликі речі. Чекати на фаетон — безглуздя. Це значить поставити себе під нові прикрості, позичати "в сірка очей, зустрівшись із Марією Петрівною, а ще гірше — прощатись з Інною... Як би це його приладнати речі на велосипеда? Це було б добре. Він тихо виїхав би собі, вільний і не залежний від останньої гіркої послуги Ніко-лая Парфеновича. Але кошика ніяк не можна приладнати на багажниці. Хіба ось що: кинути тут кошика, а речі зв'язати в клунок? Прекрасно!.. Клунок вийшов трохи завеликий, але то нічого — доведеться тільки, сідаючи, вище задирати ногу.

Він тихо вивів через чорний хід велосипед. До нього підійшов здоровенний дворовий собака й здивовано понюхав клунок на багажниці. Висолопив від спеки язика й ліньки одійшов убік. "Треба було б хоч коротеньку записку лишити Інні", — промайнула пізня думка, але — не вертатись же ради цього назад, на мезонін! Він непомітно підійшов до фільваркової брами й, не оглядаючись, сів на велосипеда. Машинка легко помчала з гори.

Він сильно натискав на педалі аж поки, обернувшись, уже не побачив позад себе фільварку. Тоді він спинився, легко зітхнув і витер хусткою упріле лице й шию.

Інна незабаром повернулась до фільварку. Обличчя їй усе ще було зажурене й хода апатична. Служниця, що несла з їдальні тарілки, боязко оступилась перед нею. Крізь одчинені двері з їдальні чулися нервові материні слова. Інна спинилась у передпокої.

"...така нетактовність і грубість. Просто не розумію. Сам бачив же: він серйозно упадає, між ними щось уже є, і раптом — так повестись із ним! Навіть нічого не сказати про Інну! Де твій розум був? Ти ж — батько!.. Мало чого, що — економії, але ж ти сам догадувався, що вони зайшли далеко! Його треба було вдержати, пригріти, на-путити..."

Інна зблідла й ноги їй захитались. Але вона зібрала всі сили й прожогом побігла на мезонін. Там була пустка. Шматки розірваних газет на підлозі, одчинена порожня шафа, перекинутий кошик. Дівчина затамувала подих, стала на порозі й широко розплющеними очима безтямно дивилась на гармидер у кімнаті. Потім тихо підійшла до столу, низько похилилась і притьмом почала шукати на столі примруженими очима. Але на столі не було нічого, тільки каламар, ручка, прес і шматочок чистого паперу. Дівчина підвелась і тихо застогнала. Вона закрила руками очі й потім знову оглянула кімнату, немов би не вірила першому враженню й тепер хотіла звірити. Та на цей раз кімната видалась їй ще порожнішою й одчинене в сад вікно чогось іще більше ствердило її, що кімнату покинуто назавжди. Ніби той, хто тут жив, вийшов звідси саме через вікно. Вийшов і так і залишив його одчиненим...

Інна швидко збігла східцями долу і вскочила до кухні. Вона вже не могла стримати свого хвилювання й, схопившись рукою за груди, крикнула до служниці:

— Де Євгеній Петрович?.. Служниця боязко завагалась.

— Де, я питаю, Марфушо?

— Та вони на станцію поїхали... На велосипеді... Інна одірвала руку від дверей і вискочила на двір.

Вона добігла до брами й стала. Безвільно обіперлась об

стовп і схопилась за чоло. Від брами йшов у долину й завертав на гору до старого сільського кладовища широкий шлях. Там нікого не було. Дівчина мовчки жаскими очима дивилась перед себе і з очей їй сквапно збігали щоками сльози. Вона довго стояла край порожнього, широкого шляху, і просто в лице їй, у затуманілі очі, в перекушені губи світило передвечірнє спокійне сонце.

IV

Пудель слухняно сидів коло ніг і крізь його густу, чорну шерсть горіли в сутінках бліндажа два розумні гарячі ока. Він змучився чекати, але його постать була нерухома й тільки очі, як важілець дзиґарів, переходили від Жоржевої руки до рота й від рота до руки. Жорж Барабашев допивав вранішній чай. Він поставив шклянку в срібному підшклянникові на блюдце й тоді вже заходився коло вимуштрованого пса.

— Ну, Крезе? їсти? Гам, гам? Пес тужно заскавулив.

— Добре, добре, чую. Чую, Крезе. — Жорж Барабашев поляскав пуделя по шиї й кинув йому на підлогу кільце ковбаси. Пудель клацнув зубами й притьмом кинувся.

-Тубо!

Пес закам'янів, але кінчик чорного вогкого носа таки торкнувся з розгону ковбаси.

— Кому сказано — тубо?!.