Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис

— Захоплюватись усякими дурницями, але є ж і межі. Безобразіє!..

— Та ти ж, папа, сам мені колись оповідав, що прізвище наших предків було "Барабаш".

— Предків? До чого предки? Предки тут зовсім ні до чого. Я не заперечую, справді — наш рід походить від козацького полковника Барабаша, що за Хмельницького ще... Так що з того? В тому-то й річ. — Петро Олексійович знову натрапив на свою позицію і впевнено сказав: — В тому то й річ, що наші предки були росіяни, а не якісь там українці. Малороси, правда, трохи з польською домішкою, але то все одно. Вони вірно служили православному цареві й Росії. Да — Росії! І Хмельницький, і Єрмак, і Мінін з Пожарським — всі вони боролись за Росію. Тисячу літ созидалось велику Русь, Калі-та, Пьотр Великий, а українці що роблять?

Петро Олексійович схрестив на спущених долонях пальці й скрушно глянув на сина. Євген задумливо дивився у вікно.

— Позор!.. Якийсь там Грушевський вигадав їм Україну й вони зраділи. Та яка — Україна? Сам же Хмельницький сказав іще колись: "Волим под царя восточного, православного"... Ні, їм, бачите, Боїдан Хмельницький ні по чому, їм давай Мазепу або ще якогось там...

Я ж завжди казав: українство — це мазепство, сепаратизм! Так же воно й є тепер. Вся Росія давно прокляла Мазепу, а їм він герой. Развратник, изменник!.. Безобра-зіє!.. Ти вже дорослий, Євгеній, восени ти поїдеш уже до університету, ти ж можеш тепер добрати й сам, куди воно верне, і я дивуюсь тобі, далебі. В Росії знову "смутное время", всякі самозванці, розбійники, — так невже ж ти, Євгеній, ти, мій син, пристанеш до цих злочинців?.. Рід Барабашевих іще ніколи не заплямував нашої чести зрадою, зрадників між нашим родом не було...

Петро Олексійович розхвилювався. Щоки йому почервоніли, кругле тверде підборіддя з низенькою щетинкою сивини безпорадно тремтить, і де подівся його бездушний суворий погляд очей, що під ним усе замовкало в домі. Таким Євген не пам'ятав свого батька. Ні, це зовсім не той черствий "Бардадим", що до нього змалку сяк-так принатурився і звик Євген, ні, це щира стара людина, що по-своєму вірить і по-своєму переживає. Євгенові вперше стало шкода батька. І то більший жаль бере, що немає йому чим розраяти старого, а переконувати його — марна річ. Євген підійшов до батька й підсунув йому стільця.

— Ти, папа, сядь, не хвилюйся...

Петро Олексійович автоматично сів. Груди йому часто й високо здіймались і товсте чорне сукно урядової тужурки не могло вже стримати їхнього турботного калатання. Петро Олексійович розгублено дивився перед себе невидющими, затуманеними очима й машинально гладив долонею краєчок столу. Та ось він оддихався вже, очі звузились і краї тужурки міцно облягли гладкий, чу-ракуватий стан. Він дістав з бокової кишені другого листа.

— Коли тобі не досить моїх слів, може, тобі промовлять більше братові слова. Ось. Це пише Жорж. Послухай:

Любі мої! Хотілось заїхати хоч на день побачитись із вами, бо тільки одна ніч їзди розділяє мене від вас — я у відрядженні з фронту. Два дні вже в Києві, та обставини так складаються, що мушу негайно виїздити назад — на фронт. Правда, це помилка — писати "фронт", правильніше — вертаюсь на те страшне (страшне не раніш, а саме тепер) місце, що звалось колись фронтом. Я пишу "звалось99, бо фронту вже фактично нема, як нема кілька місяців і самої російської армії. Озброєні, здичавілі банди грабіжників і хуліганів заступили в шанцях грізну колись, дисципліновану нашу армію. Якби не союзники, що відтягають німецькі сили на західній фронт, німці вільно могли б іти в глибину Росії аж до Петрограда й Москви. Вже давно нема "сірого героя", того чесного, зразкового російського солдата, що робив у боях чудеса, замість нього — розхристаний, знахабнілий "товариш", який може тільки мітингувати й стріляти по своїх офіцерах. За всю останню війну російська армія не зазнала більшої і дошкульнішої поразки, як славнозвісний наказ № 1. Більшовики, українці та соціалісти різних Гатунків довершили цей удар. Армію дощенту розкладено й здеморалізовано. Ми вважаємо за ідеал, якщо полк, утративши сорок відсотків дезертирів, без жодного пострілу по ворогові, ще якось сидить у шанцях. Надії на артилерію і козаків вельми хисткі. Розкладо-ва агітація всяких авантурників безкарно йде по всій армії і майже нема тепер абсолютно певних частин. Революційна гангрена глибоко захопила організм армії. Я не можу передати вам, яких страшних тортур доводиться зазнавати тим, що мають нещастя бути російськими офіцерами. Це воістину хресний шлях на Голготу, і тільки обов 9язок перед нашою многострадальною батьківщиною та надія на Кор-нілова ще змушують нас, офіцерів, держатись тут і мовчки терпіти всі образи, утиски й знущання...

Петро Олексійович не міг далі читати. Хвилювання стискувало йому горло й слова ледве вилізали на язик. Він опустив на коліна листа й тужно подивився на сина.

— Бідні офіцери!.. Це справжні мученики, це святі жертви російської революції... 1 після цього ти, Євгеній, можеш називати себе українцем і витівати оті всі дурниці?

Батько таки надумав зробити з Євгенового українства родинну трагедію. Не скандал, як звичайно, а найсп-равжнісіньку трагедію з усіма її печальними аксесуарами. Це збиває Євгена з пантелику і хто зна, що робити з батьком. От, коли б він, як і завжди, почав гримати, неприємно блискати очима, лаятись — тоді зовсім інша річ. Тоді б Євген знав, як поводитись. Та, власне, він давно вже приготувався до останньої розмови з батьком. Вона мусіла бути. Але ж не така. Без цього жалібного тремтіння батькового голосу й прибитої, просто безталанної, старечої постаті в урядовій тужурці. Євген мляво обійшов куток столу й спробував одвести батькові думки в інший бік:

— Ну, добре, папа, а до чого ж тут моє прізвище? Отже виходить, що "Барабаш" — історично правильно?

— Ні, "Барабашев"! — категорично заперечив Петро Олексійович і його згорблена, принишкла спина знову гордовито випросталась на стільці. — Це, коли вони були некультурні, дикі, тоді вони звались Барабашами, хіба ж можна припустити, щоб у наші часи серйозна культурна людина звалась "Козолуп" або "Мокроштан" який-не-будь? Директор гімназії і раптом — Мокроштан! Смішно навіть говорити про це! Абсурд...

Петро Олексійович розсердився. Голос йому знову твердий, диктаторський: — Ми — Барабашеви і, поки ти в моєму домі, ти будеш теж Барабашевим. Я не дозволю перекручувати наше давнє прізвище!

Батько став таким, яким він і мусів бути. Оце і є справжній батько — Пьотр Алексеевич Барабашев, начальник повітової пошти, по-вуличному "Бардадим" Без сантиментів і патетики. Євген спокійно подивився батькові в вічі.

— Ні, папа, я все ж вертаюсь до Барабашів, я офіційно і скрізь буду — Барабашем.

— Євгеній! Як ти смієш?! — Петро Олексійович стукнув долонею по столу й устав: — Як ти смієш мені так?..

— Дай мені, папа, мого листа, ти й досі його держиш. Євген сам витягнув через стіл з батькових пальців

листа й навмисно зараз же занурився читати.

— Я говорю, Євгеній, останній раз: у цьому домі живуть і будуть жити тільки Барабашеви. Да — Барабашеви! Я рішуче тобі кажу — всі ці штучки й комедії я не дозволю...

— Не будемо, папа, сперечатись, — сказав спокійно Євген і поклав на стіл листа: — Володя Фогель знайшов мені в повіті роботу і я можу покинути "дім Бараба-шевих"...

— Ах, он як? Прошу! Будь ласка! Двері одчинені. Не затримуємо! — Петро Олексійович низько вклонився перед сином і простягнув до дверей руки:

— Це наш дім, а ось двері. Прошу!..

— Ах, Боже мій. Що ви там вигадали?.. Женічка, та хіба ж можна з папою так!.. — Це бігла з веранди перелякана на смерть мамуня 1. [На цьому розділ завершується, а відтак і оповідь про дальшу долю Євгена Барабаша обривається. Зате продовжується в рукопису, з початком якого читач має змогу ознайомитися далі. — Л. Б.].

* * *

..До панської економії від станції було далеченько. Я і мій шкільний товариш умовились їхати сюди до управителя Кенігівської економії репетиторами. Управителеві треба, щоб ми підготували за літо й перетягли через осінні переекзаменовки в гімназії двох його стгів-телепнів і дочку бухгалтера, а нам треба заробити грошей на зиму, на університет. Але товариш мій спізнився на поїзд, і я приїхав сам. Іти пішки далеко й нудно самому, і я зрадів, коли мене наздогнав, підскакуючи на драбчастому возі, якийсь дядечко. Я попросився підвезти мене до економії, і дядько, глянувши на блискучі ґудзики моєї студентської тужурки, не сказати б, що неохоче, але й без особливого піднесення погодився. Проте дядько був говіркий і одразу ж почав розмовляти. Власне, від мене він, видимо, мало сподівався почути щось цікаве й тому говорив більше сам з собою. Був кінець червня. В Києві Центральна Рада випустила свій перший універсал, у далекому Петрограді громадилися хмари липневої бурі, розвалювався фронт, а дядько все ще не міг перетравити березневої сенсації:

— Царя нема! Ге! Ну, просто, як оце тобі з воза встав: був, сидів, а це, гляди, вже й нема...

Подумавши хвилину, він сказав зачудовано:

— І ловко ж товариші його підважили!.. Перед самою економією він спитав мене:

— Так, кажете, вчитесь у городі? Ну, а на кого ж саме?

— На вчителя, — відповів я.

Дядько підозріло глянув на мою студентську тужурку й, одвернувшись, досить переконано сказав:

— А я так думаю, що, мабуть, чи не на попа. Тпру!.. — і спинив коні.

— Чому ж ви так думаєте? — здивувався я, злазячи з воза.

— А ґудзики золоті нащо?

Він хитро всміхнувся, немов піймав мене на брехні, Й стьобнув віжками по шкапі.

За кілька хвилин засмаглий кремезний управитель у парусиновому костюмі запрошував мене до покоїв, люб'язно дорікаючи, чому я не сповістив його заздалегідь, щоб за мною вислали коні. Він, видимо, зрадів з мого приїзду, бо забув навіть спитати, чому я приїхав сам, без товариша. І я, не дожинаючись його запитання, сам сказав:

— А мій товариш приїде завтра: спізнився на поїзд. Управителя немовби хто шилом штрикнув у бік, і він

пересмикнувся:

— "Товариш"!.. Так-так... Товариш з гімназії, з університету, однокашник, нарешті, товариш міністра і — наш сьогоднішній товариш-братішка! І треба ж таки загидити таке прекрасне слово!..