Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис
Колону замикала з двокольоровими прапорами квітчаста мішанина просвітянських рядів. Перед очима замигтіли де-не-де сині шаровари й картаті плахти просвітянок. Люся здригнула. Він! Вона перше відчула його і вже потім тільки побачила. Він ішов з того краю. Він не бачив Люсі. Він розмовляв з якимись дівчатами в скромних перкалевих суконках із жовто-блакитними бантиками на грудях. Дівчата з вигляду якісь сором'язливі міщаночки. їх хвилює, що побіч них іде запросто, як добрий знайомий, молодий, вродливий студент, вони нишком пишаються ним перед собою й невміло силкуються кокетувати. Та їхнє кокетування таке аляпувате й таке безпорадно-смішне, що на них жаль дивитись. 1 Євген це чує, він тільки удає, що нічого того не помічає. Лице серйозне, зморене, але лагідне. Ось він нахилився до лівої, м'яко щось сказав — і дівчина почервоніла здуру до ушей, розтанула, як масло на сковороді.
Люсі хотілось затамувати це перед самою собою, але воно, вульгарне і грубе, саме напливає й облипає думки: "Якісь нещасні кравчиськи! Нічого собі, "товариство" по-плечу..." Тоскно заскімлила десь під серцем забута натягнута ревнива струна. І знову не могла збагнути Люся: до чого тут ці кравчиськи? І що може тримати серйозну розумну людину коло нещасних кравчисьок і неви-хованих, некультурних просвітян? Українство? До чого тут українство! Ні, це смішно, Люся ніколи не повірить, щоб цим дівкам справді могло сидіти щось у голові, окрім околичних чубатих хлопців і черевиків на "рипах" з шнурками. Люся їх прекрасно знає. Якщо вже вербувати для українства адептів, то хіба що серед інтелігенції; це тільки інтелігентна людина може зрозуміти національну ідею й сприйняти її. Розуміється, це не значить, що до цих дівчат треба ставитись зневажливо, не подавати їм руки там чи що, ні, але сподіватись збудити в них патріотизм, цяцькатись із ними — це, принаймні, наївно. Це просто безглуздо й бридко! Це якесь новітнє простацтво, якесь підроблювання під чернь. Хіба ж не так у Пушкіновій "Капитанськой дочери" офіцер Швабрин пристав до Пугачовської голоти, підстриг по-мужицьки волосся, вбрався у смердючий цупкий зіпун? Але там наявно була збунтована голота в зіпунах, заросла довгими волохатими бородами, Пугачов, козаки, а тут? — Тут тільки десь, колись, щось, тільки в потенції. Бо ті баби в очіпках і діти з прапорцями — то омана, випадкове непорозуміння. Може, їх і зовсім не було... І Люсі справді здалось, що то все, окрім Євгена, було нереальним видивом, міражем. Вона навіть примружила очі, уперто дивлячись, як віддалялись од неї просвітянські ряди. Так, ні бабів, ні дітей уже немає. Вони таки були, але вже пройшли і їх тепер не видно. То все було реально: й баби, й курява, й картаті плахти, й червоні, як півонії, кравчихи, і Євген з ними. Його ще й зараз видно. Трохи спини і голова. Він знову нахилився і щось докладно пояснює своїй супутниці. І ця незручна напружена виг-нутість Євгенової спини, що потворно втягнула в себе його голову, надто чітко зафіксувалась у Люсиних очах. "Ні, він не Швабрин, — подумала Люся: — Швабрини зрозуміліші й натуральніші. Він хтось із Достоєвського. Альоша Карамазов, що повчає "народ"?.."
З середини просвітянської колони почали співати. Спочатку не в такт, не з того голосу, потім потроху вирівнялись і, підбадьорюючи один одного, покрили піснею довгу бинду маніфестації і навіть у ближчі завулки залетіло:
Вперед, вперед, сини родини —Славетній день вже наступив! Супроти нашої країни Злий ворог прапор розпустив...
Національна Марсельєза. Ніхто з місцевих українців, навіть найсвідоміші, дореволюційні ще, ніколи не чули цієї пісні. її привіз сюди відкілясь із Києва студент Дорошенко, розписав на ноти й за кілька днів перед демонстрацією революційних сил спеціально вивчив її з просвітянським хором. Пісня подобалась, тільки один Перепічка непохитно, як і завжди:
— Яка там "Марсельєза!" Козаки співали "Ой не шуми, луже, зелений байраче", про Саву Чалого або про Федора Безродного. "Марсельєза" — це французька пісня, а не козацька. То тепер тільки студенти обез'яни-чають, бо свого не знають. Отож!..
Пісня дужчала, заливала вулицю. Десь узявся поперед колони студент Дорошенко й ревно замахав руками диригуючи. На нього не зважали; співали самі, дбаючи, щоб кожне слово не пропало марно, долетіло виразним і цілим до ушей тисячного натовпу. 1 слова осідали на натовп такі чудні й незвичайні:
Ой ти, свята любов родини, Ти нашу помсту уміцни, Потім ти нас на вічні літа Свободи духом ти повій!..
Євген також співав. Тяг в унісон за іншими, плутаючи слова. Але було ніяково й навіть якось соромно співати цієї пісні. Було щось фальшиве в пісні, фальш пойняла кожне її слово й тому слова звучать так недоладно, що аж дивно: який незугара міг їх повигадувати! "Супроти нашої країни злий ворог прапор розпустив" — але ніхто не розпускає ворожого прапора й нема самого ворога. Він мусів би, розуміється, десь бути, а нема... "Ти нашу помсту уміцни" Помста й "Просвіта", месники й просвітяни! Огонь і вода... Яка помста? До кого помста? Квола, лагідна, сонлива нація ніколи не визначалась помстою, і, мабуть, не про українську націю такі войовничі слова!.. А довкола співали, напинаючи зморені захриплі голоси, по-селянському очайдушно витягали високі, не під силу, ноти:
До зброї, громадо, Ставаймо в ряди, Щоб вражою кров'ю Залить борозни!
Євген замовк. Занадто вже бутафорною була в цій перелицьованій Марсельєзі і зброя, і кров...
До української колони від чола маніфестації надбіг Щербань. На грудях полум'ям пашить, розгоряється на вітрі великий червоний бант і цурупалок покаліченого пальця заради свята старанно забинтований пухкою сніжною чалмою марлі. На піднесеному, порожевілому лиці нервово тріпочуться шорсткі руді вуса. Він спинився коло перших рядів, пропустив повз себе дітвору й бабів, потім підступив на крок і високо підвів угору забинтовану руку:
— Товариші українці! Я сам тоже потомок запорож-ського козака, но зачем нам роз'єдиняться? Спойом, как усе... — і Щербань, потрапляючи в ногу під знайомий мотив Марсельєзи, рипучим, немазаним голосом на всі груди заспівав:
Богачи, кулаки жадной сворой Расхищают тяжелый твой труд, Твоим потом жиреют обжоры, Твой последний кусок они рвут.
1, як на відповідь Щербаневі, хтось із просвітянських рядів заспівав:
Ні, трепотіть ви, людоїди, 1 ви, ганебні зрадники! Ось-ось час помсти нам підійде — На вас знайдуться месники!
І в тому співі заблудився й зник самотній Щербанів голос. Щербань замовк, приклав до вуха долоню й прислухався.
— Прямо шовіністи! Невозможно!.. — сплюнув, махнув рукою і почвалав наперед до своїх.
Люся не спинилась на Бульварі. Коли нові ряди заступили українську колону, вона тихо зрушила з свого місця й пішла за маніфестацією. її звідусіль тиснули, штовхали, хтось боляче наступив їй на ногу, чиясь здоровенна пріла ручища сліпо лягла їй на плече і в потилицю гаряче дихає роззявлений рот. Люся тільки ворухнула плечем і ручища важко впала, зачепивши їй бік. З натовпом вийшла вона на залюднений простір вигону. Раніш на вигоні щороку на Спаса відбувався ярмарок. На мить Люсі спливло далеке дитинство, що перед гімназією, — широкий, застелений м'яким шпоришем ярмарок, вози із зведеними вгору голоблями, яблука, груші, сливки, полив'яні горщики, ринки, медяники; мама, сміючись, купує Люсі селянських свистунців, але Люсі кортить отого центварного насіння, що його цілою горою накидано на возі... Тепер вигон правитиме повітовому місту за Марсове поле, де й відбудеться самий огляд революційних сил. Посередині, як ешафот, стоїть наспіх збудована трибуна, коло неї полощеться в блакиті на легкому вітерці червоний прапор. Там, під прапором, розташувався духовий оркестр ремісничої школи й відтіля знову долітає гухкання барабана й уривчасті, незлад-нені звуки Марсельєзи. Під трибуною, коливаючись, спиняються прапори й шикуються півколом. Червоні, жовто-блакитні й навіть відкілясь блакитно-білі, сіоністські. Людська маса протовпом заливає вигон і вже тісно тут, і душно, як і на міських улицях. Проте Люся легко пробилась поближче до трибуни. Вона вже не пливла механічно, куди ніс її натовп, тепер вона сама штовхала праворуч, ліворуч, аби тільки стати так, щоб добре було видно трибуну й чути тих. що промовлятимуть. Так — тих" що промовлятимуть. Не про заглиблення бездонної революції, розуміється, а: він, безперечно, говоритиме тут теж. Люся мусить його почути. І тоді остання неясна ще зараз крихточка з того, що було і що вже ніколи не буде між ним і нею, стане Люсі зрозумілою остаточно. Вона мусить зрозуміти буквально все й тоді, з кінцем, — ота крапка.
Музика раптом, як перетята, обірвалась, замовк поволі й натовп. На трибуні махнув до когось рукою Гончаренко і в повітрі, очищеному від людського гамору, стало так тихо, що чути, як лопотять полотнища прапорів і дихають люди.
Люся не чула промовців, вони пройшли туманними силуетами повз її сприймання і тільки тріскотнява оплесків, що межувала промови, на мить збуджувала її, як від сну. Люся вп'ялась очима в рябу стіну людей, що під двокольоровими прапорами, і її очі бентежно нишпорять між окремими постатями. Вони спинились мить на ветеринарі Коваленку й знову стрибнули далі, назад, спіткнулись об пташину голову мирового судді Вареника й шукають далі. Тоді нараз холодне просо сипонуло за спиною, й Люся стенулась.
— От украинской "Просвіти" слово имеет товарищ Барабаш...
На трибуні рипнули черевики. Як добре відціля все чути! Так-таки чути було, як рипнули черевики. Але чого трибуна стоїть так близько — простягни руку й рука мало-мало не доторкнеться пучками до темних, буряковим кольором фарбованих дощок. Допіру трибуна була далі. Ну, розуміється, — вона зовсім була далеко. Люся скулилась і подалась назад, за спини.
— Товариші! Переживає мий нами мент... — він починає говорити. Люся не підводить угору очей, вона вмисно дивиться, як збіглися бганки на сорочці коло пояса в того парубка, що стоїть перед нею, але разом із тим вона прекрасно бачить, як пурхнули вгору й осіли коло рівного носу дві чорні брови, як одкривається рот і розтягаються губи, і навіть деталь — над верхньою губою поблискує золотавий пушок і де-не-де вже видно товсті золоті нитки.
