Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис
Він звик, що його гримучі промови в Совдепі й серед фронтовиків кінчались дружніми оплесками й співчутливими вигуками сотень ротів, через те мовчанка, з якою збори вислухали його слова, спантеличила Щербаня. Йому здавалось, що він не сказав іще чогось найголовнішого, щось забув. Щербань вдруге вихопився з місця й по-мітинговому крикнув:
— Чилі так, чилі так! Всьо'дно. Чилі по-українськи, чилі по-руськи. Лиш би — по-пролітарськи було і щоб для крестьян! Я кончив!.. — Із селянського ряду хтось глухо пробурмотів:
— Просимо!
— В інтересах більшости протокол будемо писати по-російськи. Ясно, — сказав голова й зашепотів до Бондаренка.
— Да, безусловно! Еще чего не доставало! — сказав до себе гласний, починаючи вже стомлюватись і нудьгувати засіданням.
Доповідь за першим пунктом порядку денного виголосив один із призвідців Громадського комітету, сухотний народний соціаліст. Його змарноване, висотане обличчя з присохлою до черепа й на вилицях тонюсінькою, жовтою шкірою, неприємно кривилось, і рот з анемічними губами широко розкривався за кожним словом, виставляючи всім на показ потворні дрібні зубки. Коли він запально вимовляв "революція", "народ", "свобода", не вірилось, щоб через ці зубки серйозно могли вилітати такі слова. То наче не він говорив, а хтось інший позад нього, а промовець тільки подає міміку й розкриває рота, як у ярмарковому вертепі.
1, певно, через це ввесь його пафос про велику безкровну революцію, про єдиноправомочний Тимчасовий уряд, що веде республіку до Установчих зборів, де зберуться кращі сини народу й встановлять на віки вічні новий демократичний лад, — не виправдав сподіванок Громадського комітету. Промовець не справив враження. "Як недосушені мощі якісь", — подумав про нього Євген. Слова безпорадно зачіпались за ті дрібні дегенеративні зуби й сипались до зали разом із крапельками слини — пожмаканими й ослизлими.
Спочатку ще його слухали, ба навіть дехто з селян співчутливо похитав йому, підтакуючи, головою, але далі в залі пішло шепотіння і, хоч як промовець силкувався опанувати авдиторію, не помагало: шепотіння з кожною хвилиною більшало й переходило в гомін. Земці й ті за-нудились і розчаровано почали малювати на краях листів жіночі голівки й сільські пейзажі. Тільки голова по черзі дивився на промовця, збори й золотого годинника: пильнував регламенту. Нарешті хтось у військовому строї побіля селянського ряду гучно на всю залу позіхнув і з мукою, сердито:
— Долго ли еще эти песни? Слышали уже, надоело!..
І це звеселило дядьків. Вони враз загомоніли, посипались незграбні, але вщіпливі селянські дотепи на адресу промовця і цієї веселости не зміг уже стримати навіть голова із дзвіночком. Промовець панічно зібгав у безпорадне словесне гаіття свою доповідь, закашлявся і зник, як випарився. Йому поплескали з середини столу, де напружені й похмурі сиділи Гончаренко з Щербанем, готуючись виступити. І тоді всім стало ясно, що вся суть сьогоднішніх зборів магічно перейшла сюди, до цих двох простуватих людей, що з самого початку зухвало й непохитно пішли проти всіх. Зала готувалась обурюватись і протестувати і все ж не могла в собі подолати дратівливої цікавости — а що скаже Гончаренко?
Євген здивовано піймав і себе на цьому, ба навіть на якійсь симпатії до низенького робітника з міцним шевченківським чолом. Всередині самого себе Євген ще тоді, коли Гончаренко виступив із першою пропозицією, став на його боці, але... Ось Гончаренко вже встав і говорить. Далеко перед лицем у витягнутій руці він держить якусь шпаргалку. Карі типові українські очі впевнено й розмірено, наче це серед учнів у ремісничій школі, ходять між списаним папірцем і просторінню залюдненої зали. Слова, не поспішаючи, по-українському окаючи, стукають у слухові перетинки ворожо нашорошеного людського тиску.
— К примеру возьмем: почему в городе гвоздей нету? А потому, что купечество прячет и спекулирует! Почему...
А втім і Гончаренкова промова не подобалась Євгенові: важливий політичний момент, державні справи, а він — про "гвозди" та залізо!.. Перейшов до політичних питань і що ж: буржуазія — пролетаріат, більшовики — меншовики, і — хоч би слово про Україну. Ні, навіть— у вимові намагається, щоб зовсім, зовсім по-російськи. 1 важко йому, і виривається з нього живцем оте українське охнуще "О", а все ж пнеться "по-русски". Євгенові видалось це за якийсь компроміс, за пристосування до тих миршавих, нікчемних інтелігентів, і він саркастично і задоволено посміхнувся разом із сусідою гласним, коли Гончаренко зірвався: сказав "я ґавару". І що більше лементувало на Гончаренкових устах скривджене українське "О", то більше й більше росла Євгенові зневага й відраза до Гончаренка. Тоді знову пригадалась ота Сов-депівська відповідь "Просвіті" й хотілось, щоб збори швидше вже зашикали цього пролетарського далороса. Земські служники почали розносити на великих тацях чай. Безшумно, пунктуально, з правого кінця столу до лівого, біля кожного представника шклянка з срібною ложечкою на блюдці й тарілочка з двома крихітними булочками.
Чай учинив серед селян замішання й розгубленість. Сіряки заворушились на стільцях, під столом грузько зачовгали, переминаючись, грубезні селянські чоботи. Червонава гаряча рідина й білі манюсенькі, як просфорки, булочки, про панський шлунок печені, вбирали, як магніт — ошурку, селянські очі. Вони навіть перестали слухати Гончаренка. Зосереджено й тужно дивились вони на шклянки, аж поки солдат не кивнув їм загонисто головою:
— Пейте! Чиво там! Не свое дают, с вас, поди, выжимали! — Тоді нерішуче, як до краденого, боязко поглядаючи на інтелігентів, селяни простягли до блюдець знесилені, задубілі руки. Чай не завадив і Щербаневі. Він, правда, не вагався, як селяни; одразу, скоро подали йому, підсунув до себе блюдце й гучно задзеленчав об шклянку, міцно розчавлюючи ложечкою неподатливі грудки цукру, але не міг разом пити й слухати. Хоч як намагався, а не виходило: Гончаренкові слова тонули в пгклянці, розсипались на м'які дрібки, танули як розмішаний цукор. Тоді Щербань надумав покінчити спершу з чаєм. Напосів на шклянку й сумлінно, наче робив поважну загальну роботу, швидко сьорбав гарячий чай і за чотири ковтки знищив булочки на огиду й зневагу гласному міської думи.
— Дак вот какая она, єта власть, и в центре, и на местах! — кінчав уже свою промову Гончаренко, — как все равно гири, если привязать их к ногам свободного человека. Временное" правительство тянет войну до победного конца, а нам, рабочим и крестьянам, она — совсем не для чего. Мир без аннексий и контрибуций. Довольно кровавого кровопролития и этой бойни! — Гончаренків голос ставав різкішим і гнівним. Слова йому тремтіли, він уже не говорив, а кричав, і ті крики наелектризовували залу, наближали ураган. Солдат, що сидів поруч із селянами, не витримав. Він вихопився з місця й широко, мов хотів когось піймати й стиснути в своїх обіймах, розвів здоровенні руки.
— Пусть буржуазия идет в окопы, если желательно, а с нас довольно, не таковские! Да!
1 знову з того боку, де виступала жінка, хтось уїдливо, в безсилій злості, кинув солдатові:
— Изменник! Лакей Вильгельма!
Цього було досить. Зчинилась така веремія, що в ній перемішалось усе — розлютовані голоси, безпорадний дзвіночок голови, рипіння стільців і солдатський лемент.
"Дивно, як вони ще не б'ються", — промайнуло Євгенові й він підвівся з стільця.
Одчаяний, на всі легені, голос Щербаня диким криком на мить покрив галас і в залі притихло:
— Нам затикають глотку!.. Товариші! Пусть буржуазія пойот сібє, СКОЛЬКИ єй хочеться, а нам туть делать нечего. Демонстративно покидаєм собраніє... Ідьом, товариші! — закінчив зовсім уже спокійно — й загримів стільцем.
— Скатертью дорога! — крикнув йому навздогін гласний.
Але пішли їх тільки троє: Щербань, Гончаренко та ще солдат, що грубо швиргонув від себе чоботом стільця й махнув до селян:
— Йдем, чиво там!..
Селяни тривожно переглядувались поміж себе й не одважувались іти. Задріботів дзвіночок, і голова всім тулубом важко повернувся до селян:
— Прошу занять места. Господа, приступим к дальнейшей нашей работе.
Селяни винувато й нехотя почали один по одному сідати.
— Што ж вы, братцы? — здивовано розкарячив солдат руки й докірливо оглянув селянський ряд. До нього обернувся спітнілий селянин і тоскно погладив себе мозолястою долонею по потилиці:
— Ми б, конєшно, з дорогою душею, ну тільки ж не звєсні ще... Хто зна, як воно... і сказать нащот програми, так упять же народ не зна...
Солдат тихо вилаявся й пішов доганяти Щербаня.
В дверях Щербань спинився й повернувся до зборів. Стиснув кулаки і ненависно востаннє кинув насередину зали до спокійного голови:
— А глотки нам усьо'дно не заткньотє! Ми ще поговоримо з вами, ще буде врем'я!..
— Не запугаете! — крикнула жінка в англійській блузці. Щербань сплюнув спересердя й твердо вийшов із
зали. Шестеро ніг лунко застукотіло, віддаляючись, порожніми кімнатами.
Навіть тоді, коли зовсім затихли їхні кроки, Євген ще довго не міг позбутись цього чудного враження. Якась сила вабила його піти геть із зали з тими дивними людьми. Розуміється, вони програли сьогодні, вони нікого тут не переконали, не зірвали зборів, як певно, того сподівались, за ними не пішли навіть селяни, і все ж незрозуміло чому — вони ніби вийшли переможцями. І це не вони удавали з себе переможців, а так воно само якось склалось: от пішло їх тільки троє, а решта ворожих їм людей, що лишилась у залі, сидить приголомшена, розгублена, і справа не йде в лад. Немов ті три не просто собі вийшли, а ґвалтом взяли з собою душу зборів і вона тепер витає вже далеко від тихої земської зали, де монотонно, без піднесення, як над мертвим, читає Анд-рійченко Універсал Української Центральної Ради.
І ті слова, що кілька днів тому зворушили Євгенові всю його істоту і від яких ставало солодко-млосно й щось велике та радісне стискувало горло й щемило очі, тепер втратили свій зміст, пролунали, як нецікаві вправи до чигання.
"Народе український! Народе селян, робітників і трудового люду! Ми — Українська Центральна Рада..."
"Невже, — подумав Євген, не маючи сили одірвати своєї думки від тих трьох, — невже треба тільки впертос-ти й сміливости, сміливосте йти з своєю думкою проти всіх і ти переможеш? А маса? А одностайність зборів? А самі збори, що складаються з сотень людей, які кожний по-своєму мислить, по-своєму дивиться на речі? Значить, треба на це все не зважати? Тільки — моя думка, моя ідея й більш нічого? От я несу її тобі й ти мусиш їй скоритись.
