Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис

Навіть і тепер Євген помітив у собі знайоме хвилювання і — надто оті ніздрі, що здригаються... Вони, як гарячі загнуздані коні, що ось-ось зірвуться в чвал... Та переміг себе. Рвонув по настирливій звабі й спокійно сказав Маланці:

— Ні, Маланко, тепер мені вже нічого не приверзеться. На добраніч! — Щось буркнула у відповідь Малан-

гулко коритаром щасливий

своєї перемоги й радісно думав:

— Е, та ти, Євгене, не зовсім іще зіпсутий! От бачиш. Хто це сказав: "Ніяка перемога над жінкою не дає стільки насолоди, як перемога над самим собою"? І справді це так... Ой, як риплять черевики! Треба навшпиньки, а то ще, гляди, мамуня прокинеться.

Леонід роздягався удавано повільно й мляво. "Прикидається, ніби нічого не трапилось", — подумав, усміхаючись, Євген, але не було вже злости до брата. Сів на своє ліжко і взявся розшнуровувати черевики. Леонщ таки не втерпів і крадькома зиркнув з-за плеча на Євгена: догадався чи ні? Євгенові очі зосередились на шнурках і нічого не виявляють. Може, це він так умисно, а, може, й справді нічого не збагнув. Тоді Леонід пустився на останню спробу: скинув шлейки й безжурно, не обертаючись:

— Ты уже пришел, Женя? А я уже собираюсь спать, засиделся сегодня малость...

— Да, безумовно, вже треба спати, — промовив Євген, не підводячи від черевиків голови, і це знову заморочило Леоніда: очевидно, догадався; хлопець спостережливий і, здається, не дурний. Неясність становища непокоїла Леоніда. Його почало турбувати не так те, що Євген помітив і тепер розводить собі мораль (— Теж суддя об'явився!), як саме голе питання: знає чи таки ні? Леонідові хотілось якнайшвидше вийти з цього фальшивого становища. Він, не скінчивши роздягатись, ліг горілиць на ліжко й закурив цигарку. Крізь сизі клуби тютюнового диму обережно подивився на Євгена. Роздягається. Кинув на стілець шкарпетку й накривається ковдрою. Одвернувся до стіни. Рипить матрац. Мовчить

Євген. Леонід подумав трохи, глибоко потягнув цигарку, струсив на підлогу попіл і тоді зразу почав надто високим, не своїм голосом:

— А ты знаешь, Женя, — в Австрии есть целые полки украинцев, сечевые стрельцы называются, даже вот на нашем участке, против моей роты, батальон их стоял, и, понимаешь, как только на фронте затишье, особенно вечером, так они сразу и начинают петь малороссийские песни, даже странно слышать.

— Нічого "странного" нема. Яких же їм пісень співати? — Пробубонів від стінки Євген.

— Ні, ти можеш собі уявити: фронт, колючий дріт, націлені в брустверах кулемети і — раптом тобі яка-небудь "Закувала та сива зозуля" або ще ця... як її? Одно слово — сама, що ні є, наша, малоросійська пісня. Мої солдати-полтавці іноді навіть підтягують їм. Ті, як тільки почують з нашого боку спів, замовкнуть, наслухають, а потім, як ушкварять одразу — ну просто немов десь на селі сидиш, а не в шанцях! І це, розумієш, вони і є: найзапекліші мазепинці. У нас у полку кажуть навіть, що, коли почала" війна з Австрією, відціля, з Росії, до них майнуло три тисячі українців потай, через кордон.

"А все-таки який Льонька дурак! Типовий офіцеріш-ка..." — подумав Євген, а Леонід уже забув справжню мету своєї розмови й, сам того не помічаючи, дедалі більше захоплювався фронтовими враженнями:

— Попадались нам і полонені з них. По-російськи — ні слова, а по-німецьки й по-українськи, — цебто по-галицьки, — наче це їм рідна мова! І так це, розумієш, навіть дивно якось: зовсім простий тобі солдат, мужлан, можна сказати, а ні один наш штабний не втне так по-німецьки, як він! А ось по-російськи — ні бельмеса. Ми спочатку думали, що вони прикидаються, виявляється, — ні, таки справді не можуть. Вони на допитах — теж, про Україну все...

— Ну так що? — глухо, не обертаючись, спитав Євген.

— Как что? — не зрозумів Леонід. — Вони теж, як і Центральна Рада в Києві — за Україну. Цебто за відокремлення. Я одразу, ще коли воно тільки починалось, помітив, що тут не без німецького впливу.

Леонід навіть підвівся на ліктях, готуючись доводити правдивість своїх спостережень..

— Тут, Женя, не обійшлось без певної інтриги... Інтрига, безперечно, є, — авторитетно заявив він і спинився, чекаючи від Євгена заперечення. Євген мовчав.

— Тут, розумієш, Женя, розрахунок досить простий: посіяти поміж російським народом, поміж різними там російськими племенами ворожнечу й недовіру, зробити самостійну Україну й цим самим розбити Росію!

Леонід навіть пояснішав на виду й замилувався з себе, що так легко й швидко розплутав хитре плетиво ворогів Росії.

— Ну і що ж? — знову глухо й флегматично, немов це все його ніяк не обходить, спитав Євген.

— То-есть, как это "ну і що ж"? — щиро обурився Леонід і подумав: "Удивительно упорный и настойчивый мальчишка!"

Леонід спустив на підлогу ноги й устав з ліжка.

— Я думаю, ты понимаешь, это происки германского генерального штаба! Это же ясно, как пить дать. Вот и Ленина тоже прислали специально в запломбированном вагоне. Это все к одному сводится... Меня даже удивляет, Женя, как ты после этого можешь быть украинцем! Я понимаю — можно любить свой край, песни народные там, малороссийский театр, но Россия!.. Ведь неужели Россия, судьбы великой России... — Леонід замахав руками, силкуючись підібрати найвразливіших слів, а тим часом він ще раз сказав патетично " России", розтягаючи кінцівку "ссии", але це видалось Євгенові вже зовсім штучним і награним.

Євген раптом круто повернувся на ліжку й пильно втупив у Леоніда очі. Леонід з несподіванки замовк і спинився перед братом.

— Скажи мені, Льоня, як це ви на фронті дізнались, що січовий стрілець — ні бельмеса по-руськи?

— То-есть как? — нахмурився Леонід.

— Та ось, як це воно виявилось, що він, як ти кажеш, "не притворяется"? Через що ти думаєш, що він справді не може по-руськи?

— Ну это, положим, сразу стало понятно: унтера лупили так, что печонки иногда отрывались, мертвый бы заговорил! А эти все равно...

Леонід одвернувся від брата й махнув рукою:

— Нет, эти не умели! — докінчив він, замислено дивлячись на матовий абажур лампочки коло ліжка.

— Значить, ви їх били? Полонених — били? — тихо спитав Євген, не спускаючи з Леоніда серйозних, пит-ливих очей, і Леонідові нараз неприємно привиділось, ніби з Євгенових очей випромінюється якийсь дуже гострий, зовсім матеріальний погляд, проходить йому, Леонідові, через тіло і ось відбивається на краєчку електричної лампочки, що стирчить під абажуром. Він нервово ворухнув правим плечем і мимоволі трохи навіть скулився. — Значить, били? — настирливо і протяжно запитав удруге Євген.

Леонід стенувся. Він раптом зовсім оговтався від чудного враження, що на нього справили братові очі, й воно видалось йому дивним і образливим: "Совсем почти мальчишка, младше меня и — какие-то там тебе гипнозы!.." Це розсердило Леоніда й нагнало йому досади й невдоволення. Відповів братові сердито й навіть з якимось ледве помітним тоном зухвалости:

— Конечно били! Чего там! На то и фронт. Война — это не бирюльки. А разве наших пленных казаков — мадьяры и немцы не били? Ого, еще как!..

Євген нічого більше не сказав. Знову повернувся до стінки лицем і натягнув собі на саму маківку ковдру. Проте довго не міг заснути: все стояв в уяві полонений, безборонний січовий стрілець, якого допитує ідіот Льонь-ка й б'ють величезними кулачищами просто в лице, по очах, по носу, в підборіддя очманілі Льончині унтери.

VIII

Від давньої козацької Слобожанщини мало що залишилось у місті. Древня трьохбанна дерев'яна церква, важка пудова Євангелія, що колись був подарував їй Мазепа, та ще назва вулиці — Повстяна. Колись, за давнини, місто було полковим, і це з тих часів, не знати як, зберігся козацький поділ міста на сотні. Перша сотня, друга, третя, п'ята... Але дато чужі самовладні руки по-касували козацький устрій, навіть старі діди вже не дер-жали в пам'яті козаків, забули, і тільки назва, як випад, кові сліди давніх прадідів, залишилась пізнім нащадкам на згадку. Ще з дитинства дивно було чути Євгенові на вулиці, коли, після бентежного передзвону на Успенській дзвіниці, сполохані пожильці питались:

— Скільки разів дзвонили?

— Треба пощипати: раз, два, три, чотири... На четвертій сотні горить!

І після революції залишилися сотні. Сотнями сходилися на базар скупитись і погуторити, сотнями обирали до всяких комітетів та міської думи, тільки тепер вони прибрали Євгенові нового, трохи таємничого і разом тужного змісту. Сотні залишились, як і за козаччини, та не було в сотенних пожильцях ні козацького звичаю, ні козацького духу; плинна ріка людського життя змила їм і заповзяття й саме їхнє ім'я. А треба було людей. Людей, людей. 1 бракувало часу, зовсім не вистачало часу переконувати їх, тисячі спантеличених, нерозважних і байдужих.

Раніш, до революції, в місті сонно жили напрочуд живучі, ледачі люди. Євгенові здавалось, що ці люди були чимось особливі, властиві тільки цьому місту, немов то не просто собі міські повітові пожильці, а якесь окреме плем'я, що бозна від яких прадавніх прадідів рід свій веде, й нема переводу тому кремезному, вилежало-му, вигодованому роду. В місті було надзвичайно багато родичів і знайомих. Навіть Люся, обчислюючи якось Євгенові безконечну череду своїх тіток та дядьків, дійшла висновку, що й вони родичі теж. Брат і сестра в третіх чи в четвергах. 1 це несподіване відкриття дало тоді Євгенові незрозумілу, тиху радість.

Міські пожильці скніли в безвихідній нудьзі; вони вмирали під дев'яносто років, геть зовсім збридившись життям. В місті любили дивитись на пожежі й малоросійські вистави і страшенно цікавились усіма подробицями зальотів місцевих Дон-Жуанів і нескладних романів повітових Клеопатр і Месалін. 1 це певно через цю нестриману цікавість пожильців у місті не могла держатись жодна конспірація та інкогніто. Єтаний на все місто політичний засланець завжди уперто мовчав, а кілька громадських діячів мимоволі обмежували свою діяльність благодійними виставами з дозволу начальства й вічними скаргами, що нема довкола людей. В місті жили ще дві українофільські родини, але їх бачили тільки на літніх вакаціях, коли їхні діти, студенти й курсистки, повертались із Петербурга й Москви. Життя в місті точилося безжурно й безрадісно з року в рік, злегка порипуючи, як старосвітські бабусині дзиґарі.

І раптом з далеких країв, через тисячі несходимих верст до міста влетіла революція.