Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис
Тьотя Марфа перебила: — Тут іще, подивіться, Женя, картину: Генерал Кутузов. У дванадцятому годі отой німий художник Чернов здєлав їх нам обох за двадцять рублів...
Євген тільки тепер помітив, що поруч, затулений йому досі лампою, висить у такій же рамі, такого ж розміру, так само мальований Кутузов і бездумно сліпим оком дивиться на Тараса, чекає на рапорта. Дядя Колот сумовито спростував Люсині слова:
— Які там ми українці? Перевертні ми, а не українці. То в Києві, в Галіції — там, да. Там є українці, а в нас — босячня одна. Пропала, давно вже погибла Україна!.. От за то й люблю Шевченка: вмів, понімаєте, пройняти тебе, душу тобі вивертає, як читаєш. Як мені невдача — ліс порубають або в лавці плохувато — розгорну його "Кобзаря", там на п'ятдесят третій страниці в нього:
Обідрана сиротою Понад Дніпром плаче, Тяжко, важко сиротині, 1 ніхто не бачить...
Умів Тарас за серце взять!
Дядько Колот підніс над столом свою потужну долоню і стиснув її міцно в кулак. На кулаці тьмяно блиснула червоного золота велика обручка, а з-під неї випнулись густі чорні волосинки.
— Тепер так уже ніхто не пише:
Смійся, лютий враже, Та не дуже! Бо все гине, — Слава не поляже!
За це його люблю: слово в нього таке, що груди тобі перевертає!.. А оці всякі там Ради та "Просвіти" — я не признаю: то видумки і обман. Никакой там Украины нет, только самі комедії!..
Дядько Колот сердито насупився й мотнув рукою. Але було в його огрядній постаті щось, справді, українського, щось від Рєггінського козарлюги — і ці світлі, двома голубами, вуса, і кругле тверде підборіддя, і чуб, що скісно звис на велике плескате чоло, і розхристані ковадла грудей... Тільки пришили козарлюгу до крамниці аршин та терези, тільки облягли його грузько м'які фотелі з канапою, тільки держить його міцно ліс із хутором, що за містом! І не встати козарлюзі в стремена, н вдарити острогами коня вороного й не мчати навзаводи з вітром у широкі степи!..
Євген пильно розглядав дядю Колота і вже не було йому того збридження, що напочатку, скоро ввійшов, коли оте — "мой Женя" і "жених". Такого конденсованого типа він, признатись, після ілюстрацій до Аркасо-вої "Історії України-Руси" навсправжки ще ніде не бачив. 1 стало навіть ніби чогось тужно після Колотових слів. Люся знову обернулась до Євгена і, чи то перепрошуючи, чи то щось стверджуючи, проказала:
— Ну, вот видишь, Женя!
Що ж — "видишь"? "Жениха"? Ханжу тьотю Марфу?.. Євгенові не було чого сказати Люсі. "Жених"— на міській околиці в покоях дяді Колота та ще після приємного товариства вуличних парубків пролунало вже занадто бридко. Щось обірвалось Євгенові й нема жодної охоти його знову зав'язувати. Ні, таки роль "жениха" не про Євгена. 1 хай Люся пошукає для себе когось іншого. Він помилився раз, але помилятись і дурити далі себе й Люсю він не хоче. Еге ж бо: перед ним трошки ширші обрії за спокійні кімнати дяді Колота й родинне щастя молодого!
Тепер він уже може твердо встати прощатись. Тьотя Марфа штовхала його пучечками назад, у крісло, й запевняла, що ось-ось закипить самовар, Люся запитливо подивилась і глухо замовкла. Євген шукав кашкета. Люся умисно звернулась до тьоті Марфи:
— А я у вас, тетя, переночую, можно?
Коли тиснув дяді Колоту руку, він видався тепер Євгенові далеко меншим і волохата рука вже не так охопила йому долоню. Навіть, коли б стати оце з дядею Колотом навкулачки, — хто зна ще, чи брикнув би дядя Колот тепер його одразу на обидві лопатки!..
— Так ви ж, пожалуйста, не забувайте нас... — солодко ляпала товстими тубами тьотя Марфа в сінцях. Коли зійшов уже з ґанку — в дверях поспішно з'явилась Люся і спинилась на порозі.
— Женя!..
— Що?
Місяць зайшов уже і надворі було зовсім темно. Проте Євгенові здалось, що він добре бачить, як стурбованс Люсине обличчя раптом пойнялось недоброю посмішкою і в голосі виразно почулись неприховані глузи.
— Так ты на меня сердишься? Это за то, что я тебе показала моих украинцев?
— Ти показала мені твоїх родичів, — одірвав Євген і саркастично додав: — Вибач — треба сказати: твоїх і моїх, словом н а ш и х, да, наших родичів!..
— Что это значит, Женя?
Намагався удати байдужого, та голос усе ж здригаув і погрубішав:
— Нічого не значить. Бувай здорова...
Люся тихо пустила від скроні руку і рука — обмотаний ватою чурак — глухо стукнулась об стегно. Рипуче озвались заржавілі петлі на хвіртці дяді Колота й вулицею гулко розляглись Євгенові кроки. Гуп-гуп, гуп-туп — усе далі й далі. 1 не вірилось Люсі, що то могли так гупати Євгенові черевики. У хвіртці залишилась щілина (Люся подумала: "Як хвіртку щільно не зачинити — тьотя Марфа буде сердитесь. Треба гати її причинити"). Крізь щілину видно синій причілок хати. Через хвіртку вийшов Євген. Так, так — це він пройшов і не зачинив хвіртки. 1 це його кроки лунають уже віддалік, там, де ще й досі співають парубки з дівчатами. Йото...
УП
Місяць давно вже скінчив свою недовгу путь крайнебом і тепер десь висить за обрієм, як непотрібна бутафорія після вистави. Позолочені цвяшки зір де-не-де стирчать серед оксамитової запони неба, але їх небагато вже і від них нема світла, стирчать вони непотрібні, зайві, наче їх забули повисмикувати. Євген вийшов із небезпечних завулків околиці й простував широкою —освітленою вулицею додому. Вздовж правої перії понуро тяглись до вокзалу печальною черідкою стовпи з електричними лЬгтарями. Ліхтарі висять під гілками старих запорошених яворів і сиплють на каміння бруку тьмяне, проціджене крізь скло, світло. Припосаджені міщанські будиночки з мальованими віконницями туляться до своїх парканів, бережно ховаючи свій спокій і тишу. Поспішай на вокзал з міста, повертайся додому з далеких мандрів, щь до лікарні, лежи на катафалку небіжчиком до цвинтаря — а ліхтарі так само підсліпувато мигтітимуть під яворами і будинки байдужісінько стоятимуть на варті дрібного животіння своїх власників. Невже й далі стоятимуть ці будинки, що консервують кожну свіжу думку своїх мешканців і роблять з людей манекенів, недбало розпиханих коло старих непотрібних речей і всілякого мотлоху? Невже й далі так само тьмяно й бездушно освітлюватимуть повітові ліхтарі дрібну людську метушню й марні намагання горожан вихопиться кудись далеко за маленьке повітове місто на широкі вільні простори? Адже вдарила громом світова війна, адже пролетіла над закостенілою імперією революція, встає Україна, десь народжується нове життя, десь на фронтах умирають і калічаться люди, десь по великих містах тисячні натовпи з прапорами, мітинги, промови! А тут — вічний, непорушний повітовий спокій, як і до революції, до війни, бозна від яких прадавніх часів застиглий, і ці знайомі, скільки пам'ять держить, такі остогидлі будиночки й нудне однотонне світло ліхтарів. Який сонний мертве-чий спокій! "Ну, а коли буде Україна — тоді?" — Євген здивувався цьому раптовому запитанню, що нараз вискочило з-за рогу мислі й постало перед ним руба. Так — російський царат, Московщина поклали своє іавро на Україну! Вони загнали хати із стріхами на дальні кутки околиці й уже вдерлися зеленими бляхами покрівель і мережаними купецькими ґанками навіть у село; вони завінчали міста шишкуватими суздальськими банями й мальовничий український краєвид замінили потворною профанацією костромського богомаза; вони переодягли селян у "спінжаки", "кохточки", вони зламали їм їхню мову й пустили жахливого солдатського жаргона; вони затоптали старі чумацькі шляхи на Крим, на Дін, до моря й перерізали Україну залізницями, що біжать до Москви й Петербурга; вони стерли навіть саме ім'я українське, зробивши з нації — всеросійське посміховисько замість людей. Нема на Україні кутка, що його не поточила б іржа! Важко навіть уявити, як глибоко — до самого серця, та де — до серця! — в саме серце, скрізь, куди не глянь, влізли загребущі московські пучки й перевернули по-своєму... — Мабуть, ще тільки б сто, навіть п'ятдесят, тридцять років російського панування — і вони не залишили б і сліду від України, вони стерли б усе!.. — затаєно подумав Євген. — Так, тільки яких тридцять років — і русифікація, що отрутою розлилась по хиренному організму нації, вгадувала б остаточно українське питання в чорнозем "юго-западного края", і хіба що тільки з акценту глухих хуторів можна було б догадатись, де була колись Україна...
— А от ти, — сказав до себе Євген, — ти спокійнісінько вчився в гімназії і ні гу-гу. Значить, треба було аж революції, коли все стало дозволене, щоб ти став активним? Ну, а коли б, припустім, революції не сталось тепер — тоді що? Тоді ти скінчив би гімназію, безтурботно перейшов би в університет і став би звичайним російським урядовцем, як твій батько, як твої гімназіальні вчителі? Ти одержував би кожного двадцятого числа платню, вечорами грав би в преферанс, на ніч у ліжку, як твій батько, ти читав би чорносотенного "Кіевлянина" чи там "Русское слово", а вліті виїздив би на дачу... Ні, а ти забув іще — одружився б із Люсею і пішло б твоє життя, як у казці: "жить, поживать да добра наживать..."
Євген умисно голосно вимовив "з Люсею", але на це близьке ім'я тепер не відгукнулась йому всередині жодна луна. Кілька звуків, що склали це слово, зійшли з уст холодними і зараз же розтанули. — Це таким би ти був, Євгене! Невже таким? 1 це тільки революція спихнула тебе з битого шляху, що ним ішли твій батько, твій дід, прадід? Так, це тільки революція розплющила тобі очі, бурхлива, молода революція! І не одного тебе — тисячі, мільйони, Україну, пригноблені народи розбитої імперії, робітників — усіх їх збудила до життя революція. Те, що навіть не могло наснитись тобі, тепер — є дійсність. Ти, абітурієнте, вчорашній гімназистику, чи розумієш ти, що ті всі фантасмагорії, якими ти нишком колись марив, соромлячись самого себе, що всі вони стали дійсністю! Чи ти можеш собі уявити, що вже ніколи не буде ні гімназії, ні царя, ні імперії! Ніколи!
Євген ішов швидко, але з кожною миттю кроки ширшали, частішали, готові перейти на біг, немов справді позаду, в кінці вулиці було російське минуле з кар'єрою пересічного урядовця, а попереду мчала в щасливу барвисту буцучину прекрасна революція. І здавалось, що революція — це не тільки масовий людський рух, заколот, натовпи, барикади, ні, це жива, фізична істота, що витає над визволеною країною.
