Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис
Где же логика?
Євгенові щоки пашіли. В голові кружляли соколами якісь поривчасті думки, але ніяк не вхопиш їх, щоб обернути в слово. І ці всі пропозиції ні к чорту! Такий "малоросійський" куліш заварили! На прапорі зовсім не те треба написати. Ну зовсім не те"..
Він підвівся й простягнув до Марка Степановича руку:
— Прошу. Я пропоную такий напис...
Нарада замовкла й наструнчилась. Навіть у кінці кімнати, в кутку, блиснув окулярами Перепічка і сидить тихо, не бурмоче. А в далині, в присмерку, там, за сотнями верст іде на край світу за Україну козацький полк... Чота за чотою, сотня за сотнею, курінями — полк! Полк!
Євген написав би так: "В знам'я побіди життя над смертю — вперед за вільну Україну!"
Люся не втрималась і стиснула Євгенову руку:
— Прекрасно! Как ты хорошо это придумал, Женя!
Євген почервонів і поспішив сісти. Те, що всі на нього дивилися й Люся так недоречно голосно висловила своє захоплення — засоромило його. Той захват, що хвилину тому підніс його у фантастику й штовхнув виступити з пропозицією, вже зник, розлетівся піском і тепер здавалось, що ляпнув якусь страшенну дурницю, що пропозиція його кумедна, просто анекдотична, і ось зараз виступить студент Дорошенко й почне глузувати.
Проте Євгенові слова вразили нараду. Щось заговорив Коваленко, кивав бородою соборний бас, а Марко Степанович Федорець аж стукнув себе по лобі:
— Ідея! Чудовий напис! Дозвольте я запишу. Значить — як? "В знам'я побіди життя над смертю..." Ловко придумали! Просто, як у рифму!..
Щось хотів був заперечувати ще Дорошенко, але лави вже зарипіли, Марко Степанович вицідив собі в ринку з відра останню воду, напився, утер вуса й закрив нараду.
Надворі холонув вечір, і випливав з-за верб молодий, гартований місяць.
V
Червнева ніч тільки що нечуто зійшла на землю і над містом повис золотим серпом ранній півмісяць. Десь на дальній околиці співали по-сільському дівчата й пронизливо перекахикувались парубки. У вікнах маленьких повітових будинків звільна займались вечірні вогні.
Люся вже взялась була за клямку коло хвіртки, але подумала й враз круто обернулась до Євгена:
— Нет, я не хочу еще домой! — Пустуючи, закопилила губи й рішуче одірвала руку від клямки.
— Знаешь, Женя!.. — вона змовницьки хитнула головою й моргнула повіками. — Давай пойдем за город! Туда, где дівчата поют. Сейчас так хорошо на дворе...
Вона поклала руку на Євгенове плече й присунулась до чола.
— Ты такой у меня хороший сегодня! Умнее тех твоих украинцев... Пойдем, Женичка!
Євген здивовано подивився на Люсю й навіть оступився на крок, але Люся вже повернулась і стругила 5 його вперед.
Вони проминули садибу Люсиного батька й пішли вздовж улиці.
— Возьми же меня под руку! Да нет, не так... Ах, ты, медвежонок мой! Ну кто же так берет? Вот так нужно... Ей-богу ты — настоящий хахол!
Євген не опирався, коли Люся вивертала його долоню, підносила до своєї руки й стискувала пальці. Його рука раптом одбігла сили й слухняно корилась. Але лице йому похмурилось і замовкло. Люся знала вже: це не віщує нічого доброго, — це значить, Євген сердиться і ось-ось почнуться всякі моралі. Вона похопилась і тільки-но хотіла їх випередити, як вони вже самі вилізли назовні.
— Люсю! Я прошу тебе зо мною так не говорити. Мені твої епітети зовсім не подобаються.
Холодний тон, що в ньому ось-ось, гляди, випорсне грубість, образив Люсю. Вона хотіла відповісти тим же, але раптом їй стало шкода такої чудової ночі. Сваритись! 1 для чого? Через усякі дрібниці отруювати собі настрій! Це ж просто таки безглуздо!..
Вона щільніше пригорнулась до Євгена і сумно сказала:
— Женичка, ведь я же не хотела сделать тебе неприятное... Это только так, ну, шутя... Если тебя это обидело ~~ прости...
В її словах Євгенові зачулась така інтимність, якась ображена туга, що він аж здригнув. Ну, безперечно, він знову вчинив свинство! Так жорстоко швиргонути Люсі грубощі на її безпосередність! Хай вона сказала дурницю, навіть нетактовність, — але можна було зауважиш, пояснити їй, а не отак: "Прошу зо мною так не говорити". І це — Люсі, Люсі отак сказати!.. Євген подивився на її пальці, що скоцюрбились на його руці, на маленький знайомий передок черевика, на чорну сукню і подув: — Як напродуч знайомо шелестить сукня... Занадто вже знайомо! І так само, як завжди, твердо стає її ступня. Я знаю вже її всю. Кожну дрібницю в ній. Він заплющив очі й прикинув у пам'яті Люсин профіль, потім розплющив і подивився. Дійсний вигляд достоту збігався з уявним. Жодної нової рисочки Євген не знайшов у Люсиному обличчі — все таке ж, як і завжди, таке знайоме і звичайне... І тоді чогось спало на думку: в неї вже нічого не залишилось мені незнаного. І після цього — друга думка: як погано знати свою кохану всю... Я знаю, як вона реагуватиме на ту чи ту фразу, можу навіть текстуально записати, що вона відповість на те чи те запитання, я знаю всі її рухи, жести, гримаси... Всю!
І якась незрозуміла досада ранніми приморозками пойняла його душу.
Тоді Євген затаєно подумав: — Хіба так люблять, як я? Хіба це любов? А, може, я й зовсім її не люблю? Адже можу ж я без неї прожити цілий день, та де там — два, три, п'ять днів! Ну, нудьгуватиму на четвертий трохи, а в цілому все ж почуватиму себе цілком прекрасно й безтурботно. Адже ж нічого мені не скоїлось, як кілька днів я не бачив її, посварившись?.. І це любов! Яка ж вона тоді недокрівна й дрібненька, ця любов... Кваша якась, а не любов!.. В такому разі я чиню, значить, злочин? Взяти дівчину, вирвати її найдорожче, а потім заколисувати її тривогу казочками про кохання... Це підло, низько й мерзотно!.. Але йти далі цими думками Євгенові стало раптом лячно й він круто завернув назад: — Пусте! Я — егоїст, це правда. Сам розумію і бачу, але — ну що ж зробиш! А щодо Люсі — це все дурниці. Відкіля ці чудернацькі думки? Не любити Люсі? Як це можна не любити Люсі!!! І знайоме Люсине лице тепер видалось йому знову таким рідним і дорогим, що його годі коли забути, а то більше — годі зректись. Він ішов з нею далі вулицею, певний, що кохає її, і це кохання не розіб'є в нього ніщо.
Він ніжно погладив її пальці й підніс ноготки до губів. Люся спинилась і глянула. На лиці їй була вдячність і знову — зажурена, прекрасна усмішка. Вона нерішуче простягнула до нього руки й він охопив її стан. Він ніби вперше цілував її щоки, чоло, губи. І ці щоки, ці губи пашіли незайманою ніжністю, пломеніли першою любов'ю. І хотілось цілувати ще більше, глибше, палкіше, і знову Люся була в його обіймах принадна і покірна.
На другому боці вулиці гулко стукотіли пішоходом чиїсь дебелі шкарбуни. Люся хитнулась убік і випросталась із Євгенових рук.
— Ну, вот видишь! Нельзя же так... — Ай-яй-яй-яй, целоваться на улице!.. — засміялась і, випередивши на крок, потягла Євгена буксиром за руку.
На небі цілковитий штиль, жодної хмаринки і серп місяця пливе фантастичною гондолою в темнозелену безвість. Ні, не гондолою, — козацькою чайкою лине він з Лиману до Трапезунда, Синопа, Козлова, Варни...
Ой заграй, заграй, синесеньке море, Та під тими байдаками, Що пливуть козаки, тільки мріють шапки, Та на цей бік за нами!..
Але не грає небесне море, там тиша, там спокій і сон, як на степах давно приборканої України, як на лубочному малюнку малоросійської ідилії... Не шелесне лист на дереві, не зірветься вітер, не обложать виднокругу орди хмар, тільки на дальній улиці, надсаджуючи горло, витягають у степ, у далечінь, у чорну прірву минулого, парубки й дівчата:
На вгороді ве-е-е-рба ря-а-сна-а-а...
Люся прислухалась, як конав десь тонкий дівочий голос і, коли він кінець-кінцем обірвався тонкою лінією, щез вокальним мигунцем, вона пригорнулась до Євгена.
— Мені давно, Женя, хочеться з тобою про це поговорити... Ти мені вибач, я буду говорити одверто, адже не можна так увесь час із закритими очима. Ми такі близькі і я не можу тобі не сказати цього, я мушу тобі викласти все. Бачиш, Женя: воно, розуміється, може, було б і добре, коли б Україна могла відродитись — мені й самій, може, хотілось би пройнятись цим, повірити в це, але... але де ж узяти тієї віри, Женя? Ось я хочу вірити, як ти, але я не можу вірити, я навіть не збагну, як можеш вірити ти. Адже я теж з походження українка, але як це уявити собі конкретно: я — українка, Україна відокремиться від Росії, ну, а — Пушкін, Тургенєв, Дос-тоєвський, Толстой? Значить, тоді вони вже не наші, значить, то все чуже?.. Пушкін — чужий? Вся література, музика, опера, Глінка — то все чуже?! — сказала Люся й запитливо обернулась до Євгена.
— Да, то все — чуже, — тихо, але вперто сказав Євген.
~ Ну, хай, але потім: відроджена Україна, навіть держава така — Україна — добре! — Адже для цього потрібні люди: інтелігенція, робітники, крамарі там усякі, свої урядовці... Адже, власне кажучи, — що складає тепер цю "Україну"? Так, так: не "Украйну", а "Україну" — з двома крапками? Темне селянство, що ось-ось буде грабувати поміщицькі маєтки, та ще "Просвіта". — Пусть даже и так, но ведь кто в этой "Просвиге"? Ты же сам, Женя, знаешь их хорошо. Это что же: грубиян, ворчун-старикашка, который книги принимает, или булочник федорец построят прекрасную Украину?.. Нет, Женя! Когда я думаю об этом, мне всегда кажется, что Украина опоздала возрождаться. Ведь каких-нибудь сто лет тому это было бы иначе...
Євген уважно слухав. Люсині слова вразили його своєю несподіванкою, і він нашорошився. Він мимоволі кілька разів помітив, що Люся зловживає словам "ведь", вона ніяк не може обійтись без нього в жодній фразі. А це "ведь" нагадує ні з того, ні з сього "аз, букі, веді, глаголь..." і своєю архаїчністю перешкоджає Євгенові цілком сприйняти Люсині слова. Потім (і ось через що це "ведь" — потворне й безглузде) — Євген пригадав, що й батько його завжди каже "ибо" ("Давай, мать, скорее обедать, ибо я ужасно проголодался"). А втім, це, розуміється, не те. Тут ось що: Люся занадто вже щільно підійшла до цього питання. Це значить, що вона зовсім не легковажила ото весь час раніш, і то все було не випадково, а — серйозно, обмірковано. Євген мовчки, але напружено, з якимось незрозумілим для себе острахом, дожидав кожного нового Люсиного слова.
