Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис

Йому саме спало на думку, — а що як простягнути б долоню до її грудей? Вони в неї пишні, і ій-бо ця жінка грішна, як.. — він подумав хвилину над порівнянням і додав у мислі — як Магдалина. Кинути б ці всякі карнавки й промови і танцювальним жевжиком позалицятись до пані. На зло тобі, Люсю, щоб ти наперед...

— Та ви мене зовсім не слухаєте?.. Оці мені ще мрійники! — сказала манірно і штучно набурмосилась.

— Ні, ні, як же! Я все чую. Ви сказали "молоді завше"... Пані не дала йому скінчити:

— А ось і Прийменки вже, ну мерщій! Вона жваво, як на її опасисту поставу, задріботіла підківками червоних сап'янців сходами на другий поверх, але на передостанній сходинці Євгенові довелося знову підхопити її за руку. Пані схопилась за поренчата 1 й уривчато важко дихала.

— Ах, це ще мені серце... Аби не серце, я 6!... Тепер візьміть мене під руку й ходім, — прошепотіла змовни-цьки й інтимно нахилилась до Євгена.

З коритару2 крізь одчинені двері долітав хмільний весільний галас. В темному кутку коло вішалок хтось безнадійно стримував хлипання. Пані швидко, мовби на орчику, потягнула Євгена за руку до дальніх бічних дверей і нашвидку поправила зачіску.

— Ну, так ви там — свою промову, а потім обійдемо з карнавкою гостей.

Яка, власне, промова? 1 що туг можна казати? Залита світлом зала, безліч квітів, білі сукні, голі руки й плечі, чорні сурдути й фраки незвичайно замайоріли Євгенові в очах і він зовсім розгубився серед того святкового, бучного хаосу. Пані тягнула його кудись наперед повз гості, і Євген ішов покірно, слухняно, як школяр за вчителем на першій ялинці декламувати серед залі вірші.

Чорна оксамитова корсетка над картатою плахтою і веселка бинд на спині вбирали гостям очі. Вони притихли й цікаво стежили за чудернацькою парою. Пані зайшла аж у кінець залі й там, де розкинулись у глибоких фотелях літні поважні гості й батьки, а збоку, схрестивши ніжки, сиділа під караулом молодого щаслива молода, спинилась. Вона привітно усміхнулась на всі сторони й шепнула Євгенові на вухо:

— Це молоді. Говоріть.

Молода ніжилась у весільних радощах і поблажливо, як на "ряжених", дивилась на корсетку з карнавкою пани й нечищені Євгенові черевики. Обличчя молодого не виявляло прихильності. Він тупо дивився п'яними біля-сими очима й непорозуміло кліпав повіками. Євген спочатку зовсім був спантеличився, але потім оговтався трохи, і його слова голосно пролунали залею.

— Панове молоді! Я віншую вас (гості навколо метушливо затушкали між собою) з вашим святом і бажаю вам багато років щасливого життя на користь нашої України...

Євген одразу відчув, що почав зовсім не з того, що треба, що він говорить не те, ба навіть гірше — верзе якусь страшну несенітницю, але вороття вже не було. Багата блискуча зала замовкла й уважно слухає. Молода соромливо спустила долі повіки й зашарілась, а молодий вивалив дегенератом лупаті банькі просто на Євгенового рота й сіро насупився. — Що я бахнув? — похопився Євген, — "ваші майбутні діти будуть уже синами вільної України"?.. — І йому стало жаско. Молодий не знав, як йому треба реагувати на ці слова, й похмуро мовчав. Тужна досада й сором охопили жаром Євгена і кров підступила під саме волосся. Він казав далі, не здаючи собі справи, тонучи, як між купинами, в трясовині випадкових, зовсім непотрібних слів, поки з потугами не натрапив, нарешті, на більш-менш щасливий кінець:

— Я закликаю вас, панове, в ім'я майбутнього молодих і майбутнього України пожертвувати на Український Національний фонд!

Гості з ґречності старанно поплескали, й пані виставила перед себе карнавку. Старий Прийменко перший сунув у вузеньку бляшану шийку десятку, а за ним за-міггіли п'ятірки, трійки, заторохтіли об денце срібні карбованці. Молодий добув з кишені коштовного гаманця з вензелями й велично кинув золотого червінця. Пані вдячно кивнула головою і м'яко попливла залею. За нею, як рокований, тупцяв Євген й удавав усмішку. Сором пік йому лице й очам нема куди глянути, нема де сховатись від цікавих насмішливих поглядів. Позад нього шепотіли гості: — Это Барабашев, сын начальника почты? Скажите пожалуйста, какой "щирый украинец!" Да где он научился так прекрасно по-украински?

Це долітало до Євгенових вух і штовхало його мерщій із залі. Коло дверей їм заступила дорогу стара При-йменчиха:

— Нет, уж мы вас так не пустим, пожалуйте к столу...

Пані, щедро розпліскуючи усмішки, мило почала одмовлятись, але підскочив молодший Прийменко і потягнув її до їдальні.

Євген закрутив головою, промимрив знову щось не до ладу і, мов по шкоді, не попрощавшись із господинею, стрімголов кинувся до сходів. Стара Прийменчиха сплеснула від здивовання руками, підійшла до поренчат і, ахнувши, стурбовано подивилась йому вслід. Він одразу ж перейшов на неосвітлену темну перію і прискорив ходу: ану як молодший Прийменко вискочить на вулицю й потягне назад до їдальні! З одчинених вікон долітали весільні вигуки й сміх, і це, як прокляття, гнало Євгена подалі від Прийменкового дому. Він проминув юрбу цікавих, що здаля заздрими очима дивились на весілля, й підозріло озирнувся. Упевнившись, що ніхто на нього не дивиться, Євген дався на волю почуття і бігма побіг навпростець. Нічний холодок обвівав йому спітніле обличчя, але всередині Євгенові пекло і краяло:

— "Майбутні ваші діти"... Та це ж просто нетактовно, непристойно, навіть вульгарно!.. — "Бажаю багато років життя на користь нашої України" Ай-яй-яй!... "Нашої України"! Та що їм до України — сестра ж При-йменків зовсім не українка, а той блазень, молодий, і поготів!... Що я набалакав, що я набалакав!... Це ж профанація говорити тим типам про Україну. Та навіть одна згадка при них — це знущання з національних ідей, з самого себе, це блюзнірство, "шутовство"!.. — "В ім'я майбутнього молодих пожертвуйте на Національний фонд" ... І це ти, Євгене, міг отаке ляпнути? Це ж жах!

Євген біг, уже задихаючись, але хотілось бігти ще дужче, забігти геть зовсім за місто, щоб ніколи не бачити ні Прийменків, ні їхніх гостей, ні Марка Степановича, ні тої нотаревої небоги, ні самого себе. Не вірилось, що ця безглузда сміховина могла статись саме з ним, що він сам, а не хто інший, верз оту страшну нісенітницю, здавалось, що стався такий скандал, після якого навряд чи ще можна буде спокійно жити в цьому місті. Але це таки був факт і усвідомлення його ощдної реальності та швидкий біг, що від нього поволі впадав він на силах, змушувало Євгена якось помиритись із тим, що сталось, і виправдатись.

На своїй вулиці він пішов уже повільно і знову, але тепер спокійніше вже, нанизував у пам'яті всі деталі. Він обмірковував їх усіма сторонами і тепер вони слухняно повертались перед його очима в інший бік і виглядали, як пустозорі невинні речі. — Говорив молодим про майбутніх дітей, — так, правда, це міщанство, але ж і говорив він це міщанам!.. Закликав оті тупоголові пики офірувати на Національний фонд — ну і що ж тут кепського? І правильно! У нас нема української буржуазії і поміщиків — а де ж тоді й брати гроші, як не з таких сучих синів. Мета виправдовує всякі засоби!.. Євген скасував усі заперечення і йому стало ніби легше, тільки якась гіркота ще лежала грубим шаром у мозку і не давала цілком заспокоїтись. Все, що можна було обвинуватиш, вже виправдалось у Євгенових думках і все ж таки якийсь тягар незрозумілої, а проте відчутної провини лягав на його сумління, і сумління було, як запорошене, його треба ще добре чистити й одмивати. Ех, дістати б оце коня і мчати в безвість щодуху, заки не розвіється те все на чотири вітри!..

Він підійшов до свого дому й лунко застукав у двері. Маланка, як і завжди, одчинила не одразу. Вона прокинулась, встала не поспішаючи з свого тапчана, протерла заспані очі, почухала під сорочкою поперек, позіхнула і, шкутильгаючи спросонку на перележану ногу, ліньки почвалала через коритар і сінці до дверей на нетерплячі Євгенові стуки. Євгенові хотілось вилаятись — барбаєть-ся там цілу годину! Але, коли переступив поріг і побачив перед себе незграбну, заспану Маланчину постать, на нього раптом повіяло таким теплом ліжка й міцного спокійного сну, що аж спинилось дихання. Пристрасть зненацька вдарила в голову, потрясла всім тілом.

— Маланко!..

— А що таке? — відповіла насмішкувато і сласно.

— Маланко!

Він туг же, в сінцях, дико схопив її плечі і шарпонув до себе. Сонна млявість і насмішкувата пасивність Ма-ланки роздирали його жагу. Маланка важко поточилась на підлогу і, як і перше о Різдві, слухняно, з безсоромним смішком, віддалась йому. На дворі десь далеко заспівали другі півні.

III

Бліде світло ледве пробивалось через зачинені віконниці до кімнати й кволими сірими смугами жевріло на стіні й підлозі. Євген ще міцно спав, коли в домі знялась метушня й галас. Він почув крізь сон стуки кількох ніг по паркету, а потім до знайомого материного голосу прилучився новий ріденький тенор. Євген розплющив очі й підвівся на ліжку. Що сталось? Хтось приїхав? Євген солодко позіхнув, витягнувся на ввесь зріст, спустив долі ноги й, мацаючи по підлозі п'ятами, заходився шукати нічні капці.

В коритарі заляпотіла босими ногами Маланка й постукала пальцем у двері:

— Панич Льоня, Леонід Петрович приїхали. Вставайте вже!..

Ага, Льоня з фронту приїхав! Ну, що ж — добре, гаразд. Маланка почекала за дверима ще трохи, подумала і стукнула щосили кулаком, аж луна пішла кімнатами: — Та вставайте ж... Сплять до півдня! — забурмотіла, відходячи до кухні.

Ця фамільярність і смішки в тоні муругих Маланчи-них слів одразу ж нагадали Євгенові вчорашнє і вкрай зіпсували настрій. — Це розплата за легкодухість і звичайнісіньку паничівську брутальну розбещеність, — тужно промовив до себе Євген і йому вже не хотілось ні одягатись, ні виходити до брата. Перед очима стояла насмішкувата, заяложена, блудна Маланка і криво посміхалась великими синюватими губами.

— А зарікався ж на Різдво, що цього більше ніколи, ніколи не буде! — гірко докорив самому собі Євген, і нараз йому стало лячно побачити Маланку і почути вдруге її голос за дверима. Він притьмом устав і почав убиратись. Вискочив у спідній сорочці до коритару й хотів швидко вскочити до ванної кімнати, щоб не зустрітись бува з нею, та як на те з кухні, бережно несучи тацю з кавником і чашками, саме вийшла Маланка.