Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис
Земгусар у сотий раз марно намагався розказати якусь свою любовну пригоду.
— ...Приехали мы, значит, в Минск. Да... Наняли номерок, пропустили, как полагается, по легкой и.,.
— Поручик! — хрипко крикнув на всю хату Жорж. Земгусар перелякано спинився на півслові, поручник потягнув цигарки й ліньки ворухнув бровою.
— Поручик! — звівся на лікті Жорж, — налейте кавалеру банно-прачечної дивізії стакан гвардейского чаю — пусть заткнется. Надоел...
Жорж грюкнувся на ліжко й заплющив очі.
— Гвардейского — не ставили, — мляво процідив поручник і знову затягнувся цигаркою.
— На якого ж чорта ви стирчите тут? — сердито пробубонів Жорж і його лице боляче скривилось. Він змовк і перевернувся на бік, до стінки.
— А дозвольте спитати, як це буде гвардійський? — запобігливо заметушився коло поручника земгусар.
Поручник спроквола, як важливий припис, гугняво проказав, не дивлячись на земгусара:
"Земгусарами" прозивали на фронті співробітників "Союза земств" — запільної господарчої організації — за їхню любов носити військовий стрій і зброю.
— Наливається в самовар горілки... Самовар нагрівають. Коли закипить, треба заварити.
— А чим же, дозвольте, заварюють? — втелющився в поручника земгусар.
— Заварюють звичайно коньяком...
— Для дієтично хворих можна й ромом, — промовив посміхаючись лікар.
— Серйозно? — підхопився в захваті земгусар, але в двері постукано.
— Ну? — крикнув до дверей поручник і ліньки підвів голову. Через поріг обережно переступив фельдфебель.
— Так що їх високоблагородносгі панові капітану — лист із пошти...
— Дай сюди, — сказав, не обертаючись, Жорж і простягнув за спиною руку. Він спритно, як на п'яного, розірвав коверту й лежачи почав читати. Фельдфебель одійшов до дверей і понуро став.
— Сволочь Женька! — крикнув сердито Жорж і підвівся на ліжку. — Драли його, сучого сина, мало. Ідіот...
— А що таке? — стурбувався, як за своє, земгусар і навіть устав з-за столу, повний тривоги й надмірної цікавосте.
— Ні, ви тільки подумайте, панове, — вдарив себе по стегну Жорж, спускаючи на підлогу ноги. — Женька, Женька — мій брат, злигався з українцями, облаяв батька й утік з дому, та?..
— Серйозно? — машинально спитав земгусар, але похопившись, поспішив обуритись, — це просто неможливо! Це справді неприпустимо! 1 як же, скажіть, це так?..
— Ні, це, зрештою, навіть цікаво: Женька й "мова". Женька — українець. Га?.. — Жорж кинув на ліжко листа і його обличчям пройшла холодна глуздива посмішка.
— Как есть и в нас — так что хахлов из роты повели на собрание ихнее, — доповів сквапно фельдфебель, користуючись з розпогодження на капітановому лиці.
— Какое собрание? — шпарко глянув фельдфебелеві в очі Жорж і посмішка злетіла з його вуст.
— Так что — украинское, значит. Хохлацкое вроде... — пояснив фельдфебель і мотнув невиразно долонею.
— Еще чего не доставало. Где это собрание?
— В дивизии. Так сказать, при школе...
Жорж мовчки причепив до паса кобуру з наганом і, нічого нікому не сказавши, швидко вийшов.
На дворі голова йому стала враз ясна, немов хміль залишився за порогом у накуреній, низькій халупі. Йти довелось пісками. Печальна жовта дорога в'ється серед невеселого білоруського ландшафту. Темні непоказні халупи, кілька кволих дерев коло них і знову непролазні багнища, бори і звивиста піщана дорога. Цього разу Жоржеві видались іше гіршими, ще нестерпучішими ці землисті брудні халупи, де вічні злидні й темрява тчуть своє непроглядне, густе павутиння. Ноги Жоржеві загрузали в сипучому піску, він упрів і зморився, але ходи не зменшив. Лють, зацькована, нестерпуча лють накипала в ньому й переливалась через вінця. Цього було вже занадто. У всіх державах, на різних історичних етапах бували бунти черні. Це зрозуміло. Були заколоти серед війська, бували вбивства офіцерів — це все можна ще зрозуміти, але коли й де розкладалась армія на свої племенні частини? Коли й де вимагали своїх "національних" прав кельти, провансальці, саксонці, баварці?.. Ні, таки є щось смертельно отруйне в цій "безкровній" російській революції. Подумати — малороси відокремлюються! Це що ж — одкинути назад двісті літ історії, щоб повернутись до передпетровських часів? Формувати малоросійські полки, щоб повернутись до новітніх Мазеп та Орликів? Та яке вони мають право? Чому на першій-ліппіій гілляці не повішено тих перших безумців, що втовкмачили собі в голову цю божевільну ідею? Чорт! На всю безкраю Росію не знайшлося жодного вольового генерала, який, не гаючись, пустив би одразу кров цій "безкровній". Щоб не дав отруті нищити організм усередині. Навіть жодного крихітного російського Бонапарта. Нікчемна, жалюгідна країна...
Жорж вийшов на вталовану стежку і йти стало легше. Починались перші халупи довжелезної сільської вулиці. З подвір'я вийшов солдат і млявою ледачою ходою подався назустріч Жоржеві. Порівнявшись, він хитро посміхнувся й простягнув до кашкетного дашка руку віддати шану. Жорж козирнув йому у відповідь, але солдат раптом круто завернув долоню назад за вухо й легко почухав собі потилицю, немовби тільки для цього він і підніс угору свою долоню. На лиці йому була та ж сама хитрувата посмішка хлопчика-пустуна. Жорж став, як причмелений. Йому нестерпно кортіло кинутись одразу на солдата й вибити йому безглузду дитячу посмішку. Знічевити це сміхотливе обличчя так, щоб замість посмішки — скривавлена гримаса. Він заніс уже кулака й ступив крок убік, та солдат не побіг. Розляпаною ходою, не оглядаючись, він чвалав собі далі, немовби зовсім уже забув про офіцера. Жорж схаменувся й занесена рука важко впала долу. І в ту ж мить він почув, як занепали його сили й сутінки хвилею знову оповили йому голову. Ноги підтинались і сам він хилитався. Йому хотілось десь присісти й заснути, але впертість змагала сон, і Жорж прямував далі.
Перед школою юрмився великий натовп. Жорж протиснувся наперед, але коло шкільного ґанку було так густо, що Жорж мусив спинитись. На нього ніхто не звернув уваги. Солдати уважно слухали промовця. Хтось позаду став навшпиньки й поклав навіть руку Жоржеві на плече. Жорж гидливо стенув плечем. Рука неохоче зсунулась Жоржевою спиною долу, а натомість хтось гаряче дихав Жоржеві в потилицю.
З ґанку промовляв прапорщик Точило-Згурський. Великий солдатський натовп, що затопив упоперек геть усю вулицю, підносив його й надихав. І прапорщик аж захлинався в своїх словах. Немов він не говорив, а співав; йому хотілось, щоб кожне його слово не просто лунало, а — бриніло, зваблюючи слухачів своїм змістом і своєю музичністю. В манерах та інтонаціях прапорщик несвідомо копіював ставного офіцера з військового товариства імени Полуботка, що промовляв на з'їзді в Києві, але прапорщикові здавалось, що так міг промовляти до своїх козаків на далекій чужині хіба що Сагайдачний чи похмурий Дорошенко під Кам'янецькими мурами, чи невсипущий Орлик десь у степах під татарською протекцією. Вони всі воскресли з небуття й не покидали прапорщика від самого Києва. Вони, забуті, оживали в ньому і кожний з них надавав прапорщикові своїх рис. Зворот голови праворуч — це від Сагайдачного; збочений, гострий погляд очей — від Дорошенка, а в'юнка постать, що метко обертається, говорячи на всі боки — це від Орлика. Оповідаючи про формування українських частин на інших фронтах, прапорщик страшенно перебільшував українські успіхи. З його слів, на північ і на південь уже повставали могутні сили українських полків і тільки в цьому триклятому Гренадерському корпусі досі пасуть ще задніх — немає ніякої українізованости.
А втім прапорщик Точило-Згурський сам не помічав своєї брехні. Йому самому ці успіхи видавались колосальними, от тільки — Тимчасовий уряд. Він на заваді. Прапорщик перехилився через поренчата й простер до солдатів руки.
— ...Центральна Рада просила Тимчасовий уряд (значить — Временне правительство) визнати її принципово... — Точило-Згурський запнувся, добираючи слів пояснити: — Розумієте, — принципово. Да. Але Тимчасовий уряд не погодився на "принципово". Ну, а коли не погоджується — і не треба. Нам хіба що? Будь ласка...
Солдати не розуміли, в чому там річ і що це за "принципово", але, якщо Центральна Рада загризлась із Тимчасовим урядом, значить правда на її боці. Жодного сумніву. 1 на солдатських лицях останні прапорщикові слова відбились схваленням і заохоченням. Хтось крикнув, як годиться, "Правильно!" Поміж солдатами пішло шарудіння й гомін. Вихопився якийсь сміливий голос:
— Як временне правительство не согласие, так і питань не треба!
І маса загула в один голос: "Не треба!"
Жорж Барабашев мимоволі посміхнувся. "Вояки". Нема чого казати — добра армія, що ладна піти за пер-шим-ліпшим авантюрником, аби тільки він був проти її ж "революційного уряду" ...А ну якби прапорщик закликав підтримувати Тимчасовий уряд, — якої б тоді заспівала солдатня... І Жоржеві стало кривдно навіть за цей осоружний зненавиджений Тимчасовий уряд. Жорж дивився на прапорщика й знову, новим шаленим нападом у ньому закипала злість. — Демагог! Несчастный народный учителишка, без пяти минут офицер... Курица — не птица, акушерка — не девица, прапорщик — не офицер...
Уже скінчив під оплески свою промову прапорщик, уже спробував пояснити, що таке "принципово" феєрве-ркер Равич-Щерба, а Жорж Барабашев усе не міг вики-
нуги з голови прапорщика. Ну який же ідіотський був попередній уряд! З недоуків, із підпанків наробити цілу армію прапорщиків замість того, щоб виховувати тисячі зразкових фельдфебелів і берегти чистим офіцерський стан. 1 ще після цього скаржаться, що революційна зараза не обминула навіть офіцерських лав...
Проте Жорж поклав собі неодмінно поговорити із прапорщиком. Не відкладаючи. Навіть сьогодні ж.
І його не дивували й не обурювали вже слова Рави-ча-Щерби, він ждав кінця зборів.
Феєрверкер Равич-Щерба говорив поволі, не кваплячись і не шукаючи ефектних слів. Як десь у селі на сході, де обмірковують громадою поважну, складну справу. 1 його слово розсудливе, зважте й тверде. А після кожної фрази Равич-Щерба пристукував кулаком у простягнуту ліву долоню, немов забивав цим сталі непохитні крапки.
— Ми хочемо, щоб негайно відокремили солдатів-українців. Раз. Щоб сформували з них українські роти й батальйони.
