Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис
їй байдуже було до щоденних фронтових звітів, до відступів і наступів, до туманних сподіванок повороту й евакуації. Вона захоплено й натхненно робила своє діло, і невтомну працю її легко було бачити на тій гущавині, що звисала над проваллям до Смотрича, на метушливості струмків, гомоні птаства й навіть на тлі насуплених хмар. Хмари були таки, справді, особливі: вони по обіді з'являлись від заходу, і в їхньому далекому замріяному погляді вчувалась сила і краса народження й розпач безкінечної боротьби. Отаман Точило-Згурський не любив цих хмар. Коли надвечір він сідав на коня і з джурою їздив по Кам'янецьких улицях, ці хмари, наче сторожа непоборних велетнів, уставали перед ним. Вони холодили отаманове серце якимсь тривожним передчуттям і своєю недосяжною величністю тиснули йому голову. Наче навмисне, вони завжди стояли на заході і в заполоненому ними обрії отаманові ввижався той далекий і непевний шлях, що з суворою неминучістю простелився перед ним і всією армією після останніх подій на фронті. Але, коли отамана оточувала його буйна старшина 1-го куреня Запорозької Січі, він, простягаючи вгору руку, трагічним голосом із штучним пафосом казав:
— Дивіться, панове, на ці хмари!.. Це українські хмари. Коли я дивлюсь на них, вони відбивають мені всю історичну недолю нашої України. Ах, я віддав би половину свого життя на те, щоб вони ніколи не з'являлись.
Старшина з чемности робила серйозні й навіть сумовиті обличчя, а ввечері вони збирались у "Belle-Vue" і пили.
Сьогодні Точило-Згурський недовго їздив; він галопом проскочив по вузеньких уличках старого міста й повернувся до штабу. Він знав, що його вже з півгодини чекають викликані до нього представники кам'янецько-го єврейства, яких він бачив ще при виїзді, одначе треба було витримати фасон, а з другого боку, кортіло швидше розпочати цю надзвичайну авдієнцію. І Точило-Згурський не витримав: на розі вулиці братів Каріятовичів він круто повернув коня назад і помчав до штабу.
Коло парадного входу, обплетеного диким виноградом, що звільна випростував молоде листя, стояв вартовий козак з червоним шликом на шапці й флегматично пихкав цигаркою. Точило-Згурський глянув на козака й подумав: "Краще, якби вони курили люльки... Це треба поширити".
Він по-молодецькому зіскочив з коня й лишив його джурі. Певні й голосні отаманові кроки залунали серед брудного коридору й це викликало боязку, похапливу метушню по його темних кутках. Єврейські представники враз устали з лави й на їх стомлених обличчях блиснуло в сутінках щось подібне до радости. Вони полохливо зашепотіли між собою по-єврейському й низько вклонились, коли Точило-Згурський, умисно дивлячись вгору, пройшов повз них. Ступивши на поріг до якоїсь кімнати, отаман раптом обернувся й голосно крикнув вартовому:
— Наказую пильнувати, щоб балачки в помешканні кошу провадились тільки по-українському!
За дверима хвилювались представники і їхнє боязке шарудіння злегка долітало крізь щілини дверей до отаманової кімнати. Одначе Точило-Згурський поволі зняв із себе зброю, витягнув з кобури "наган" і поклав його на стіл, повагом підійшов до люстра й воно відбило до половини його струнку постать у синьому жупані й молоде, задоволене обличчя, на якому ледве накреслювалась чорнувата смуга ріденьких усів.
Отаманів погляд зупинився на власних вусах і він прикро подумав: "Який брехливий людський вигляд! При всій моїй вдачі моє обличчя все ж менше скидається на кошового Січі, ніж пика Скоропадського на гетьмана..." Він нетерпляче натягнув чорного "оселедця" до самих брів, і це надало обличчю суворого вигляду, від якого віяло степом й таємничим шелестом нічних очеретів у плавнях. Точило-Згурський глянув ще раз у люстро, насупив густі брови, що й без того зростались на переніссі, й, повернувшись до столу, розвалився незграбно й ледаче в фотелі і крикнув до дверей:
— Впускай!
Двері напіводчинила дебела рука вартового, і в кімнату навшпиньках увійшли євреї. їх було четверо най за —можніших представників Кам'янецького населення: власник мануфактурної крамниці, ювелір, власник парового млина й рабин. Але отаманові було до цього байдуже: він бачив перед собою євреїв. Вони ніяково й боязко підступали до отаманового столу за рабином, який, поклавши воскові руки на впалі груди чорного лапсердака, зігнув ще більше свою погорблену спину й не спускав з отаманового обличчя свого пильного погляду.
Точило — Згурський якусь хвилину не міг одірватись від рабинових очей. Вони сріблили його цілковитою покорою й підвладністю, але отаман помітив у них крицеві відблиски захованої, упертої своєї волі, яку не подолати куренями Запорозької Січі, і на нього дмухнув далекий острах чогось містичного й непоборного, що пройшло через довгі віки погромів, цькування, знущань, втратило батьківщину, мову, владу, розпорошилось по всіх кутках великої землі, але донесло до останнього дня своє незмінне обличчя й переховану в біблейських нетрях залізну волю.
Але Точило-Згурський раптом запитав:
— Слухайте, а навіщо у вас на святки курей душать?
Представники від несподіванки роззявили роти, витріщили очі й не могли схопити нитку орієнтації. Одначе перший опам'ятався рабин. Він винувато розвів руки з розчепіреними пальцями й, хитаючи на всі боки головою, протяжно заговорив:
— О, що ви, що ви!.. Закон забороняє вживати крови, єврей боїться крови. Курей не душать, ні, ні, пане полковнику!.. Це...
Точило-Згурський гримнув:
— Пора б уже знати, нарешті, що вас викликав кошовий Запорозької Січі, а не якийсь полковник! Чи мені кожного з вас учити?!.
Представники стрепенулися й ураз бентежно загомоніли разом: — Проше, пане кошовий! Пане кошовий... Ми вибачаємось... і що ви собі хочете... Ми ж зовсім не знали...
Точило-Згурський заспокоївся і, поклавши руку на стіл, твердо сказав:
— Та в мене балачки короткі. Ну так ось. Я не дипломат якийсь, щоб з вами антимонії різні розводити: моє діло — шабля. О! Розумієте?
Представники полохливо переглянулись.
— Моя тактика така: українською скарбницею мусить бути жидівська кишеня. Ясно? — Євреї намагались зробити лагідну, запобігливу усмішку, але їхні вуста скривились, посмішка, не спалахнувши, жалібно згасла, і на обличчя осів попіл туги.
— Я правлю таке: щоб у три дні 1-ий курінь, який нині перебуває в Кам'янці, було взуто в червоні чоботи й пошито всім шлики.
Власник мануфактурної крамниці висунувся наперед:
— Ой, пане курін... пане кошовий, але де ж тих грошей стільки взяти?..
Точило-Згурський здивовано глянув на нього:
— А нам же треба екзестувати 11 ? (де й коли він схопив це слово — нікому не було відомо, але в певні моменти Точило —Згурський уживав його, а потім доводив, що українська мова має багато спільного з латиною). Це ж вам не аби-кого одягнути, а 1-й курінь Запорозької Січі! О!..
— Але ж, пане кошовий, із нас уже стільки правили, стільки правили, що...
— Ну, так щоб не було мало, я ставлю ще таку умову: двадцять тисяч добровільної пожертви на користь Запорозької Січі.
Рабин добув з глибини кишені потертого паляреса 12 й тремтячими руками витяг купу паперових грошей:
— Пане кошовий, хіба ми не знаємо порядку? Ми й самі вже зібрали вам п'ять тисяч. Будьте ласкаві... Хіба ми не знаємо, що треба... На військо треба дати. То ж — військо. Але дозвольте вам завтра принести ще п'ять тисяч, то ми й повік вам будемо дякувати.
Точило-Згурський непохитним голосом відповів:
— Ще п'ятнадцять, чоботи й шлики.
— Але ж збитки великі, пане кошовий...
— Я не крамар, щоб торгуватись, — ображено сказав отаман.
— Ну, то хай уже буде — десять і шлики, пане кошовий?..
— Без балачок! Чи вам нагадати Проскурів? Кроком руш!..
Євреї принишкли й подались до дверей. Точило-Згурський встав із фотеля і грубо кинув:
— Так, щоб у три дні мені було все, як сказав, — а потім глянув на вартового й весело крикнув: — Покажи їм, Пилипе, шлях на Палестину!
Двері зачинились, і Точило-Згурський знову залишився наодинці.
Він сів до столу, витяг із шухлядки "Борці за правду" Кащенка й перегорнув кілька сторінок. Але думка одірвалась від друкованих рядків і знову зупинилась на загадковому обличчі рабина.
"Чого він так дивиться? Що заховав рабин у глибинах свого пильного погляду?"
Точило-Згурський хотів це серйозно й стало проаналізувати, але це не давалось аналізу. Він знав, що їх нищили, гнали й ненавиділи на всьому одвічному шляху історії цього біблійного народу.
І все ж таки вони живуть, борсаються і видряпуються.
Точило-Згурський напружив думку і безвладно знизився до висновку: "Вони без сумніву будуть жити"...
Тоді дика упертість і хвиля люті прилинули до отаманової голови. "В чому ж їхня сила? Адже досить тільки моргнути — і перший курінь оберне Кам'янецьке місто в пекельну тризну, якої не бачили ні гайдамацька Умань, ані навіть останній момент старого Єрусалима?"
Але Точило-Згурський несвідомо відчув, що й це не розв'яже загадки. Вони будуть жити! Отаман поставив собі легше запитання: ну, як ото в Європі вони живуть? Кажуть, навіть міністрами бувають з їхніх...
Точило-Згурський, зрадівши, що найшов відповідь, голосно сказав: "О! Що то значить національна єдність! Це вона нагинає історію, вона! У жидів нам треба брати приклад".
Задоволений отаман сів писати відозву до населення.
Вся політика здалася враз такою простою і зрозумілою. Треба організовувати свої крамниці, громади, підприємства, озброєні загони, треба бойкотувати чужу мову, торг, звичаї — все. 1 тільки тоді, коли з кров'ю й молоком увійде в кожну українську дитину зненависть до чужого, тоді манівцями й тернами страдник народ український дійде свого Сіону.
Отаман перечитав останні слова відозви і з насолодою пригадав: та це ж не тільки жиди, а й німці так робили. На що вже така сволота, як соціал-демократ, і той у Німеччині каже:
— Я перш за все — німець!
Отаман схилився над відозвою й дописав:
— Громадяни! Ви перш за все українці. Пригадайте слова великого пророка нашого національного визволення батька Тараса:
Свою Україну любіть, любіть її...
Точило-Згурський хотів писати цитату далі, але зупинився: "во врем'я люте"? Навіщо Тарас уживав московські слова — "врем'я"? Не розумію. Краще на цьому й зупинитись — "любіть її...".
Так нібито й голосніше виходить? Звичайно.
