Сагайдачний - Мордовець Данило

Вся флотилія неначе стрепенулася, мов зграя птахів махнула разом білими крилами: то всі чайки разом змахнули веслами, витягти їх з води й виблискуючи на сонці краплями, що падали з них, ніби тисячі алмазів.

Ріг Сагайдачного трубив на збір. Усі чайки, почувши цей заклик, квапливо почали збиратися навколо гетьманського човна. Вони швидко зійшлися впритул, борт до борту, так що можна було перебігти через усю флотилію і не впасти у воду.

— Панове отамани і все військове товариство! — голосно промовив Сагайдачний, показуючи зоровою трубкою, що була у нього в руці, на захід,— там іде по морю турецька галера... Та галера, певно, якогось багатого княжати або паші, вся барзо добре прикрашена — зло-то-синіми киндяками обвішана, гарматами уставлена й турецькою білою габою вкрита. Треба нам, дітки, ту галеру добути: може, і в ній бідних невольників немало...

— Добути! Добути! — загукала вся флотилія.

— Або добути, або дома не бути! — залунали окремі голоси.— Веди нас, батьку, хоч на самого чорта!

— Раз породила мати, раз і помирати!

Сагайдачний, коли голоси стихли, одразу ж розпорядився, як застукати цього звіра серед відкритого моря, щоб він не втік, і наказав сурмити погоню.

Завив ріг. Чайки знову розсипалися, як птахи, залишивши під командою Дженджелія кілька човнів для прикриття взятих у Кафі галер із визволеними невольниками, й полетіли на захід трьома гуртами — середній навперейми турецькій галері, бічні в обхід їй з півночі й півдня. Чайки летіли просто стрілою: це було щось живе, з тріпотливими б-ілими крилами, що сяяли над поверхнею моря перлами бризок і піни...

Незабаром показалося на морі струнке, гарне чудисько, на якому лопотіли в повітрі різнокольорові прапори, злото-сині киндяки й блискотіла, як сніг, біла га-ба. Чудисько помітило погоню й ніби здригнулось усім тілом: над палубою знявся білий димок, щось загуркотіло, і ядро, не долетівши до середніх чайок, із свистом упало в море.

— Отак!! — промовив Карпо Колокузні, й козаки відповіли, реготом з усіх чайок.

Поки галера дала залп з усіх гармат, чайки вже так близько підійшли до неї, що ядра перелітали через голови козаків і падали у спінене веслами море.

Немов чорні ластівки, що зграєю оточили шуліку з усіх боків, оточили галеру чайки... Пролунав голос Сагайдачного— розітнувся рушничний залп, задиміли дула мушкетів, і, як снопи, попадали на палубу і в море захисники галери... "Алла! Алла! Алла!.." В одну мить сотні гаків, мов кліщі або величезні стоноги, вп'ялися в боки галери... Козаки вже на палубі — ріжуть, добивають... Стогін, зойки... Галера захоплена, козаками... Серед вмираючих чувся відчайдушний дитячий плач то плакала татарочка...

— А, щоб вас! Тільки дитину налякали! — похопився Олексій Попович і кинувся до татарочки.

Щойно добута галера була справді багато прикрашена. Та гаряча сутичка, в якій козаки вирізали й перебили гсю осблугу галери, залишила криваві сліди на палубі, на снастях, на вигадливо різьблених бортах і на чердаках, оббитих строкатою матерією й обплетених стрічками. Козаки одразу ж узялися очищати галеру від трупів, скидаючи їх у море разом з пораненими, змивали кров, густо пролиту по всій палубі, а інші пішли в трюм і випустили на світ білий посаджених туди й прикутих один до одного невольників.

Виявилося, що ця галера,, закупивши невольників у Козлові, на тамтешньому невольничому ринку, везла їх у Трапезонт на галери й для садових та польових робіт у Осман-паші трапезонтського. Галерою командував молодий моряк, небіж трапезонтського паші, Беглер-Капу-дан; вбитий козацькими кулями, він одним із перших захисників галери впав у море, закривавивши своєю пурпуровою кров'ю бірюзові хвилі спіненого чайками моря.

Серед невольників козаки знайшли багато знайомих. Радість врятованих була безмежна.

Рятівники були теж задоволені, що їм вдалося зробити добро бідним невольникам.

Сагайдачний, залишивши отаманську, або гетьманську чайку в розпорядженні Нечая з козаками його куреня, сам з писарем Мазепою, з Небабою, Олексієм Поповичем та іншими козаками перейшов на галеру, тим більше, що вона була добре озброєна й пристосована для далекого плавання.

Маленька татарочка теж перейшла не цю галеру й була в цілковитому захопленні: вона могла лазити по високих чердаках і милуватися прикрасами галери. На галері було невеличке горно, складене з цегли й пристосоване для приготування їжі, тому козаки, знайшовши серед галерних припасів сорочинське пшоно, одразу ж розпалили вогонь і зварили для своєї улюблениці кашку.

Тим часом Карпо Колокузні й сіроокий Грицько із своїм чорнявим приятелем Юхимом поралися коло нещасного друкаря Хведора Безрідного, якому під час атаки галери турецька куля навиліт пробила праву руку вище ліктя. Вони перев'язували товаришеві рану й намагалися його втішити.

Пізно вечері козаки були вже недалеко від великого гарного міста, розташованого на березі моря: флотилія їхня перетнула Чорне море впоперек, "рег diametrum*1, як писав коронний гетьман Жолкевський у донесенні королю.

У півтемряві неясно вимальовувались стіни й башти міста і тонкими стрілами тяглися до неба мінарети та стрункі тополі. Це був Синоп.

Чимало невольників, визволених козаками в Кафі, довго жили в Синопі й добре знали як розташування міста і його укріплень, так і слабкі місця його захисту. З ними довго радився Сагайдачний та інша козацька старшина, і тут же було вирішено напасти зненаїйжа на місто: одна половина козацького війська мала висадитись і вдарити по фортеці, а друга — зайняти гавань і все, що в ній знаходилося.

Коли місто було вже в руках козаків і скрізь усе плюндрувалося, з берега долинуло протяжне виття: козаки впізнали голос закличного рога й поспішили кожен захопити якомога більше здобичі, бо не всю її ще перенесли на чайки та галери.

— Швиденько, панове, батько кличе.

— Час збиратися.

— А всі козаки живі й здорові?

— Бог допоможе,— всі живі будемо.

Звідусіль поспішали до берега нав'ючені козаки. Сонце вже золотило верхівки мінаретів та найближчі гори. Над димом від пожежі літали голуби й галки, яким не

"По діаметру" (лат.).

вдалося виспатись у цю неспокійну ніч. Чути було ревіння худоби, що не знаходила своїх хазяїв, іржання коней, сполоханих пожежею, мекання овець. Вітром гнало дим на море, де, наче зграя птахів, погойдувалась козацька флотилія.

Увесь берег був усіяний козаками, яйі тягали на найближчі чайки свою користь і передавали її з чайки на ч-айку й на галери.

— Дивіться! Дивіться! — залунали голоси.— Хтось несе на руках цапа.

— Та то дурний Хома!

Справді, Хома ніс на руках білу ангорську козу, вона пручалась і відчайдушно мекала. Червоний від напруження, він сердито лаявся, тягнучи ще на мотузку й корову, яка упиралася та ревла, і волочачи за собою майже цілу копицю сіна.

— Що се ти, Хомо? — обступили його козаки, аж качаючись од сміху.— Нащо тобі цап?

— Та се не цап, а коза,— сердито відповів дурнуватий Хома,— та ще й брикається.

— А нащо вона тобі, дурню?

— Еге! Я її доїтиму, вона молока дасть...

— Нащо тобі, дурню, молоко?

— Овва! Татарочку готувати.

— Ото Хома! Ото голова! Він розумніший за нас і татарочку не забув,— сміялися козаки.

Тим часом дзвінкий голос рога все ще скликав козаків. Звуки його ставали раз у раз пронизливіші.

— Швидше, братця, до чайок! Батько сердиться! — заквапилися козаки.

— Нехай сердиться.

— Хомо! Бери корову на руки та неси до чайки.

Хома розгубився і не знав, куди повернутися. Нарешті у відчаї махнув рукою й кинувся слідом за іншими козаками.

XVII

Поки запорожці гуляють по морю й завдають страху татарам і туркам, полинемо думкою на "тихі води, на ясні зорі" й подивимося, що діється на Вкраїні.

Ми в Переволочній, на крайньому рубежі мирної України, там, де з одного боку кінчаються "тихі води" і сясні зорі", а з другого, на південь, починаються й тягнуться, скільки оком сягнути, неозорі степи.

Душна літня ніч, немов перед грозою. На обрії часто спалахують зірниці й на коротку мить освітлюють за-снуле село. За селом, на вигоні, інколи задзвенить самотній дівочий голос і одразу ж затихне. Не співається, мабуть, душної ночі навіть молодості.

Відблиск зірниці відбивається іноді й на лужку коло берега Ворскли, і на темній, майже зовсім чорній зелені розлогої верби, і на білій сорочці чоловіка, що нерухомо сидить під вербою. Голова його низько схилена і часом падає на груди. Що це він — плаче, здається?

Відблиск зірниці лягає інколи й на білі спини корів — недбала господиня не загнала їх, і вони досі пасуться собі. Одна з них підходить до чоловіка під вербою, нюхає його голову й шумно віддихує.

— Та ну тебе, кумо, не цілуй мене,— бурмоче він і хитає головою,— тепер піст.

Корова скубе біля нього траву. Чоловік підводить голову.

— Хоч я і п'яненький, а знаю, що тепер петрівка, скоромного ні-ні, кумо,— бубонить він знову.

Корова знов дихнула на нього.

— Та не лізь, кумо, яка ж бо ти!

П'яний побачив нарешті, що перед ним не кума, а корова.

— От гаспидська тварина! Тпр-руськи! Гей додому! Він підводиться і, похитуючись, намагається вдарити

корову шапкою, але не влучає.

— Гей-гей, бісова душа!.. А де ж кума? Заточуючись і спотикаючись нетвердими ногами, іде

він лужком і сам з собою розмовляє:

— Еге! Дурний... Коли жінка битиме — піду в козаки, їй же богу!.. Чим я гірший за Олексія Поповича або Карпа? Он вони тепер на морі... Кефу, кажуть, зруйнували...

Він спотикається й падає на копицю сіна,

— Цур тобі, чортова відьмо!.. Так під ноги копицею й підкотилася... Ой!

Насилу відбиваючись від уявної відьми й силкуючись перелізти через копицю, він тільки тикався в неї носом, дряпав собі обличчя, лаявся й знову ліз на копицю:

— Ой! Рятуйте, хто в бога вірує... Задушить проклята баба.,.

Він зробив ще зусилля й перекотився через копицю.

— Ох, убила, проклятуща! Ой!

Насилу він піднявся на коліна й порачкував, відпльовуючись і повторюючи:

— Цур-цур тобі.

Недалеко в нічній тиші задзвенів самотній жіночий голос; йому відповів чоловічий — і обидва замовкли.

— Се, мабуть, вулиця йде... Співають... Сяйнула зірниця, друга... Десь затьохкав соловей.

— Соловейко щебече... От дурень —не спить... Та, може, він трошечки п'яненький...

Знову хтось заспівав.