Сагайдачний - Мордовець Данило

Так, бог свідок, я не можу, не можу та й не смію взяти з собою в могилу свою таємницю, яка в той же час і ваша.

— В могилу, пане? — злякано спитала дівчина.

— В могилу, люба панно...— Я... я вмираю для вас, і, може, скоро татарський спис проб'є серце, яке билося лише для вас... Я кохаю вас!

Дівчина нічого не відповіла, тільки обличчя її, по якому текли сльози, враз спалахнуло...

— Я кохаю вас більше за моє життя,— говорив далі із сльозами в голосі Могила,— кохаю більше вічного спасіння... але... але ви не можете бути моєю...

Дівчина злякано підвела на нього очі: рум'янець щік змінила блідість.

— Я говорив сьогодні з вашим опікуном і дядьком, з князем Янушем: я просив у нього вашої руки, просив дозволу поговорити з вами, щоб дізнатися про ваші почуття до мене і від вас самих дізнатися про свою долю... Та князь Януш розбив усі мої мрії, розбив моє серце... Він відмовив мені!

Тепер рум'янець знову з'явився на щоках панни, і прекрасні очі її спалахнули.

— Дядько? Князь Януш?.. А хто дав право князю Янушу розпоряджатися моїм серцем і моєю долею, як долею своїх хлопів? — гордо промовила молода дівчина.— Я вільна полька!

Могила припав губами до рук панни.

— Панно! Щастя моє! — шепотів він палко.— Але князь Януш каже, що не він цього не дозволить, а сам святий отець, папа.

— А яке діло, пане, святому отцеві до мого щастя? — так само гордо спитала горда полька.

— Я для вас схизматик, люба панно... Я — православний.

— А хіба пан не може прийняти католицтво?

— Не можу, люба панно.

— Навіть задля мене, пане? — затремтів у дівчини голос.

— Навіть задля панни...

Дівчина гордо випросталася. Рум'янець чи то обурення, чи то сорому, знову залив її щоки.

— То пан говорив неправду,— гостро сказала вона.

— Яку неправду, люба панно?

— Пан тільки-но сказав, що любить мене більше вічного спасіння...

— Так... так... я сказав це —і скажу ще раз...

— І не хоче змінити свою хлопську, схизматську віру на справжню, шляхетську?

— О панно! Ви краєте мені серце.

— Не я краю його, а так пан хоче.

— Ні, ні! О боже мій!

Могила хотів знову схопити руки дівчини, але вона відхилилась.

— Я задля панни, задля тебе, божество моє, не можу цього зробити! — палко вигукнув Могила.

— Як задля мене? Я не розумію пана.

— Так, так! Тільки задля вас!

— Пан у Парижі розучився говорити,— знизала плечима панна.

— О панно! Зрозумійте мене: якщо я зміню віру моїх батьків, я втрачу право на корону моєї країни, й панна втратить це право!

— Корону? О, всі корони світу не варті мого особистого щастя!

І горда панна швидко, не обертаючись, обмахуючи палаюче обличчя віялом, пішла просто до палацу, звідки лунали запальні, знадливі звуки мазура. Могила стояв блідий, проводжаючи очима красуню.

Коли вона ввійшла до яскраво освітленої зали, старий гетьман, великий Жолкевський, побачивши панну ще здаля, як личить справжньому полякові, "закренціл вонса" і, побризкуючи острогами, пішов прямо їй назустріч.

— Можу просити чарівну панну на мазура? — шаркаючи ногами й церемонно вклоняючись, прошамкав беззубий герой.

— Дякую панові гетьману за честь,— відповіла панна, присідаючи.

Старий гетьман, зігнувши руку, не дуже вільно пересуваючись по паркету подагричними ногами, почав виробляти ними різноманітні дурниці, що звуться фігурами. Зате гарненька й* граціозна панна виробляла ці дурниці чарівно, і в неї вони були вже не дурницями, а чимось дуже милим...

— Панна танцює, як ангел,— упадав коло дівчини старий гетьман, плутаючи фігури.

— А пан гетьман був на балу в пана бога? — усміхнулася Людвіся.

— О! Прекрасна панна така ж дотепне, як і чарівна,— викручувався старий переможець Наливайка, ще більше плутаючи фігури.

— А пан гетьман такий же непереможний на полі честі, як і безпорадний на паркеті,— знову відбулася жартом красуня, блиснувши на старого своїми чудовими очима.

— А це тому, прекрасна панно,—забурмотів зовсім зачарований старий,— що на полі честі я не бачу таких божественних оченят, а то я й там був би такий же безпорадний, як на паркеті...

— Я чула, що пан гетьман знову веде свої непереможні війська на ворогів нашої дорогої вітчизни,— заговорила панна серйозно.

— Так, чарівна панно, я змушений вести їх.

— Чому ж змушений?

— Я бажав би вітчизні спокою...

— Хто ж його порушує?

— Та знову ті лотри обідрані — козаки.

— А може, пане, вони й роблять це тому, що вони — обідрані?

— Ні, чарівна панно, вони з природи хижаки.

— А що про них чути зараз?

— Та чутки недобрі: вони нас зовсім посварять з султаном.

— А як пан думає — вони щасливо повернуться з походу?

— А чому це так цікавить чарівну панну?

— Не мене, пане гетьмане,— усміхнулася Людві-ся,— а мою покоївку.

— Не знаю_. Кримці он уже напали на Україну.., Я боюся, що вони нападуть і на землі Корони польської.

У цей час до танцюючих поквапливо наблизився молодий вродливий пан і шанобливо виструнчився.

— Що скаже пан поручник? — незадоволено запитав Жолкевський.

— Тривожні вісті, ясновельможний пане гетьмане,— тихо відповів молодий поручник.

— Тривожним вістям немає місця тут, на паркеті,— гостро відказав старий гетьман.

— Гонець прискакав...

— Нехай чекає кінця мазура,— спинив йрго гетьман і танцював далі, сопучи й задихаючись.

А осторонь, біля колони, стояв Могила, блідий і похмурий. Він. ніяк не міг відігнати думку, що, мов хробак, точила його мозок: "Чому я мушу змінити віру, а не вона? Чому моя віра хлопська?.."

XIX

Могила був родом молдаванин. Щось римське, класичне було в його зовнішності і в характері. Хоч він був ще зовсім молодий — близько двадцяти років,— однак у нього виявлялися задатки майбутньої великої людини.

У минулому його рід був славний і знатний. Дядько його, Ієремія, був господарем молдавським, а коли маленькому Петронелло,— так звали майбутнього митрополита Петра Могилу,— було не більше шести років, батько його, Симеон, вступив на престол волоський.

Все усміхалося в майбутньому маленькому, чорноокому, смуглявому й задумливому Петронелло. Сім'я його родичалася із знатними польськими магнатами —— з князями Вишневецькими, Борецькими й Потоцькими, бо чорноокі й горбоносі сестрички йогб, схожі на справжніх римлянок, подобалися цим вельможним панам і ощасливлювали їхні доми.

Коли серйозному не по літах Петронелло минуло чо-тирнадцять-п'ятнадцять років, він уже був наслідником престолу Молдавії і Волощини.

Треба було подумати про більш широку освіту майбутнього господаря, і Петронелло послали в Париж для

вивчення премудрості еллінської, римської та найновішої європейської. У молодого Могили виявились блискучі здібності, й успіхи його в науках перевершили всякі сподівання.

Але й серед паризького гамору, серед блиску, серед золотої польської молоді, яка теж вчилась у Парижі й набиралася там європейського лоску, Могила лишався таким же задумливим, зосередженим, тихим і скромним Петронелло. Коли його однолітки і майже земляки, польські юні магнати, розтрачували молоді сили в товаристві спритних парижанок, відлюдкуватий Могила у вільний від навчання час блукав по околицях Парижа, полями й лісами, милуючись розкішшю полів, зеленню гаїв і прислухаючись до різноманітного, чарівного голосу природи.

У цьому німому спогляданні поетичного життя природи думки його линули на далеку батьківщину, до інших, більш диких і незайманих і тому таких дорогих йому картин природи й життя, блукали похмурими й величними горами, безкраїми степами батьківщини, берегами величного синього Дунаю та звивистого Пруту. Він мріяв зробити цю любу батьківщину щасливою і могутньою. "В союзі з Польщею та Україною вона стане,— думав молодий мрійник,— охороною і фортецею християнського світу від всепоглинаючих хвиль мусульманського моря", яке навально сунуло на Європу.

Але молодим мріям його не судилося здійснитись: йому не довелося бачити не тільки корони своєї рідної землі на мрійливій чорнявій голові, але й самої рідної землі... Могили втратили престол Молдаво-Волощини, і юному вигнанцеві з вітчизни, мрійливому господари-чеві дала притулок гостинна Польща.

Учений мрійник вступив до лав польського війська, під начало славнозвісного гетьмана Жолкевського.

Але ні військова слава, ні польське життя не задовольняли вимог молодого мрійника. "Не війна покликання людини,— думав він,— не мечем здобувається людське щастя".

Не викликав у нього симпатії й інший бік польського життя — аристократизм. В єзуїтах та ксьондзах він бачив не послідовників Христа, а тих самих нещирих панів, лише зброя в них прикривалася сутаною.

Він думав, було, зупинитися на лютеранстві; але воно, здавалося йому, висушило дух християнства; в

т

ньому не було поезії. І він оддав перевагу православ'ю, в якому плекалося його золоте дитинство.

У цей період душевного розладу й боротьби з самим собою він зустрів людину, яка зачарувала його своєю невинною, цнотливою красою. Це була панна Людвіся, племінниця князя Острозького. Молодий мрійник бачив у ній ідеал чистоти й непорочності. І він покохав цю чистоту всіма силами свого могутнього духу. І дівчина покохала цього задумливого вигнанця, в глибоких, лагідних очах якого їй вбачалося щось таке, чого вона не помічала ні в кого з тих, кого знала на світі.

Та коли вони освідчилися одне одному, то побачили, що їх розділяє безодня. Могила аж тепер зрозумів, яка безодня відокремлює Польщу від його батьківщини, котру він втратив, і від України, що стала його другою батьківщиною. Дівчина, яку він покохав усіма силами душі і яка його кохала,— ця дівчина раптом каже йому, що його віра хлопська...

"Хлопська... Ні, вона не повинна бути хлопською!.. Вона повинна бути такою ж високою й могутньою, як та, що нею пишається ця горда красуня..."

І Могила усе частіше замислювався над "хлопською" вірою. Він почав вивчати її, поставив це вивчення за мету всього життя. Він почав вивчати й її — "панську" — віру і все думав, думав, думав над істинами тої й другої.

І нарешті він надумав те велике, виконати яке була здатна лише його велика душа. І він виконав це: він дав хлопам, зневаженим панами, науку, і хлопи добре-таки розхитали ту будівлю, під захистом якої процвітала панська віра й панська неправда.

Але після панни Людвісі він нікого вже не любив; своє гаряче серце він сховав під чернечою рясою, і ніхто не чув, як і чим воно там билося, страждало й раділо.

На другий день після балу Могила виїхав до Києва, а з Києва—до лубенського маєтку князя Михайла Вишневецького, який був одружений з двоюрідною сестрою Могили — Раїною.

Але ні князя Михайла, ні княгині Раїни тоді вже не було в живих.