Сагайдачний - Мордовець Данило
Усіма незліченними багатствами й численними маєтками князів Корибутів-Вишневецьких на Волині, на Поділлі, в Галичині, Литві й на Лівобережній Україні володів їхній молодий син, князь Ієремія Вишневецький. Він недавно одружився з гарненькою панною Гризельдою із знатного й багатого роду Замой-ських і тепер, справляючи медові місяці й возячи свою молоденьку дружину по своїх численних маєтках, якийсь час відпочивав та бавився вловами у своїх українських майонтках, а саме — в розкішному замку під Лубнами.
З великою тугою в душі їхав Могила до свого знатного родича, щоб хоч у далеких, ще не бачених ним краях Лівобережжя розвіяти тугу, відігнати від себе милий образ, який став тепер для нього джерелом невимовних страждань.
Яка нудна дорога 1 Які похмурі ця зелень, цей ліс, це небо і ця хмаринка, що тихо плине по небу туди, туди, до Острога... Чи згадує вона про нього?.. Ні, вона танцює і сміється з старим Жолкевським, розмовляє з молодим Замойським, слухає ґречності князя Корецько-го, а про нього — забула...
А ще недавно цілувала в голову й плакала —"мій пане" казала... І це саме казатиме іншому, а він думатиме лише про неї, лише її пам'ятатиме, лише її одну любитиме...
А в душі все бринить та музика, яка грала тоді, коли він плакав у неї на плечі...
— Назад! — крикнув він своєму візникові, який, натягнувши віжки, стримував баский, вмилений четверик коней, що несли важку коляску рівним лубенським полем.
Візник здригнувся й обернув до нього своє вусате й засмагле обличчя.
— Що пан велить? — здивовано спитав він.
— Нічого, це я спросоння,— з досадою відповів Могила.
Вдалині, на горі, з-за темного, освітленого призахідним сонцем лісу показалисй шпилі башт.
— То замок князя Вишневецького?
— Замок і є, пане,— була відповідь.
Дорога пішла вгору, рівна, уторована, широка, обсаджена високими, стрункими тополями, що стояли над нею, наче сторожа. Золоте проміння сонця грало на зелені тополь, від яких уздовж дороги лягали довгі, скісні тіні. Між тонкими стовбурами де-не-де видно було жінок і дітей, які поверталися з замка; вони вклонялися незнайомому чорнявому панові, що сидів у розкішній колясці. Коні, почувши близькість стійла, весело форкали й ще швидше бігли вгору.
Незабаром показалися темні дахи замка, похмурі стіни, ряди колон, що підтримували балкони. Вікна горіли промінням призахідного сонця, наче в замку було засвічено всі свічки й канделябри. Похмурість замкових стін ще збільшували кам'яні стояни, на які ніби спиралися підвалини стін і які, здавалося, були з'їдені та поточені часом. Видно було, що чимало століть прошуміло над цими стінами та їхніми кам'яними підвалинами.
Внутрішній фасад замка, звернений до Сули, виходив у парк, що розкинувся на березі цієї гарної ріки. Вихід із замка в парк був через криту галерею, яка мовби повисла над кручею, а з галереї вниз вели кам'яні сходи, заставлені тропічними рослинами та прекрасними мармуровими статуями. Звідси відкривався чудовий краєвид на Засулля та на широкі українські степи, що зливалися з обрієм.
Багато хлопських та всяких інших рук і голів попрацювало над парком. Величезні, нагромаджені один на один камені утворювали штучні скелі, і під цими титанічними спорудами чорніли штучні гроти, обвиті плющем та різною зеленню. З інших скель падали водоспади, виблискуючи на сірому камені та оповиваючи водяним пилом розкішні клумби з найрізноманітнішими квітами. Подекуди били фонтани... Усю воду, яка тільки була поблизу замка, зібрали в різні резервуари й підземними, а іноді й висячими трубами провели в парк і перетворили на шумливі каскади та чудові фонтани.
Нижче замка, у напрямі Лубен, йшли підзамкові будівлі, довгі, у кілька рядів курені-казарми на три тисячі грошового й кварцяного, а також палацового війська, яке оберігало сон вельможного пана, а часом служило його панським забавам — наїздам на сусідів, що чимось провинилися. Там же розкинувся цілий квартал різних офіцин — будівель для приїжджої або постійно проживаючої із милості дрібної шляхти, а також для числен* ної двірської челяді. Осторонь від усього цього, в лісі, стояв осібний палац — собачий; це була князівська псарня з окремими відділеннями для різноманітних порід собак, багато з яких за вислугу літ діставало по-життєві пенсії та оренди, а решта вчилася в цьому собачому університеті, слухаючи лекції досвідчених собачих професорів — доїжджачих, псарів, довудців, дозорців та багатьох інших собачого рангу людей.
Коли коляска Могили, торохтячи колесами по щільно утрамбованому двору, під'їхала до головного ґанку і лакеї доповіли про приїзд високого гостя, князь Ієремія, привітний хазяїн і знавець звичаїв вищого панського кола, сам вийшов на ганок у супроводі цілої юрби че-лйді й парадних гайдуків. Це був молодий, сухорлявий, високий на зріст чоловік, привітна усмішка якого зовсім не гармоніювала з сірими, наче олов'яними очима, що, мабуть, ніколи не світилися ні радістю, ні жалем. Руда гостра борода обрамляла його гостре, наче лисяче підборіддя, а над високим білим чолом стирчав рудий чуб, немов говорячи про непохитну упертість голови, на якій він ріс. У виразі князевого обличчя, незважаючи на всю його вишукану чемність, помітна була втома, наче йому в житті, і вже дуже давно, все надокучило, все набридло й нічого вже не було для нього ні нового, ні цікавого; ні люди, ні багатство, ні добро, ні підлість, ні природа — ніщо не могло примусити забитись його серце, засвітитися теплотою його олов'яні очі, розчулитися, зрадіти чи засмутитися.
На князеві був багатий альтембасовий кунтуш з срібними ґудзиками й безліччю дивно переплетених шнурів, підперезаний широким темно-синього кольору поясом. На ногах жовті чоботи з срібними підківками й такими ж острогами. На боці брязкала карабеля, прикрашена по золотій та срібній оправі самоцвітами.
— Дуже радий дорогому гостеві... ціню велику честь,— розсипався гречностями господар.
— Дякую князівській милості... багато честі,— поквапливо відповів зніяковілий Могила.
— Пан з Острога?
— З Острога, князю.
Вони ввійшли у велику приймальну, підлога якої була устелена свіжоскошеною травою й польовими квітами, а по стінах, і особливо по кутках, на яскраво-червоних мисниках, блищало срібло й золото старовинного посуду, рогів і кубків.
— Що нового чув пан в Острозі?
— Пан гетьман збирається в похід.
— Авжеж, пора... Поганці вже палять Україну, а козацтво все вибралося в море, розбійничає...
На знак маршалка, що нечутно з'явився в приймальні, лакеї принесли срібну тацю з умивальником, і гкть виконав обряд обмивання рук, якого суворо дотримувалися поляки.
— Прошу пана до княгині — вона з гостями на галереї...
— Дуже радий бачити прекрасну княгиню.
— І вона вам буде надзвичайно рада...
Господар повів гостя внутрішніми покоями замка, і незабаром вони вийшли на галерею, з якої відкривався чудовий краєвид на розкинутий внизу парк, на Засулля й на степи.
Побачивши молодого Могилу, княгиня Гризельда й інші гості гучно привітали його. Тут були й князі Чет-вертінські, і Сангушки, і Киселі та інші лівобережне й правобережне польське вельможне панство.
Княгиня Гризельда була ще зовсім молоденька, з круглими рожевими щічками, з ямочкою на пухлому підборідді, маленьким носиком та грайливими чорними очима під тонкими дугастими й такими ж чорними бровами.
— Як Людвіся? Така ж гарненька як і раніше? — запитала молода господиня після перших привітань.
Могила мимоволі опустив очі; щоки його спалахнули.
— Так, княгине,— пробурмотів він.
— А пан не забув полювання по першій пороші? — вела далі господиня.
— Про яке полювання княгиня мовить?—запитав Могила.
— А цієї зими в Острозі по першій пороші...
— Не пам'ятаю, княгине.
— О, лукавий! І лисичку забули?
— Яку лисичку, княгине?
— О, який же пан! Забув лисичку!.. Пригадайте, як лисичка вискочила з кущів, а ви за лисичкґою, а за вами на вороному коні панна Людвіся... І, здається, там десь за лісом, пан спіймав лисичку з попелястим волоссям,— ви й панна Людвіся повернулися такі червоні...
Могила й тепер сидів весь червоний.
— Ах, коли б швидше зима, швидше пороша — так добре було б поїхати на влови по першому снігу] — провадила далі розмову княгиня.
— То ти хочеш снігу? — раптом запитав її князь Ієремія.
— Ах, ще й як хочу!.. Сніг, білі дерева — як це чудово.
— Влітку княгиня хоче снігу, а взимку захоче зелені — це звичайна річ,— усміхаючись, зауважив пан Ки^ сіль.
— Звичайно, завжди хочеться того, чого немає,— відповіла розпещена княгиня.
— То княгиня бажає собі старості? — усміхнувся Кисіль.
— Ні, тільки снігу...
— То сніг завтра буде,— голосно сказав господар.— Панове, завтра прошу вас зі мною на влови па першій пороші.
— З радістю, з радістю! — загомоніли гості. Князь Ієремія значуще подивився на дружину, на
гостей і, усміхаючись, сказав:
— Прошу пробачити, панове, я вийду на хвилинку,, щоб віддати розпорядження на завтрашній день.
І він, уклонившись гостям, урочисто вийшов, покручуючи правого вуса.
XX
Коли наступного дня вранці, закінчивши з допомогою півдюжини покоївок овій розкішний туалет, княгиня, сяючи молодістю і красою, вийшла на галерею, вона була вражена незвичайним видовищем: через буйну зелень плюща, дикого винограду та інших повзучих рослин, що густою сіткою захищали галерею від променів сонця, вона раптом побачила за Сулою...— чи не сон це? чи не марить вона після вчорашньої розмови?...— вона побачила сніг! — цілу сніжну рівнину, що полискувала на сонці першим, чистим, яскравим і блискучим вимовим покровом... І кущі на галявині, і висока трава, і дерева в гаю — все виблискувало першим незайманим снігом; від усієї засульської рівнини, здавалося, віяло дивним, чарівним холодом, справжньою зимою, тоді як тут навколо квітло найрозкішніше українське літо...
— Єзус-Марія!.. Що це? Справді сніг!—скрикнула княгиня.
Виходили на галерею вчорашні гості і, замість привітати господиню й побажати їй доброго дня, зупинялися вкрай здивовані й наче перелякані. Тільки лакеї, що стояли виструнчившись біля дверей і вздовж стін, скромно, шанобливо усміхалися.
— Та це сон! — вигукнув довгоногий князь Четвер-тінський, протираючи очі.
— Це чари, панове! Чари! Княгиня чарівниця,
фея І _ дивувався чи то удавано, чи то щиро кругленький пан Кисіль.
— Ми живемо у вік чудес!
— А як сонце виблискує в сніжинкахі
— Та це ж з "Тисячі й одної ночі"!
Дійсно, ніч, що передувала цьому дню, була справді вихоплена з "Тисячі й одної ночі".
