Сагайдачний - Мордовець Данило

У цьому новому шумі й галасі відчувалося щось тривожне: ясно, там скоїлося щось несподіване. Але чому? Як? Не козаки ж нападають — козаки далеко, в морі.

Сум'яття й галас наростали. Налякані чимось коні й верблюди мчали просто на вогнища, на людей, на намети. Що б це могло бути? Кожний схоплювався з місця й не знав, що йому робити, за що хапатися, куди й чого бігти. Оскаженілі коні топтали й гасили ногами вогнища, іржали й билися, звалювали намети, людей, кидалися в Самару. За ними бігли пастухи, відчайдушно горлаючи щось незрозуміле.

Але тут сталося щось іще незрозуміліше й страшніше. За кіньми й верблюдами мчали ревучи тури, цілі стада сайгаків, наче оскаженілі або кимсь гнані дикі кабани, лисиці, вовки, зайці. Це було щось незбагненне, жахливе. Все це мчало на татарський стан, перекидало геть усе в своєму нестримному русі, кидалося в Самару, ревло, стогнало. Здавалося, весь степ сколихнувся чи небо зірвалося на землю, чи пекло розкрило свої страшні брами й послало на землю всі свої руйнівні сили.

Так — це пекло. Он і полум'я — кривава заграва охопила половину обрію, весь північний край неба. Тепер тільки зрозуміли ошалілі від несподіванки й страху татари, що це таке. Це горів степ. Вогненне, безкрає море йшло просто на них.

— Алла! Алла! Алла!.. Аллах-керім! Аллах-керім!

Треба було рятуватися, тікати від хвиль цього вогненного моря.

XVIII

В одній з бічних прибудов величезного замка кйязів Острозьких, у маленькій, оббитій голубою матерією кімнаті, білявенька, з попелястим волоссям, панна Людві-ся, стоячи перед великим дзеркалом, закінчує свій туалет. У блакитних з довгими віями очах панни світиться щось схоже на приховану радість. їй услуговує вродлива, невисока на зріст, смяглява, як циганочка, з сірими задумливими очима покоївка, у білій, вишитій заполоччю сорочці, голубій спідниці й червоних з підківками черевичках.

— Чого ти, Катруню, така невесела? — питає по-польськи панна, вплітаючи в косу низки великих' перлів і дивлячись на відображення у дзеркалі свого усміхненого личка та задумливого обличчя покоївки.

— Я нічого, панно,— ласкаво, тихо, з прихованим зітханням відповідає дівчина теж по-польськи.

— Як це нічого! З самої весни тебе впізнати не можна.

Дівчина мовчала, дивлячись на тацю, на якій лежали низки перлів, шпильки та інші дрібниці панноччиного туалету.

— Тебе тепер і не чути,— вела далі панна,— а колись ти, бувало, весь час співала ваших гарненьких хлопських пісень.

— Не співається чогось,— так само тихо відповіла нокоювка.

— От іще!.. Хоч ваші хлопи й брудні, і смердять, а пісні їхні дуже гарні.

— Панна називає хлопів смердючими, та вони не всі такі,— зашарівшись, відказала дівчина.

— Невже?.. А брудні вони завжди.

— Як же їм не бути брудними, панно? Вони завжди працюють...

— Працюють! Які дурниці! От і я працюю, і ти працюєш, а ми ж завжди чистенькі.

— У панни й робота така: то шовк, то бісер, то канва; а в мене часто руки бувають брудні.

Панна відійшла од дзеркала, обернулася, глянула .в дзеркало через плече й усміхнулася сама до себе.

— А гарно міняться перли у волоссі, Катруню? — спитала вона.

— Ой, як гарно, панно! — відповіла покоївка, Панна перекинула косу через плече й почала її роздивлятись.

— А що, панно, про козаків чути? — червоніючи, нерішуче запитала покоївка.

— Про яких козаків?

— Та отих, що пішли в море із Запорожжя.

— А, про тих розбійників!

— Вони, ласкава панно, не розбійники. Вони за віру стоять, бідних невольників з турецької неволі визвб-ляють.

— Отож! А за них ми, панство, повинні розправлятися з турками й татарами. От і тепер, каже дядько, татари напали на Україну, і гетьман Жолкевський збирає все наше лицарство, щоб захистити матку Польську.

Потім, повернувшись до покоївки й дивлячись в її зніяковілі очі, панна лукаво примружилася.

— А, лисичко! То я вгадала... Ти за якимсь козаком тужиш? Га?

Покоївка зашарілася й мовчала.

— Та! За якимсь вусатим і чубатим велетнем? Ач, хитрухаї

Покоївка намагалася невимушено усміхнутися.

— Кажуть, що Кафу здобули, ласкава панно.

— Ого!

— І Козлов... і ще якесь місто...

— То і твій там? — лукаво усміхнулася панна.

Покоївка не відповіла. Панна, нарешті, впоралась із своєю косою.

— А він такий же брудний, як і всі хлопи? Покоївка знов не відповіла. Вона хотіла перемінити

розмову.

— А яку сьогодні панна зодягне сукню до обіду? — спитала вона.

— Палеву з мереживом,— була відповідь. Почувши цю відповідь, покоївка ві свою чергу усміхнулася.

— У палевій панна так сподобалася панові господа-ричу,— лукаво сказала вона.

Довелося самій панні зашарітися.

— Якому господаричу?

— Та отому гарному чорнявому паничеві — панові Могилі.

— А! А ти звідки знаєш?

— Я сама чула, як він казав панові Замойському, що панна в палевій — справжня.мадонна.

— Таке скажеш!

— От їй же богу! Так і сказав — мадонна.

— Але ж ти не знаєш, що таке мадонна.

— Ні, ласкава панно, знаю — он у кабінеті в ясновельможного князя...

— То я схожа на неї?

— Ні... панна гарніша...

— Таке скажеш!

Увечері того ж дня замок князів Острозьких сяяв вогнями. На терасі, обвитій зеленню, грала музика, причому особливо старалися духові інструменти, наче в замку відбувалися влови на великого звіра, а блискуче, роззолочене панство під звуки краков'яка й мазурки полювало на чудових лисичок в образі чарівних польок, литвинок і нобілітованих українок. Князь Януш давав розкішний бал герою вавілонського полонення московських царів, славетному гетьманові Станіславу Жолкев-ському, і тому в Острог з'їхалося вельможне панство з усієї Польщі, Литви та України. У той час, коли одні гості танцювали, інші, вже відтанцювавши, проходжа-лися й відпочивали на чистому повітрі в чудових алеях замкового парку, який здавався казковим від різнобарвних вогнів, що обливали фантастичним світлом відкриті алеї парку й затоплювали темрявою його віддалені, затишні куточки.

Крізь завивання й вереск музики, що долинала з тераси, в парку чути було голосний і стриманий гомін, сміх, іноді таємничий шепіт прекрасних парочок, які походжали алеями парку або ховались від надокучливого світла в затінку каштанів, лип та високих тополь. І темне небо при цьому освітленні, і зелень з її яскравими бліками, півтінями та глибоким мороком, і фонтани, що мінилися всіма барвами веселки й таємничо плюскотіли, і веселі, знадливі звуки музики, і саме освітлення, і замок з його стінами — все це здавалося казковим, чарівним.

Таке враження, очевидно, справляв цей незвичайний вечір на одну парочку, що самотньо сиділа на лаві в далекій алеї під вітами розкішного каштана. Вони мовчали і, здавалось, прислухалися чи то до веселої музики, чи то до своїх, може, не зовсім веселих, але для них чарівних думок.

— Я думаю, як пан веселиться в Парижі,— перервав цю мовчанку тихий, ніби боязкий голос панни Людвіги.

— Панна даремно так думає,— теж тихо й задумливо відповів чоловічий голос.

— Чому так?

— Панні відомо, що я в Парижі вчився і...

Фразу не було закінчено, чоловічий голос замовк: його заглушили гармонійні, гучні, знадливі звуки мазура.

— І? — підказала панна.— Пан не доказав.

— І... тужив за моєю нещасною батьківщиною,— зітхнувши, відповів чоловічий голос.

— За якою? За Польщею?

— Ні... Панна знає, що Польща не нещасна.

— Так за Волощиною?

— Так... Вона мені дорога, як батьківщина.

— А як спадщина батьків... Адже панові повинна належати волоська корона?

— Повинна... Але панна знає, що вона не належить мені: корона господарів волоських упала з голови Могили...

— То пан її підніме й надіне на свою голову.

— Так... надіну — або корону, або.~ чернечий клобук.

Чоловічий голос вимовив ці слова з тремтінням і замовк.

— Чому саме чернечий клобук? — теж з тремтінням прошепотів жіночий голос.

— Бо в мене нічого не лишається в житті.

— А саме життя? В ньому так багато прекрасного.

— Звичайно, коли це прекрасне належить нам... А коли воно не наше — то бог з ним і з життям!

Слова ці були вимовлені з гіркотою і болем; в них бриніли сльози.

— Я не розумію пана,— ще тихше промовив жіночий голос.

— І панна бажає зрозуміти?

— Бажаю.

— І пробачить мені те, що я змушений буду сказати?

— Що ж це таке? Що пан скаже? ще більше затремтів жіночий голос.

— Панно! — з палким поривом і з болем заговорив чоловічий голос.— Усе, що є прекрасного для мене в цьому житті, все моє щастя, всі мої надії — все це уособили для мене ви, тільки ви, божественна панно!

— Ах! — чи то з переляком, чи то з радісним тремтінням вигукнула панна Людвіга й підвелася.

Рвучко підвівся й молодий Могила — це був відомий згодом київський митрополит Петро Могила.

— Панно, простіть мене! — з тим самим запалом промовив він.— Простіть моє безумство... Я не хотів образити вас... Якщо я насмілився признатися вам, то цей — мій зойк, моя молитва,., а молитва й бога не ображає...

Панна Людвіга мовчала. Біла троянда, яку вона тримала в руці, тремтіла.

— Простіть! — ще з більшою силою вимовив Могила.

Панна мовчала. Могила взяв її за руку.

— Скажіть хоч одне слово, слово прощення,— благав він.

— Я... пане не образив мене... я... я не знаю.... у пана...— ледве чутно промовила дівчина.

— То панна прощає мене?.. Так?

— Так... так... пан такий добрий...

Могила припав до рук дівчини й палко цілував їх... Людвіга відчула, як сльози його закапали їй на долоні. Він ридав...

— Що з паном? Єзус-Маргя! Що з вами?

— О! Я хочу смерті...,смерті! Отут, зараз же!

Він обняв дівчину й палко припав обличчям до її рлеча. Людвіга розгубилася, затремтіла вся і, обхопивши руками його голову, почала цілувати її...

— Мій пане! Мій добрий!.. Що з вами?

— Я не хочу жити... я не можу так жити,, убийте мене зараз отут, у ваших обіймах!

— Пане мій... добрий... любий... я не хочу вас убивати...

— Але ж ви не знаєте всього! — простогнав він.

— Чого саме, мій любий пане?

Він, здавалося, трохи опам'ятався, взяв її знову за руки і глянув заплаканими онима в її ясні очі, в яких теж блищали сльози.

А там, у кінці алеї, ця нестерпна музика ніби на зло гула й тріщала, наче знущаючись з людського горя.

— Вислухайте мене, люба панно,— знову тихо заговорив Могила.— Я не повинен вам говорити цього, не повинен бентежити спокій вашої невинної душі, ваших чистих думок...