Сагайдачний - Мордовець Данило

Він думав, що це татарка або турке-ня-полонянка, захоплена козаками, і підійшов до неї. Жінка сиділа, не повертаючи голови. Видно було тільки, як здригалися її плечі... "Мати божа!" — почулося крізь плач.

Сагайдачний зрозумів, що це не бусурманка. Йому стало жаль її — він не знав, чого вона так горює та гірко плаче.

— Молодице, чого ти плачеш? — тихо запитав він.

Жінка не відповіла. Вона плакала ще гірше. Маленька татарочка, побачивши її, прожогом кинулася до неї і голосно заридала: бідна дитина згадала матір, яку почала вже була забувати,— вбрання татарки нагадало дівчинці те, що вона втратила, і мали, вмиваючись сльозами, уткнулася голівкою в коліна невідомої жінки. Це була єдина жінка, яку побачила дівчинка після того, як загубила матір серед полум'я і зойків.

Невідома жінка швидко обернулася, блиснувши на всіх своїми ясними, чудовими, але заплаканими очима, і, припавши лицем до дитячої голівки, жалісно, але безмовно ридала.

Сльози блищали на очах суворого Небаби. У Олексія Поповича тремтіли губи. Мазепа якось розгублено м'яв кінці свого саєтового пояса, кліпаючи очима й нерішуче поглядаючи на Сагайдачного, який удавав, ніби відганяє з щоки муху...

— Що воно таке? Не наша? — тихо показав Сагайдачний на жінку.

— Та вона, ваша милість, сказати б, зрадливиця,— промовив якийсь обідранець, дивлячись в очі Сагайдачному й запобігливо усміхаючись.

— Зрадливиця? — здивувався гетьман.

— Так, боярине, зрадливиця — козака-бродяги, значить, жінка-полонянка: в полоні, сказати б, була. А оно чоловік її буде, пісню співає: "Как по морю..."

І обідранець показав на русявого парубка.

— Чоловік цієї молодиці? — показав Сагайдачний на молоду жінку, що вже перестала плакати й потішала татарочку, яка й досі ще схлипувала.

— її, ваша милість, козак-бродяга буде — полоняник теж... А от як він, козак тобто, побачив отута цю саму молодицю й впізнав у ній свою жінку законну, та як дізнався, що вона побусурманена, от він і не визнає її: погана, каже, бусурманка... А ми самі, ваша милість, орловські, з Орла-града — орлянин я, ваша милость,— і кілька років тому, в обжинки, татарва полонила нас... А як ниньки, ваша милость, ви нас оце з полону агарянського визволили, і ми ваші вічні богомольці будемо — молитимемо, значить, вічно за вашу милость бога й з діточками і життя нашого не пошкодуємо... А коли треба буде свічку поставити за здоров'я вашої милості, ми й того не пошкодуємо,—богомольці ми ваші... А коли хазяйствечко наше підупало і худібка, може, без хазяїна перевелася,— то бог не залишись нас, а ми ваші богомольці до самої смерті.

Тут тільки балакучий орлянин схаменувся: почав про воли, а кінчив про голуби — зовсім забалакався. Він враз урвав свою мову, труснув волоссям, затупцяв на місці й злякано подивився на Небабу, який здавався йому дуже страшним.

Сагайдачний тим часом пішов далі, та набридливий орлянин не відставав од нього.

— Зовуть її, ваша милость, Офимицею,— скоромовкою закінчував він недоказане,— козацька Онисимова жінка Бурикіна. А взяли її ногайські татари на Дону, в дорозі, і з Дону відвели в Азов-град, а з Азова-града продали в оцю Кефу; і в Кефі вона, Офимиця, побусурманена, у середу, і в п'ятницю, і у великий піст м'ясо і всяку погань бусурманську їла; і взяв її, Офимицю, за себе татарин чауш замість жінки, без вінчання, і жила вона, Офимиця, з ним без молитви, і прижила синочка дитинку, і по-бусурманськи молилася, і віри бусурманської дотримувалася, а віру руську її змушували проклинати, й каном вона помазана теж силою; і чоловік її, татарин, нібито сказав їй пальця піднімати, і нібито вона, Офимиця, пальця піднімала проти волі теж.

Та Сагайдачний уже не слухав балакуна, який, проте, не доказав найголовнішого. На душі в заплаканої козачки було велике горе, яке можуть зрозуміти тільки матері. її справді було кілька років тому взято в полон на ДоТну разом з молодим чоловіком, з яким вона не прожила й. місяця після одруження. її продали в Кафу, а його — в Синоп. Скільки вона не плакала, скільки не благала, а зрештою мусила підкоритись волі свого пана-татарина: вона стала його жінкою. Два роки тому в неї народився синок — "зле татарча", як співається в пісні, та для неї він був не "зле татарча", а рідний синок Ха-лілюшко, якого вона дуже любила у своїй гіркій неволі й ніби ототожнювала в своїм серці з милим щирим другом, з Ониськом, що пропав для неї навіки. І раптом не далі як учора вранці, сидячи біля вікна, що виходило на море, на гавань, вона почула знайомий, давно не чуваний спів, рідні голоси: "Разовьем мы березу, разовьем-ка кудряву". Серце зайшлося в неї. Вона глянула у вікно й побачила, як невольники йшли берегом, тягнучи лямкою якусь важку посудину, й співали, вірніше стогнали, "Дубинушку"... Сльози набігли їй на очі, і коли вона їх витерла, то серед обідраних, напівголих і худих невольників побачила — кого ж? — свою любу дружину Онись-ка!.. А тут уночі зненацька наскочили козаки, запалало місто — зойки, стогін, різня... Козаки* напали на їхній будинок... Вона з Халільком на руках кинулася їм назустріч, волаючи: "Люди добрі, не занапащайте! Лебедики, не вбивайте дитинки!.." її, звичайно, не зайняли, а разом з іншими визволеними невольниками повели на берег, до галер і чайок. Там вона побачила свого першого чоловіка— Онисима, кинулася до нього, забувши навіть, що в неї на руках не його дитина. Онисим впізнав її, затремтів увесь і, вихопивши з— її рук хлоп'ятко, з криком: "А, зле татарча!" — хряснув його об прибережне каміння...

От чого плакала нещасна мати.

Однак тріумфальних козаків чекало горе: надвечір у їхньої загальної улюблениці й потішниці, їхнього золотого яблучка, маленької татарочки почалася гарячка. Вона хапалася за голівку, що аж пашіла вогнем, тихенько плакала, весь час просила пити й кидалася на купі кожухів, з яких їй зробили постільку під чердаком. Козаки зовсім розгубилися, не знаючи, як доглядати хвору дитину. Вони не могли додуматись, чого воно захворіло. Зроду не знаючи, що таке простуда, козаки просто не вберегли, застудили дитину й тепер не знали, що й подумати. Всі були тієї думки, що дитину зурочено і найімовірніше зурочило чиєсь недобре око на тій галері, де багато москалів-невольників; мабуть, москалі зурочили. А може, й та молодиця з Дону, що плакала над нею. Біда, та й годі!

Кинулися козаки лікувати дівчинку, і кожний пропонував своє: Хома чув від старих людей, що для того, щоб дитину не зурочили, треба встромити голку в шапку, і він так і зробив: увіткнув у свою шапку величезну голку.

— Тю, дурний! — казали йому на це.— Треба було тоді втикати голку в шапку, як дитина була ще здорова, а тепер се не допоможе.

Довго морочилися з татарочкою, і нарешті вона заснула, заколисана тихим погойдуванням моря, уткнувшись заплаканим личком у кожух, на який її поклали.

Козаки зовсім притихли. Олексій Попович наказав навіть зняти всім чоботи, щоб, ходячи по чайці, не стукали чоботищами, й нарешті звелів усім спати, хоч чи мало козаків добре-таки виспалися за день, а деякі навіть попухли од сну.

— Сон на сон — не біда,— потішав їх Попович.

— От кий на кий — то біда,— докинув Карпо Коло-кузні, розкинувшись на шкурі вбитого ним тура, яку він хотів був віддати під татарочку, та Олексій Попович не взяв:

— Ще дитина налякається або самого тура вві сні побачить.

Сам Олексій Попович, побачивши, що дівчинка заснула, заспокоївся й ліг зіщулившись, біля неї щоб завжди бути напоготові; незабаром він захріп на всю чайку, бо не спав цілий день.

Спокійно спала й маленька полонянка. Протягом ночі Небаба, стару голову якого не брав сон, кілька разів тихо підкрадався до того місця, де лежала татарочка, прикрита козацьким жупаном до самої голівки, і обережно прислухався до рівного дихання дитини.

Вранішнє сонце, виринувши з моря половиною пурпурового кружала, осяяло напрочуд поетичну, сповнену життя картину. Козацька флотилія, швидко йшла на південь на всіх веслах. Весла в сухих кочетах кричали тисячами голосів, наче це ячала на світанку незліченна лебедина зграя. Інші козаки, що не сиділи на веслах, черга яких ще не настала в цей день і які через це могли спати довше, тепер прокидалися, чепурились і робили все те, що козакові бог велів робити; одні, зачерпнувши з моря відром або водочерпальним ковшем води, мили свої за* горілі козацькі обличчя, богатирські вуса й чуби, пирхали й гоготали, як табун жеребців на водопої, приправляючи це діло козацькими жартами над добродушним Хомою і всілякими словесними й тілесними викрутасами; другий, відпирхавшись од гаспидської солоної води й утерши обличчя рукавом, полою, хусткою, а то й вишитим рушником, подарунком матері, сестри або дівчини, а то й зовсім нічим не втершись, із серйозним виразом на обличчі стояв, повернувшись на схід сонця, і незграбними пальцями тикав себе в лоб, у черево і в богатирські плечі, бурмочучи іноді те, що тільки йому було відоме, та й то навряд: "Господи, мати божа, свята покрова з п'ятінкою, та святий Юрко з конем, та Іван Головосіка, та Маковія з шуликами з маком і всі святі, помилуйте козака Ониська! Амінь". Третій, знявши з себе сорочку й підставивши свої голі плечі й спину пестливим променям вранішнього сонця, старанно зашивав величезною голкою дірки в своїй білизні, більш схожій на постілку в дьогтярні, ніж на "білу сорочку". А цей, зовсім без сорочки й без штанів, ставши на краю чайки, коло вільного борту, люто трусив над водою свою козацьку одежу, щоб чортові блохи в море попадали й не кусали більше козацького тіла.

Татарочка прокинулася здоровенька, без гарячки, хоч трошки бліденька; спочатку, мабуть, не зрозуміла, де вона і що з нею,— заплакала, та, побачивши знайомі вже обличчя козаків, заспокоїлася. Олексій Попович, зачерпнувши з моря води в ковшик, почав був обережно своїми мозолястими долонями вмивати ніжне личко дівчинки, та вона заплакала, і Небаба, який давно помолився богу й смоктав свою люльку, що вже тепер не гасла, заступився за татарочку.

— Годі тобі, Олексію, знущатися з дитини,— буркнув він.

— Та воно не вмите,— виправдувався Попович.

— А ти думаєш його своїми копитами вмити?

— Тю! Які в мене копита!— образився Попович.— Я не жеребець.

Раптом з чердака гетьманської чайки розляглося протяжне завивання вістового рога.