Сагайдачний - Мордовець Данило
Потім з міста виразно долинув до козаків опівнічний спів півнів, і Сагайдачному, який ішов поряд з Мазепою та Олексієм Поповичем, чомусь у цю хвилину згадалася стара-стара пісня, котру він чув іще в дитинстві: "Ой рано-рано кури запіли, а ще найранше пан господар встав:— пан господар встав, лучком забряжчав..."
У цю мить дзенькнула чиясь шабля...
— Який там дідько брязкає!—почулося тихе, але грізне застереження.
Відповіді не було... Десь на міському мурі зловісно запугав пугач.
— Се прикмета з міста, се наші,— 'рошепотів Олексій Попович.,
— Дивіться, дивіться, хлопці!.. Се вона, вона летить! — почувся стриманий шепіт.
— Хто вона? Де?
— Он — по небу летить... Біла бранка.
— Та, що втопилась у морі?
— Вона...
Усі глянули на небо. В темно-синій високості, заступаючи собою Чумацький Шлях і сузір'я Лебедя, посувалася по небу, ніби пливла в ефірі, біла довгаста хмарка, що утворилася, може, коло вершини Чатир-Дага і тепер пливла над сонним містом... Багато хто справді в обрисах хмарки побачив подобу людського тіла, закутаного в біле запинало, і одразу ж їм пригадаласялегенда про білу бранку, яка втопилась у морі з туги, за Україною і з того часу пролітала над Кафою кожного разу, коли в місті мало статися якесь нещастя .
— На Україну летить, бідолашна...
— На тихі води, на ясні зорі...
Навіть суворому й задумливому Сагайдачному здавалося, що летить по небу чиста душа тої бідної дівчини, котру він кохав колись і котра вмерла з туги в далекій неволі, за синім морем, у клятому Синопі, згадуючи дорогу Україну й козаченька чорнобривого, Петруся Сагайдачного... Але він одразу ж відігнав від себе ці спогади, далекі видіння золотої молодості... На козаків чекало страшне діло,—і, можливо, свята душа тої, що летіла тепер по небу, утішиться, знаючи, що її і там ідєже несть болєзнь, ні воздиханіє, не забуто.
Він наказав одному куреню на чолі з отаманом Дженджеліем відокремитися від усього війська, обійти кругом і облягти весь міський мур, а коли, буде подано сигнал криком пугача, запалити навколо фортечних мурів у різних місцях копиці сіна й всілякі приміські будівлі, щоб викликати переполох у місті й освітити його для подальшої "потреби".
Палії — так називали їх по дорученій їм справі,— діставши цей наказ, відокремились од решти козаків і зникли в темряві, а Сагайдачний повів своє військо далі, керуючись порадами Олексія Поповича, якому були добре відрмі околиці й місто: перебуваючи тут кілька років у неволі, він разом з іншими невольниками чимало попрацював під нагаями пригінчих і в місті й за містом, у садах і на пристані, замітав вулиці й поливав квіти, носив каміння і рівняв грядки на виноградниках.
Нарешті вони опинилися біля фортечної брами... Тихо навкруги, наче в могилі...
Запугав пугач... З-за фортечної брами відповіло котяче нявкання, і одна половина брами з тихим скрипінням відчинилася...
— Мати божа!—почувся тихий жіночий крик, і жилаву шию Сагайдачного обвили ніжні холодні ручки.
— Хвеся! Дитинко!
— Татку! Таточку мій! О-ох!
— Годі, дитинко! Ніколи тепер він радощів плакати... Візьміть її, дітки, стережіть, як золоте яблучко,-* лаказав Сагайдачний, вириваючись з обіймів дівчини.
Тут-таки, в глибині брами, з ліхтарем у руках стояла ще одна постать у турецькому одязі...
— Івашко! Потурнак!—сплеснув руками Олексій Попович.
— Я, Олексієчку! Я сторожу напоїв, покотом лежать...
У цю мить в різних місцях спалахнула заграва, і високі шпилі мінаретів наче зайнялися багряним рум'янцем... Почервоніли і верхівки тополь, немов уночі сходило сонце...
— До роботи, дітки! До зброї! — пролунав владний голос Сагайдачного.
Фортечна брама розчинилася навстіж, і в неї як у пробоїну корабля вривається вода, затоплюючи його, вдерлися запорожці. З палаючим на ратищах клодчям, яке вони раніше припасли й одразу ж, як увійшли до міста, запалили, козаки розбіглися в усі кінці, підпалюючи все, що могло горіти, й сповнюючи повітря несамовитим криком.
Кафа зразу перетворилася на величезне вогнище. Одчайдушні крики розбуджених людей, тріск палаючих будівель, ревіння худоби, плач жінок і дітей, страшні зойки нещасних жертв козацької помсти, яких вбивали й киДали у вогонь, радісні крики невольників, що виривалися на волю і тут-таки, на вулицях, на майданах, при світлі заграви розбивали об каміння свої кайдани, і на довершення всього сильні пориви вітру, який знявся разом з пожежею,— уся ця пекельна картина цілком відбивала той жахливий час, коли люди були наче ті звірі і як звірі поводилися з подібними собі. Хоч яке було пронизливе голосіння жінок і дітей, зойки і стогін тих, кого вбивали, звіряче рикання знавіснілих від крові козаків, хоч яким приголомшливим було гуготіння й тріск Пожежі, але над усім цим панував одчайдушний крик: "Алла! Алла!" Вулиці й майдани вкрилися тілами вбитих і ридаючими над ними жінками, яких козаки не чіпали. Інші тікали, намагаючись врятуватися, стрибали з міських мурів, і якщо залишалися живими, то або поспішали сховатись у садах чи горах, або кидалися в море, щоб дістатися до якогось корабля.
Незабаром на невольничому ринку виросли купи різного добра — товари, витягнуті з крамниць, дорогий одяг, винесений з палаючих будинків, мішки й барила золота і срібла, коштовна зброя і кінська збруя...
На цьому ж ринку, біля знайомого нам фонтана, в струменях якого відбивалася зараз кривава заграва, сидить сліпий невольник і, похитуючись то в один, то в другий вік, перебирає своїми кістлявими пальцями нехитрі струни свого нехитрого інструмента й співає щось тужливим голосом. Але гуготіння пожежі й крики людей перекривають його суворий, з риданням спів...
Від заграви видно було, як прекрасні тополі й кипариси, охоплені полум'ям, чорніли й перетворювались на тонкі обвуглені шпички. У повітрі, над довгими язиками полум'я, шугали перелякані птахи і, охоплені димом та гарячими струменями вітру, стрімголов падали в палаючу безодню й гинули... Все, здавалося, горіло: і будинки ,і мечеті, й мінарети, і похмурі, тепер осяяні вогнем фортечні мури з баштами, і червоні обличчя козаків, які снували в полум'ї, і їхній одяг, освітлений багряною загравою...
— Бий об каміння немовлят їхніх! — кричав Олексій Попович, з'являючись на майдані й сильно похитуючись.
Він, певно, встиг добряче хильнути після довгого козацького посту і тепер був дуже збуджений, погрожував комусь кулаком. Шабля била його по ногах і заважала йти, а він, не второпавши, в чому річ, горлав:
— Бий об каміння немовлят! А! Який се біс мене за ноги хапає!.. Бий! Ріж!
У цей час якась маленька дитина, мабуть, татарочка, кучерявенька й боса, опинившись на яскраво освітленому майдані і не знаючи, куди бігти й кого шукати, голосно плакала.
Олексій Попович натрапив на неї й зупинився.
— Чого ти плачеш? — несподівано ласкаво заговорив він до татарочки.
Дівчинка, побачивши незнайомого, ще дужче заплакала.
— Та не бійся, дівчинко... А! Гаспидське дитя! Яке ж воно гарненьке!
І п'яний добряга нахилився до дитини, гладив її по голівці, заглядав у вічі.
— 'От гарненьке! Ай-ай! Ну йди до мене на руки, не бійся.
І він, незважаючи на сльози дівчинки, взяв її на руки й знову почав гладити по голівці:
—— Стривай, не плач, я медяника дам... У мене добрі медяники, солодкі...
І він справді дістав з кишені медяника, взятого десь у пограбованій крамниці.
— Де твоя мама?—допитувався він у дівчинки, забувши, що вона його не розуміє, і даючи їй медяника.— Я понесу тебе до мами...
Інші козаки, навантажені здобиччю, побачивши п'яного товариша з дитиною на руках, не могли стримати сміх, хоч навколо коїлося щось жахливе.
— Гей, Поповичу, де ти взяв дитину?
— Та се ж його дитина, се йому привела татарка, коли він ще в неволі був.
— Що ж, ти її цицькою годуєш, чи що?
У цей час спалахнула заграва й на морі: це порядкував Небаба,— він запалив турецькі кораблі у гавані.
— Гей, братця, розступіться! — закричав хтось несамовито.
Всі обернулися: освітлений багряним полум'ям і весь зігнувшись під якоюсь важкою ношею, йшов Хома. Побачивши його, козаки аж у долоні сплеснули: силач Хома ніс па плечах гармату!
— Та се ж Хома! Дивіться, панове, він гармату несе!
— Матінко, та він цілу гаківницю пре!
— От Вернигора, сам гармату тягне!
Хома, зовсім захекавшись, червоний і розхристаний, обережно поклав свою ношу коло іншої здобичі.
— От бісова душа, яка ж важка,— бурчав він, втираючи червоне спітніле обличчя.
— Як же се ти, Хомо? Де ти її взяв? — цікавилися козаки.
— Та на башні ж,— ліниво відповів той.
— Та нащо вона тобі?
— Еге! Вона мідна... А батько казав, що недобре, що в нас на Січі немає жодної мідної гармати... От я й приніс сю гаківницю... Та й важка ж у біса... аж плечі болять!
Козаки не могли надивуватися буйволячій силі простака Хоми.
— От так богатир! Та ти, Хомо, скоро на собі коня свого носитимеш! — казали жартівники.
— Еге! Я й носив був маленького стригунця, так ні — не те.
— А що? Важкий?
— Ні, хвицається, іродова дитина! Козаки знов засміялися.
А тим часом пожежа в гавані поширювалася. Видно було, що горіло по всьому узбережжю.
— Се Небаба запалив свою люльку!
— Добре старий порядкує...
На майдані з'явився Сагайдачний із старшиною. І він, і курінні отамани були вже на конях у багатій турецькій збруї, взятих із стаєнь пашів та яничарів. Вони сіли на коней для того, щоб встигати скрізь і за всім стежити.
— Спасибі, дітки! — звернувся Сагайдачний до козаків, що були на майдані.— Добре впоралися.
— Спасибі й тобі, батьку, що дав нам роботу! — закричали у відповідь козаки.
— Не забуде нас Кафа проклята!
— Годі їй козацькими душами, як худобою, торгувати!.. Добре-таки ми їй дали!
Побачивши заграву в гавані, Сагайдачний покликав до себе Мазепу.
— Біжи, пане писарю, на берег, гукни до Небаби, щоб він не всі галери турецькі пайив, бо при такій користі (він показав на купи здобичі) нам без галер не обійтися, та й немало з нами буде бідних невольників: було б на чому їх до міст християнських довезти.
Мазепа поскакав у бік гавані.
На майдані дедалі більше збиралося козаків, які сходилися з усього палаючого міста, тягнучи здобич. Купи цієї здобичі росли з кожною годиною. Козаки, скинувши в один кіш принесене добро, знову йшли, щоб забрати решту і добити татар, яких не встигли вбити зразу або яким пощастило утекти.
