Сагайдачний - Мордовець Данило
чорніє щось на морі.
Небаба показав на щось чорне в морі, лівіше від Кафи. Мазепа приставив долоню дашком до очей.
— Бачу, бачу: або татарські рибалки їдуть, або що інше.
— А не галера?
— Ні, не галера.
— Та то, дядьку, каїк татарський,— одізвався знизу Олексій Попович, який знову почав нудитися без горілки, хоч недавно й каявся у своїх гріхах, і який уже бачив Крим і зазнав кримської неволі.
— Справді каїк, я й сам бачу,— потвердив Сагайдачний.
В чорних задуманих очах його раптом майнула якась думка. Він приклав руку до лоба, ніби щось обмірковував, пригадував або не знав, на що зважитись. Та раптом він випростався й швидко оглянув свою флотилію, що тихо погойдувалася на бірюзовій поверхні моря.
— А нуте, хлопці, на весла! —гучно мовив він, ляснувши в долоні.
Загальне пожвавлення й здивування було відповіддю на цей покрик. Веслярі кинулися— до весел. На всіх чайках стрепенулось товариство.
— Панове отамани й усе військове товариство! — виразно промовив старий гетьман.— Стійте ви тут на сторожі, дожидайтесь мене, а я хочу "язика" добути.
— Добре, добре, батьку! — загомоніли з усіх чайок.
— Мочи весла, хлопці! Гайда!—дав наказ гетьман.— Доганяйте чорну муху, що отам, на морі, сіла! пояснив він, показуючи в той бік, де віддалеки чорнів, мабуть, татарський каїк — невеличкий весловий човен.
Веслярі "вмочили" весла в море, і чайка полинула птахом. Незабаром чорна цятка почала вирізнятися ясніше й ясніше. Вонаг певно, пливла до Кафи. Ліниво, ледь-ледь помітно поблискували на сонці два весла, і разом з ними так само ліниво похитувалася людська постать. Це справді був каїк.
Чайка доганяла його. На каїку помітили це, але не прискорили ходу, очевидно, вважаючи, що це пливла до Кафи турецька кочерма або фелука, а може, й інший який-небудь великий морський човен.
Та от чайка вже наздоганяє каїк. Хома, веслуючи з усієї сили, розшарівся, розстебнув сорочку до самого пупа і, поглядаючи на каїк, лукаво усміхався й підморгував веселому Грицькові, з яким встиг уже заприязнитися.
— Ото дурень! — бурчав він з хитрим виразом на обличчі.— Ну й злякається, як мене побачить.
— Де вже такого не злякатися! — потвердив вусатий Карпо Колокузні, що сидів біля нього.— Ти такий страшний, що тебе й мати злякалася та дурнем народила.
Коли чайка була вже поряд з каїком, на ньому злякано закричали.
— Алла! Алла! — зарепетував татарин, впустивши весла й кидаючись по каїку.— Козак, козак!
З дна каїка злякано схопилися ще дві постаті, очевидно, поснулі татари.
— Алла! Алла! Алла-акбер! — знову одчайдушно зарепетували татари.
Та козацький гак уже зачепив каїк за борт, і жилаві Карпові руки підтягали його до чайки.
— Не кричіть! Не вийте, гаспидові цуцики! — гримнув він на полонених.
За мить кілька козаків, серед них і Хома, перескочили з борту чайки в каїк і зразу ж пов'язали своїми поясами полонених — двох старих татар і одного молодого.
— Добре, дітки! — похвалив Сагайдак.— У чайку їх! Здоровенний Хома, схопивши на оберемок разом
двох татар, підняв їх до борту чайки. Ті одчайдушно пручалися й бились у його засуканих, волохатих, як собачі лапи, руках.
— Та не крутіться, гаспидові душі, а то потонете,-— умовляв він своїх полонених.
їх підхопили інші козаки з борту чайки і втягли до себе. Хома якось втратив рівновагу і, мов колода, шубовснув у море.
— Ой лишечко! Хома потонув! — залунали злякані голоси.
Та козарлюга Хома не потонув, його величезна з русявим чубом голова з'явилась на поверхні, а він, увесь червоний, форкав, мов викупаний козаком жеребець.
— Отож я казав, щоб вони, гаспидові душі, не крутилися! — бурчав він, хапаючись за весло.
Весло притримали, і він почав дертися на чайку, весь час відпльовуючись.
— А яка ж вода погана в морі... солона та гірка. Полонені татари, яких перетягли на чайку, злякано
озирались на всі боки, як загнані собаки. Молодший з них у розпачі впав на коліна й, шепотів молитву, часто, навіть дуже часто повторюючи ім'я аллаха й безнадійно поглядаючи на рідні гори та зелень, осяяні палючим промінням сонця: він, здавалося, в думці прощався з ними. Старі татари теж шепотіли щось — звичайно, прощалися з життям і з своєю прекрасною стороною, гадаючи, що ці вусаті й засмаглі шайтани зараз їх уб'ють.
У каїку були кошики з огірками, вишнями, морквою та іншою зеленню. Видно було, що татари везли усе це в Кафу на базар, та далеко відбились од берега й потрапили в руки страшних гостей.
Сагайдачний, Небаба, Олексій Попович і дехто з козаків заговорили з полоненими по-татарськи, і хоч говорили вони сяк-так, все ж татари їх розуміли. їх допитували, хто тепер править Кафою — хто там "санджа-кує", скільки у фортеці турецького й татарського війська, чи є на пристані царградські військові й купецькі галери і скільки їх. На все це полонені здебільшого відповідали, що не знають, або повторювали тільки "алла" та "алла-акбер".
Тоді Сагайдачний наказав прибуксувати каїк до своєї чайки і плисти до флотилії. Там дуже зраділи привезеній здобичі й кинулись до каїка, щоб одразу ж поласувати величезними зеленими й жовтими огірками, вишнями та морквою, але Сагайдачний наказав нічого не чіпати.
— Я сам повезу це добро на базар,— пояснив він.— Хочу сам у Кафі розвідати, почому там продають ківш лиха.
Небаба на ці слова тільки моргнув вусом, а Мазепа докинув:
— Та воно, батьку отамане, лихо — товар дешевий...
— А щоб бути хоч на годину купцем, треба купцем ї вдягнутися,— додав Сагайдачний і, звернувшись до козаків, що стояли біля полонених татар, сказав: — А нуте, дітки, роздягніть їх до самого татарського тіла, щоб було нам у що одягнутися, коли торгувати задумали.
Козаки кинулися роздягати татар. Нещасні, думаючи, що настала їхня остання хвилина, що їх або в море кинуть, або голови постинають, одчайдушно захищалися, марно волаючи до свого бородатого аллаха і його пророка. Та козаки були невблаганні: схопивши їх за руки й за ноги, вони обдерли нещасних, як липку, й лишили голими.
— Накиньте запинала на татарське тілб! — наказав Сагайдачний.
Нещасним кинули старі запинала, які правили і за кінські поцони, а в татарський одяг вбралися сам Сагайдачний, Небаба та Олексій Попович, бо він уже побував у турецькій неволі і добре розумів, а при потребі й говорив сяк-так по-татарськи.
Козаки аж заходилися од сміху, дивлячись на це переодягання.
— Оце татари, так татари! — хвалив Хома.
— Такі татари, що Хома злякався, б, коли б побачив їх у себе на печі,— піддрочував його Карпо.
— Еге! Злякаюсь я чорта лисого! — огризнувся Хома, обсихаючи на сонечку.
Одягнувшись зовсім по-татарськи й сховавши під татарську шапку свою сиву чуприну, Сагайдачний на хвилю задумався, а тоді звернувся до свого джури, що стояв коло нього:
— Ану, джуро, подай мою булаву.
Джура метнувся з чердака і незабаром вернув з гетьманською булавою в руках. Сагайдачний, узявши з його рук знак своєї гетьманської достойності, високо підняв його над головою.
— Панове отамани і все славне військо запорозьке!— гучно, виразно промовив він до всієї флотилії,— Якщо я завтра вранці не повернувся до вас, чого борони боже, то добувайте без мене славне місто Кафу і самі обирайте собі батька, а тепер без мене нехай гетьманує пан писар.
І він передав свою булаву Мазепі.
Через кілька хвилин татарський каїк під рівні помахи весел швидко помчав від козацької флотилії. В каїку сиділи Сагайдачний, Небаба та Олексій Попович.
Козаки довго проводжали очима цей невеличкий човен, поки він не перетворився на муху, а тоді на ледь помітну чорну цятку і нарешті зовсім зник з очей у туманній далечині.
Каїк тим часом поволі наближався до Кафи. Все виразніше й виразніше вимальовувалися на блакитному небі та на гірських схилах похмурі шпилясті башти фортеці, що півколом спускалися до моря, з їх чорними, наче роззявлена паща звіра, віконцями й бійницями. Нижче тяглис'я, звиваючись гадюкою і роблячи круті заломи до гори, такі ж похмурі зубчасті міські мури із залізними гаками, на яких часто вішали за ребра християнських полонених за якусь провину; кості їхні часом цілими скелетами, об'їдені червою й птахами, довго висіли й торохтіли од вітру. З-за цих похмурих стін виглядали мечеті з їх круглими, ніби окатими, банями, тонкі, наче голки, мінарети з позолоченими півмісяцями вгорі й вузькими чорними довгастими віконцями внизу. Звідти ж, з-за стін, визирали розташовані по схилу гори у вигляді амфітеатру будиночки з пласкими дахами, обплетені густими гірляндами в'юнкої зелені і часом сховані в затінку темних, іконоподібних, ніби вічно задуманих кипарисів.
Для українця це було справді казкове видовище, що лякало своєю новизною... Серце в козаків чомусь так і стискалося, коли вони гляділи на це диво...
А стискалося воно ось чому... Біля кафської пристані стояло безліч кораблів, галер, каторг та інших суден. Небачені, всіх кольорів і розмірів прапори й прапорці на верхівках щогл і на снастях маяли в блакитному повітрі, наче казкові птахи чи змії. Видно було чужих людей, чужі обличчя, дивний, небачений одяг. Чувся гомін незнайомих мов... Але різкіше за все, дошкульніше брязкали недалеко від пристані якісь ланцюги... На чому вони?.. На кому?.. Хто це брязкає?..
Козаки поглянули навколо й побачили величезну, чорну і неповоротку, як черепаха, турецьку галеру, на якій біля кожного кочега стояли й сиділи, скуті часом по двоє, галерники, прикуті до того ще й брязкітливими кайданами до сидінь, і невтомно змахували веслами,— галера тягла на буксирі кілька суден з Анатолії, навантажених важкими товарами. Вдивившись у галерників, які, обливаючись потом, працювали, мов воли, козаки пізнали їх і затремтіли від жалю: вони пізнали в них бідних невольників, здебільшого своїх козаків, а також москалів і ляхів... Козацький елемент все ж переважав... Це були не люди, а якісь страшні привиди з довгим волоссям і бородами, майже зовсім голі, з залізом і ременями, які в'їлися в кості, бо тіла на них майже не лишилося... Вони працювали, як автомати, плавно похитуючись назад і вперед, а поміж ними ходили турки-пригінчі й коли бачили, що котрийсь із них, знемагаючи від непосильної роботи, голоду чи безсоння, нерівно веслував, то били його по голих плечах, по спині і по закудланій голові крученим ременем із сириці або гнучкою червоною таволгою...
