Сагайдачний - Мордовець Данило
Дивний незнайомець не відмовлявся від частування, але, приймаючи з їхніх рук напитки, не пив їх, а виливав на свою дорогу одежу.
— Гей, шати мої, шати!—вигукував він при цьому.— Пийте, гуляйте! Не мене шанують — вас поважають, бо доки я вас на себе не надівав, то й шани від дуків-сріб-ляників не видав.
Спантеличені дуки розгублено переступали з ноги на ногу, соромлячись глянути в очі цьому дияволу, що наче з неба впав, та його трьом чубатим, засмаглим аггелам. Шинкарка теж стояла ні жива ні мертва. Тільки наймичка одверто раділа, витріщаючи свої веселі очі на козака-нетягу, що тепер аж сяяв у дорогих шатах.
Та недовго тривало це збентеження. Страшний незнайомець глянув на своїх молодців.
— Гей, козаки-дітки, друзі-молодці!—гукнув він і лагідно і грізно водночас— Прошу я вас, друзі, добре дбайте, сих дуків-срібляників за лоб, паче волів, із-за стола виводжайте, перед вікнами покладайте, у три березини потягайте, щоб вони мене пам'ятали, до кінця віку не забували.
І.він показав на Войтенка та на Золотаренка, а до Гаврила Довгополенка звернувся по-дружньому:
— А ти, брате, сідай коло мене, вип'ємо: ти бідним чоловіком не погордував, а хто бідним чоловіком не гордує, для того й бог добра не пошкодує.
Войтенка й Золотаренка джури тим часом узяли за чуби і, наче волів, вивели з шинку, поклали під вікнами і, незважаючи на їхній лемент, на те, врешті, що з усього ринку та з берега збіглось багато цікавих, добре відшмагали березою, та ще й прочитали їм напучення.
— Гей, дуки ви, дуки!—примовляв той, що бив.— За вами ліси й луки: ніде нашому брату, козаку-нетязі, стати, коня попасти...
— Так їх, так їх, дуків!— кричав натовп.— Вони з бідного чоловіка останню сорочку знімають.
— Оце так Хвесько-козак! Оце так Ганжа Анди-бер!—лунали радісні голоси.— Він за нашого брата стоїть— за голоту.
Оцей таємничий голтіпака, цей Ганжа Андибер і був Петро Конашевич-Сагайдачний, що стільки років пропадав безвісти.
Відтоді, як Сагайдачний, одразу ж після обрання його кошовим отаманом, оголосив морський похід, минуло більше тижняч Козаки весь цей час споряджалися в дорогу. Діло це було немудре: остаточно опоряджалися чайки, конопатилися щільніше, смолилися, оснащалися линвами, кодолами, якорями — із заліза й просто з каміння на покладних навхрест дерев'яних лапах; виготовлялися запасні вірьовки, весла й правила; латався та зашивався драний одяг — штани, сорочки, шапки, кожухи, чоботи й череси на татарські й турецькі майбутні золоті; пекли хліби, які потім різали на сухарі й сушили по горнах і просто на запиналах та на кін-ских попонах; запасалися на дорогу й предмети розкоші — цибуля, часник, сіль, тютюн, сушена тараня й лящ, наливалися боклаги й барила доброю горілкою, оковитою. Військовий грамотій "письмменник" Олексій Попович, одчайдушний пройдисвіт з київських бурсаків, захопив у дорогу і святе письмо.
Надзвичайно зворушливим по своїй простоті й дитячій наївності був виступ у похід і особливо напутній молебень, який, за відсутністю в Січі попа й церкви, якось особливо по-козацьки відмахав Олексій Попович. Деяким козакам схотілося помолитись перед виступом у грізну, далеку, незнану дорогу; а як молитися — вони не знали... "Бог його зна, що воно таке там піп чита, коли у дорогу напутствуе,— говорили декотрі з них, які бачили часом у Києві напутні молебні,— про якогось-то там Пилипа-мурина та— про царицю якусь Кандакію, а до чого ся цариця — бог його знає..."
І от, коли всі курені, все військо запорозьке висипало на берег до чайок і коли веслярі зайняли вже свої місця, а все інше товариство юрмилося то коло своїх корогов, то біля чайок, увагу всіх привернула поява на гетьманській чайці Олексія Поповича з книгою в руках. Він був без шапки. Завжди зухвала, одчайдушна, завжди задерта догори голова його тепер була покірливо схилена над книгою. Південний теплий вітреть грався його чорним чубом і корогвами, що тихо поскрипували... Берег на цілу верству був усіяний козаками, наче город квітами,
Олексій Попович, підвівши очі на гетьманську корогву, перехрестився. Ніби за чиїмсь таємним знаком все військо зняло шапки.
— Олексій Попович святе письмо читає!— прокотилося рядами.— Слухайте, братці!
— "Ангел же господень рече до Пилипа, глаголя: устань, іди на полуднє, на шлях, що веде від Єрусалима в Газу,— і той бє пуст..."
Гучно лунало по воді та по всьому березі чітке, поважне читання Олексія Поповича. Козаки слухали його уважно, затамувавши подих... Вони слухали серцем і дитячою, віруючою думкою, слухали не Олексія Поповича, цього частенько п'яного гульвісу, цього запального розбишаку й одчайдушного пройдисвіта, який не давав, де це можна було (тільки не в Січі), спуску ні дівчатам, ні молодицям, а слухали вони своїм чистим серцем святе письмо. Обличчя козаків були серйозні, замислені, і тим поважніші, чим менше розуміли вони прочитане, це таємниче святе письмо, якого вони самі не вміли читати. Південний вітрець грався їхніми чубами на похилених задуманих головах.
Голос читця дедалі міцнішав — він сам захоплювався, вигукував церковні слова з українським акцентом, перетворюючи "ять" в "і", а "і" в "єри", в "и", що найбільш було до душі слухачам. Ці незрозумілі для них слова — цей "мурин", цей "євнух" і якась "цариця" — все це входило в душу слухачів таким же незрозумілим, таємничим, але тим більш милим серцю. Хтось кудись їде на колісниці, читає пророка Ісаію... А тут і "дух", і "Пилип", і "рече"... І вони, козаки, кудись їдуть — далеко-далеко... І під голос читця, під звуки цього святого письма кожному згадується або рідна хата з вербою, або старенька мати, прибита горем розлуки, або дівчина коло криниці, яка прощається з козаком, а сльози в неї течуть по зблідлих щоках та в криницю кап-кап-кап...
— Дивіться, дивіться!— залунали раптом голоси.
— Козаки бугая ведуть!
— Та то ж не бугай! Хіба тобі повилазило?
— Та бугай же і є, чортів син!
— Не бугай, іродове цуценя! То сам тур! Хіба не бачиш — бородою трясе?
— Та тур же, братці, тур і є, от дивина, так дивина!
Справді, перед очима козаків, які молилися богу, постала небувала дивина. На тому боці Дніпра, саме проти берега, всипаного козаками, якісь два — чи то козаки, чи то просто хлопці — вели на аркані живого тура, що опирався й сердито мотав головою. Хіба ж це не дивина! Живого чорта за роги тягнуть! Де ж це бачено! Двоє хлопців живого тура ведуть, а він величається, як свиня на очкурі... Це якісь чари...
Хлопці, що ведуть тура, махають шапками, гукають.
— Та се, може, татари, чортові сини, ману напускають...
— Які татари! У наших штанях...
— Та ману, ж напускають — характерники, може...
— Ми їх напустимо*..
Декотрі з козаків кинулись до великого рибальського човна, що стояв коло берега, схопили весла і, обминаючи чайки, птахом полинули на той берег, де об'явилась ця дивина. Як тільки човен пристав, козаки вискочили з нього, підбігли до дива... Розводять руками, знизують плечима... Ті, що привели диво на аркані, скидають шапки, вітаються з козаками...
Бачать козаки з цього берега ще більше диво: тур починає танцювати й хвицатися... Чути, як там козаки, дивлячись на танцюючого тура, регочуть — лоском лягають...
— Що воно таке, сто копанок чортів!— не витримав Хвилон Небаба.
— Та то вчений тур! Може, москалі, як ведмедя, навчили його танцювати...
— Еге! Навчиш бабу козаком бути!
Незабаром побачили, що всі — і ті козаки, які поїхали човном, і ті, що привели тура, і сам тур — зійшли до Дніпра й сіли в човен... Видно, як тур стоїть у човні і бородою трясе...
— Ото чортова проява! Ну й диво!
— А роги які, братці! Оце-то роги!
— А хвостище!
— А борода немов у цапа. Цапина борода...
— Де вже цапові до такої! Наче в доброго москаля... Тим часом човен пристав до цього берега, і з нього
разом з козаками та двома невідомими хлопцями вийшов і тур, крутячи головою та бородою потрушуючи... Його зразу обступили кругом запорожці...
Та в цю мить з нього вискочив... козак, запорожець.
— Пугу! Пугу!— запугав він пугачем.
— Козак з Лугу!
— Ой, та це ж Карпо!
— Та Карпо ж Колокузні, чортів син! Ото вигадав.
З тура вискочив іще парубок, знайомий нам Грицько, що возив патера Загайла в біді... Тут, тобто його шкура, ніким не підтримувана, впала додолу.
— Карпе! Карпоньку, братику! Здоров був, братику!— залунали віхання з усіх боків та розпитування.
— Яким побитом? Як бог приніс? Сам убив цього чортяку? Як там пани-ляхи? Як ксьондзи?
— Ксьондзи на хлопах їздять...
— Як се на хлопцях?
— Та от я і коней панських привів... Вони возили на собі Загайла... Се Грицько, се Юхим, се друкар Хве-дір Безрідний — козаками будуть...
Саме в цей час на валу гримнула вістова гармата, і білий димок її понесло ген на Україну... Другий білий димок знявся по той бік валу, і знову гримнув постріл... І цей димок понесло на Україну, доки не розвіяло його в блакитному повітрі... І третій димок, третій постріл...
Майже кожен з козаків глянув на корогви й перехрестився. Обличчя стали серйознішими.
Як бджоли у свої вулики, сипнули козаки кожен до своєї курінної корогви, до своєї чайки, де молоді веслярі, козаки-молодики, пробували, чи зручні весла.
— А як же хлопці?—спитали Карпа козаки, вказуючи на його молодих товаришів, що стояли ніби розгублені, вражені ніколи не баченим перше видовищем виряджання в похід запорозького війська.
— Хлопці зі мною,— відповів Карпо.
— Та в них нема нічого.
— Добудуть у морі та за морем — ще які жупани добудуть!
— А сього чорта-тура?
— І він з нами поїде — у нашій чайці... Беріть його, хлопці, та гайда до човна!
Дніпро запінився від кількох сотень весел, якими веслярі борознили його голубу поверню. Виступало в похід більш як півсотні чайок, причому на кожній з них було по —п'ятдесят чи шістдесят козаків разом з веслярами. Крик і ^омін стояв неймовірний: веслярі зштовхувалися веслами, сварилися, чулася команда стерничих... Козаки вмощувалися зручніше, запалювали люльки... З берега махали шапками ті з козаків, що лишалися стерегти Січ, пясти військові табуни, ловити й сушити на зиму рибу...
— Бережіть, братики, мого Лисого!
— Стригунця, братці, мого дс^глядайтеї
Це були останні турботи козаків, які вирушали в море, останні їх, так би мовити, передсмертні накази — берегти їхніх улюблених бойових коней...
