Сагайдачний - Мордовець Данило
"Сховав-сховав сховав!" — відгукнувся на це запорожець.
"Сховав-сховав-сховав!" — пішло луною в різних місцях.
Це обережний Небаба перевіряв варту; для цього він, причаївшись десь в очереті, наслідував крик перепела, а йому тим же криком мали відповідати вартові. Горе тому безтурботному, який би заснув і не відгукнувся,— його чекало жорстоке покарання киями.
XII
Нарешті козаки в морі.
— Та яке ж воно велике!—з мимовільним острахом сказав Грицько, оглянувши своїми зляканими очима неозорий водяний простір.
— А яка вода в ньому!—чи то із здивуванням, чи то з ляком зітхнув його товариш.
— Неначе блакитна.
— Ні, синя.
— Та не синя—зелена.
— І кінця-краю нема їй!
— Так от воно — море! Ой господи! Тільки небо вкрива його...
— Небо простре, яко шкіру, ех!—якось гірко пробурчав Олексій Попович, котрий був, видно, не в гуморі, бо в поході, і особливо на морі, якнайсуворіше заборонялося пиячити,— Чортове море!
— Еге! Якби ж усе це була горілка, а не вода, ото б! — підсміювався з нього вусатий Карпо.
І не тільки новачків вразило море. Безмежна маса води і її небачений колір, неможливість на чомусь зупинити погляд, який, скільки не дивись в далечінь, здавалось, все більш і більш потопав у цій безмежності, одноманітне погойдування чайок, жахливе безлюддя цієї водяної мертвої пустелі — все наводило на душу тугу, сонноту, нудьгу. Відчувалась якась страшна безпорадність, відірваність од усього світу. Це було навіть не між небом і землею, а між небом і безоднею, який немає кінця-краю, яка поглинула саму землю і яка німа та глуха, наче могила, наче смерть.
Хоч би що-небудь з'явилося живе на цьому мертвому морі! Хоч би татари!
Чайки йшли відкритим морем, очевидно, на південь. Що ж там—хотілося спитати — ще далі, ще глибше, за цією безкраєю синявою? Там, здавалося, ще страшніше.
Тільки ліворуч, далеко-далеко, ніби край моря, тяглася довга туманна смужка й теж танула в далині, в цьому самому безкрайому морі, танула, наче димок, наче хмарка, наче туманець від подиху кудись зниклої землі.
— А то що таке? — показували молоді козаки.
— То Крим.
І ця туманна смужка в синій далечині, ця тануча хмарка—то Крим! Та не може бути! Це там, де кінчається і небо, і море... Та це, напевно, кінець світу...
А як пече сонце! Невже це те саме сонце, що й на Україні, в Києві, в Острозі, в Прилуках, у Пирятині?.. І на море впала від нього безкрая смуга, що яскріє і тремтить на цій страшній, ніби дихаючій воді, якій теж нема кінця й краю...
Ближче до корми великої чайки, отаманської, на розмальованому підвищенні, яке зветься чердаком, сидить, підібгавши по-турецьки ноги, сивоусий Небаба, він ліниво посмоктує свою люльку й куняє. Люлька його часто гасне, через що він бурчить, згадує сто копанок чортів, викрешує знову вогню, оглядає з-під сивих брів море, і знову ліниво смокче люльку, і знову куняє.
Довговусий Карпо, розташувавшись на дні чайки, весь поринув у роботу, пораючись коло шкури вбитого ним тура, шкури, з якою він носився, як курка з першим яйцем. Карпо старанно обрізав її, виполоскав у солоній морській воді, відокремив від неї прекрасні роги й відрізав хвоста,— він мав намір принести це в дар війську як військові клейноди. Раз у раз він брав у руки то роги, то хвіст і милувався цими скарбами. Для нього, очевидно, не існувало моря — ні його вражаючої краси, ні його гнітючої безкрайності: він уже бував на ньому, ні на що й дивитись—не те, що в степу чи в плавнях, де завжди є з ким помірятись спритністю. А море що! Наплювати! Сама негодяща вода, якої й пити не можна.
Олексій Попович розташувався й собі недалеко від Карпа і знічев'я, спершись грудьми на борт чайки, попльовував в остогидле море, на якому заборонено пити горілку, і згадував свій рідний Пирятин, де рін добряче гульнув перед від'їздом на Січ: п'яний у батька й матері прощення не брав, безтурботно на вулиці на коні гуляв, малих дітей і старих вдів стременом у груди штовхав, повз церкву проїжджав — шапки не здіймав і хреста на себе не покладав...
— Гляньте, гляньте, дядьку, що то воно таке? — злякано запитав друкар, показуючи на море.
— Що таке? — ліниво, не підводячи голови, запитав Карпо.
— Та он — з моря виринає...
— Е! Та це коні.
— Які, дядьку, коні?
— Та морські ж коні, не наші.
Справді, неподалік од чайок з моря виринали на поверхню якісь чорні потвори, сплескували чимось — чи то хвостом, чи то руками — і знову ховалися під воду. То були зграї дельфінів, що гралися на сонці й якось дивно перекидалися у морських хвилях.
— А коли б нам хлости не дало,— буркнув Карпо, розчісуючи своїм гребінцем турячий хвіст.
— Якої хлости, дя'дьку? — тривожно запитав Грицько.
— Коли б море не заграло...
— А що таке?
— Хуртовина буде, буря.
— З чого ж їй бути, дядьку?
— Аз того, небоже, що-око ті коники виграють. Хоч ніяких явних ознак бурі не було видно, все ж
слова досвідченого запорожця холодом лягли на серце молодих козаків. Вони чули від старих козаків про морські бурі, вони чули навіть думу, як два брати-козаки потопали в морі й прощались у думці з батьком та матір*ю — просили їх помолитися за гинучих, винести їх з дна моря, і як потопав із ними третій козак — чужий-чужениця, в якого не було батька й матері і за якого нікому було й помолитись. В думі розповідалось, що вони потопали в чужім морі за свої гріхи, за неповагу до старших, за своє безпутне життя.
А дельфіни все частіш і частіш показували з води свої огидні голови, чорні лискучі спини й плавці. В повітрі тремтіло марево... Над козаками, десь у височині, з жалібним криком пролетів сокіл-білозірець... Щось та провіщають ці таємничі вісники!..
Аж ось на сході з'явилася хмара. Вона росла якимись дивовижними образами, що швидко міняли свої обриси,, і, ніби жива, надималася, повзла з-за обрію все вище й вище і поволі заступала собою небо. Поверхня моря, досі зовсім синя, стала чорніти й подекуди ніби здригатися. Щось, наче живе, забігало по морю, дуло в розшарілі обличчя козаків, свистіло в снастях, куйовдило змокрілі чуби веслярів...
— Гай-гай! — почухав у себе за вухом Небаба, поглядаючи на небо.
Вдалині розлігся приглушений протяжний гуркіт, ніби щось важке перекочувалося по горах.
Небо й море дедалі темнішали. По воді заходили якісь білі гребені, що, наче живі, наче білі дельфіни, вискакували з води й знову пірнали... В повітрі знов розітнувся жалібний крик сокола... Козацькі чайки все частіше поринали й перескакували з гребеня на гребінь, тримаючись, по можливості, близько одна одної...
На чердаку отаманської чайки з'явився Сагайдачний; він зняв шапку і почав пильно вдивлятись у те, що •коїлося навколо й особливо попереду. Сивий чуб його, як хвіст на бунчуку, маяв у повітрі...
— Щось та буде,— тихо мовив він до Небаби, що стояв поблизу.
— Буде, батьку,— відказав Небаба. Сагайдачний, витягши з кишені хустку, махнув нею
в повітрі. З-поміж козаків, що сиділи в отаманській чайці, встав один широкоплечий козак і підійшов до чердака. Це був пушкар.
— Дай вістову,— сказав йому Сагайдачний. Пушкар, і слова не мовивши, підійшов, хитаючись,
до передньої гармати, бо чайку дуже кидало. Вітер дедалі міцнішав, вищав, ніби від болю, ніби його, хто самого гнав силою...
І ось гримнула гармата, але голос її був такий слабкий у порівнянні з громом, який загуркотів саме в цю мить, що козаки здивувалися. Тим часом уся флотилія, почувши вістовий постріл, почала гуртуватися коло отаманської чайки і незабаром щільно оточила її.
— Панове отамани і все вірне товариство! — почав гучним голосом Сагайдачний.— От самі бачите, що бог дає нам роботу подувом своїм божим... Се починається хуртовина — треба з нею боротися, і милосердний бог поможе нам, бо ми йдемо за його святе ім'я на ворогів хреста господнього... Тримайтеся гурту, щоб нас по морю не розкидало, та держіться проти бурунів... Д води не бійтеся,— воду шапками козацькими виливайте... Чуєте, дітки?
— Чуємо, батьку! — заревіла уся флотилія.
Але інший рев — стихійний — перекрив голос жменьки сміливців.
Почалася буря, справжня буря, несподівана, раптова, шалена, яка буває тільки на півдні. Грім, що спочатку перекочувався з краю в край над зовсім почорнілим морем, тепер, здавалося, гатив тут, над головами козаків, і свердлив оскаженіле море посеред скупченої флотилії. Блискавки, наче покручені розжарені залізні шини, шугаючи в море, ось тут, коло самих чайок, схрещуючись, перетинаючи одна одну, сліпили очі. Дощ періщив так, що, здавалося, саме море перекинулося й заливало собою хмари,
Козаки, звиклі боротися з цією скаженою стихією на дніпровських порогах, де їхні вутлі чайки так само кидалися з висоти в безодню, крутячись на спіненій поверхні, наче сухе листя, а потім вихоплювались на сиві буруни водопаду, тепер відчайдушно боролися з оскаженілим морем і працювали всі як один. Стерничий і веслярі сміливо відбивалися від стрімких бурунів, перерізуючи гребені водяних гір і падаючи у водяні провалля, щоб знову злетіти на сиві гриви гасаючих по морю потвор, а все інше товариство працювало коряками, відрами, шапками, вичерпуючи воду, що заливала чайки... Удари й гуркіт грому, рипіння й тріскання дерева— весел, стерен, чердаків, снастей, гук і клекіт моря, свист вітру, підбадьорливі крики старих козаків — все це зливалося в один неймовірний концерт, в якусь пекельну музику, що від неї і в найсміливіших ворушилося на голові волосся...
Та буря видимо перемагала. У нещасних веслярів руки відмовлялися служити. Деякі весла вирвало з ослаблих долонь і понесло в море, деякі розбило на тріски. Вода в чайках все прибувала—спочатку по кісточки, потім усе вище й вище...
— Господи! Гинемо! — залунали розпачливі зойки.— Милосердний боже, поможи!
— Затули безодні свої, отче вседержителю! Покарай мене одного! — впавши на коліна і знявши руки до грізного неба, молився Олексій Попович.— Я один грішний!
— Братці! Панове! Висповідаймося богу милосердному! — чулись звідусіль голоси разом із ревом бурі.
— Сповідай нас, батьку! — кричали з інших чайок.— Сповідай, отамане! Потопаємо!
Сагайдачний чув ці розпачливі зойки. Він бачив, що мужність починає покидати його хоробре військо і якщо воно підкориться цій фатальній миті, то все пропало. Треба було будь-що підтримати дух козаків, які втратили надію й енергію.
