Сагайдачний - Мордовець Данило
он воно, миле жіноче личко під кипарисом, в затінку,— і личко заплакане...
Та це ж невольницький ринок!.. Козаки натрапили на невольницький ринок...
Обсаджений навкруги розкішними пірамідальними тополями й стрункими, темними, гостроверхими, немов сумуючими кипарисами, що кидали рівні тіні в напрямку палючих променів південного сонця, весь залитий яскравим світлом цього палючого світила, яке сяяло діамантами в срібних струменях і бризках фонтанів, цей майдан — майдан сліз— являв собою строкату картину, яку неможливо передати ніякими фарбами, бо тіні й барви, похмурі та яскраві, весь час рухалися, мінилися. Саме була торговиця — огляд невольників і невольниць, показ їх якостей — вихваляння їхньої сили, витривалості чи краси, балачка, крик, сміх, дикі звуки базарної татарської музики,— і серед усього цього тихий жіночий плач і така ж журлива мелодія невольницької канти...
Козаки впізнали цю канту, цей знайомий їм з дитинства невольницький плач, під звуки й гіркі слова якого вони плакали колись, іще маленькими хлопчаками, у себе на батьківщині. Біля ридаючої під кипарисом дівчини й напівголого гарненького хлопчика стояли татари і, показуючи на них пальцями, про щось палко сперечалися. А посеред майдану, коло головного фонтана, на самому осонні, в страшному лахмітті сидів старезний дід з глиняною мисочкою на колінах, в якій лежав недоїдений огірок і. шматок черствого хліба. Видно було, що дід був сліпий; він тільки-но привселюдно пообідав огірком і поданим йому кимось шматком хліба, а потім, перехрестившись на схід сонця, почав пити з глечика воду, що її набрав якийсь засмаглий і босоногий татарчук з басейну та подав старцеві. Навколо нього, з'юрмившись, стояли скуті по двоє і по троє невольники, які нещодавно пригнали на каторзі вантаж з міста Козлова. їх, наче волів, що сходили в ходку за сіллю й відробили своє, тепер вигнано було на кафський ринок для перепродажу з баришем, бо в Кафі невольники були дорожчі, ніж у Козлові-Євпаторії.
— Скільки ж ви років тут у неволі, старче божий? — запитав жебрака один із невольників.
— Був тридцять літ у неволі, а тепер тридцять без року у великій пригоді,— посміхнувся старий.
— Скільки ж вам, дідусю, було років, коли вас татари забрали?
— На двадцятому році взяли.
— А ви ж тоді не сліпі були?
— Ні, видющий був.
— А коли ж ви очі втратили?
— Перед самою волею,— знов посміхнувся старий.
— Як же се так, дідусю?
— А так: як схотів я волі, то втік одного разу з галери, а мене впіймали та ще в гірші кайдани закували... Я втік удруге — ще гірше було... А як на тридцятому році втік утретє, мене впіймали й очі викололи... З того часу я і став вільний: двадцять років носив воду, а коли став недужий та старий, вигнали мене, як собаку, геть з двору, і ось уже десятий рік, як я старцюю.
Дивлячись на цю живу руйну, невольники сумно похитували головами. Кожному здавалось, що й на нього чекає така сама гірка доля.
Сагайдачний та Олексій "Попович слухали цю розмову, пропхавшись у натовп, і обох хвилювали свої думи. Сагайдачному думалося, давно думалося, що рано чи пізно, якщо тільки бог продовжить йому вік, він зруйнує це розбійницьке гніздо, весь цей Крим; знищивши на всьому півострові і сам слід татарського панування, він перенесе Запорозьку Січ сюди, у Крим, розмістить її там, де колись було місто Корсунь і де Володимир прийняв хрещення. Старому мрійникові здавалося можливим, збільшивши запорозьке військо до ста тисяч, а то й до двохсот, до трьохсот тисяч, оселити свій кіш біля тієї найбагатшої у світі бухти, яка заходить у землю біля Корсуня (тепер Севастопольська бухта), і звідти нищити поганців, вигнати турків з Анатолії, з усього чорноморського узбережжя, а потім перенести з Києва митрополичий престол — легко сказати! — у самісінький Ца>р-град. Геть усіх турків з християнської Європи!
А Олексію Поповичу згадалося, як і він був тут, у цій Кафі, в неволі і бачив цього діда, що вже й тоді був такий же старий і все співав своїм надтріснутим голосом невольницьких та інших козацьких дум, а татари, слухаючи й нічого не розуміючи, подавали, жаліючи його, хто дрібну монету, хто шматок хліба або дешеву городину.
— Якої ж вам? — долинула до них знову розмова старого з невольниками.
— Та невольницької ж, старче божий.
— Добре, заплачу й невольницької...
І старий, обмацавши навколо себе землю, знайшов свій нехитрий інструмент, змайстрований з якогось дерев'яного ящика й перетягнутий струнами, що накручувалися на вбиті з одного боку ящика кілочки. Він торкнувся струн, прислухався до їх безладного деренчання, покрутив кілочки, настроїв свої саморобні гуслі й, піднявши до неба виколоті очі, що вже давно витекли й закрилися, завів щось хрипке, жалісне, хворобливе.
Невольники побожно перехрестилися, немов це почалася обідня або сумна літія.
Ледве чутний, деренчливий бренькіт, дерев'яні звуки інструмента, скрипучий і жалісний голос старого, який похитувався то в один, то в другий бік, здавалися юрбі нещасних українців такою божественною мелодією, а слова пісні, що западали кожному в душу і лягали єлеєм на змучене й наболіле серце,— такою священною, надгробною літанією, що в багатьох із них по виснажених обличчях текли сльози. Вони мимоволі поглядали на свої кайдани, на ремені, на цю сирую сирицю і на потерті залізом ноги.
Раптом сліпий співець, який дедалі тихше перебирав струни своєї скрипучої коробки, зовсім змовк; коробка впала з його колін на бруківку, і *він, закривши обличчя руками, заплакав, як плакали й невольники, що слухали його.
— Нічого, дітки, потерпіть,— сказав нарешті старий,— може, Сагайдачний і до нас з козаками прийде...
Сагайдачний мимоволі здригнувся, почувши своє ім'я. Йому навіть здалося, що сліпий повернувся в його бік.
— Та щось нічого про козаків не чути на морі,— тихо мовив хтось.
— Як не чути, то почуєте,— повчально відповів сліпий.
— Дай, боже!
— Пошли їх, пресвятая покрово!
— Вони прийдуть! — глухо пролунав чийсь незнайомий голос.
Усі здригнулися, сполошилися. Оглядалися навколо, але нікого не бачили, крім татар, які горлали й товклися по всьому майдану.
— Мати божа! Хто це сказав? — здивовано поглядали один на одного невольники.
— Наче з води щось гукнуло...
— А може, з неба...
— З неба, дітки,— ствердив сліпий.
— Ой! Ой! Ой! — почулися болісні крики, і невольники юрбою кинулися в бік од сліпого.
Це налетіли на них турецькі пригінчі, які сиділи неподалік у затінку чинар і тополь і, попиваючи з маленьких філіжанок каву, курили люльки. Тепер бони кінчали свій кейф і мали показувата покупцям товар лицем. Вони погнали нагаями своє стадо на інший бік ринку, де на них чекали анатолійські купці, які шукали робочої сили, щоб відвезти товари в Трапезонт.
За невольниками побіг і татарчук, який приніс сліпому води, а сліпий посилав услід своїм землякам недослуханий ними невольницький плач. Його тремтячий голос плакав тепер на весь майдан.
Сагайдачний і Олексій Попович, вибравши слушний момент, підійшли до сліпого.
— Добрий день, Опанасовичу! — тихо промовив Олексій Попович.
Сліпий здригнувся і з подивом на обличчі звів на прибулого свої виколоті очі.
— Хто знає тут Опанасовича? — спитав він тривожно.
— Я, Олексій Попович.
Сліпий мало не скрикнув — чи то з радості, чи то з ляку: такий він був здивований.
— Олексієчку! Ріднесенький мій!
Олексій Попович, нахилившись до сліпого, поклав йому в мисочку срібну монету й почав перебирати накидані туди мідяки, вдаючи, що шукає здачі.
— Олексієчку, хіба ж ти знов у неволі? — занепокоєно спитав сліпий.
— Ні, дідусю... Я прийшов до тебе з батьком-отама-ном військовим, з гетьманом Сагайдачним.
— Сагайдачний!.. Мати божа!
— Я тут, Сагайдачний, старче божий,— тихо озвався ватажок козакіб, теж нахиляючись до жебрацької мисочки,— козаки стоять у морі... Нам треба роздобути ключі від міста...
— Щоб уночі на Кафу мокрим рядном упасти,— пояснив Олексій Попович.
— Господи! — радісно перехестився сліпий. Але Сагайдачний поквапливо запитав:
— Санджакова бранка Хвеся жива ще?
— Живенька-здоровенька, пане гетьмане, дай їй бог щастя-здоров'я! — відповів радісно старий.
— Ще не потурчилася, не побусурманилася?
— Бог милостивий, пане гетьмане.
— І ти до неї ходиш, старче?
— Іноді, буває, ходжу,— вона добра, мене, старого, жалує.
— А за Україною побивається?
— Дуже, бідна, побивається.
— То перекажи їй, старче, що ми її визволимо з неволі... Хай тільки вона в свого пана санджака, паші турецького, ключі міські добуває, та вночі браму відмикає, і нас до себе в гості чекає.
Слухаючи це, старий увесь тремтів од щастя... Адже Сагайдачний тут, Сагайдачний, саме ім'я якого наганяє жах на татар і турків,— хіба ж це не боже послання!
— Скажу, скажу Хвесі... піду зараз до неї,— бурмотів він.
Сагайдачний і Олексій Попович, попрощавшись із старим, зникли у натовпі строкатого ринку.
XV
Ніч. Темною пеленою розкинулось над таким же темним морем південне небо, по якому, наче золотом, бризнуто міріадами зірок. Все навколо оповито мороком, усе завмерло в сонній тиші — і море, що ледь-ледь хлюпало коло берега, і гори, які виступали з мороку безформною масою, і місто, заколисане цією сонною ніччю.
Не спали тільки козаки. Ще завидна, після повернення Сагайдачного, Небаби та Олексія Поповича з берега, вони почали готуватися до вирішальної справи — оглянули й приготували зброю, запаслися зарядами, трутом і клоччям, натертим порохом, розподілили між собою майбутню роботу і разом з ніччю, що спустилася на землю, тихо рушили до Кафи.
Козацька флотилія розділилася на дві частини: одна, на чолі з Небабою та іншими старшими курінними отаманами, залишилися на воді—стерегти здалеку кораблі в гавані, друга пристала до берега трохи лівіше від Кафи, де й сховалася за пагорби. Цією командував сам Сагайдачний.
У незвичайній тиші висадилися козаки із своїх чайок, залишивши в них тільки для охорони по кілька козаків із наймолодших, звичайно, з бузімків. Тишу порушував лише неясний шурхіт дрібної прибережної гальки під сотнями й тисячами козацьких ніг, що обережно прибирались у темряві, та й цей шурхіт покривали тихі прибої моря, рівні вали якого "котилися гекзаметром" і з плеском розбивалися об прибережне каміння.
Хоч як обережно, хоч як повільно посувалися козаки, раз у раз зупиняючись і прислухаючись, проте близько півночі вони перебралися через південний мисик, в який упиралося місто правим, так би мовити, крилом та який височів над Кафою, і побачили під собою темні зломи фортечного муру, похмурі башти й тонкі шпилі мінаретів, що виступали з темряви, Чути було, як над містом і над горами промайнув опівнічний вітрець, від чого залопотіло листя в сонних верхівках тополь і в темній зелені, де-не-де розкиданій на пагорбі.
