Сагайдачний - Мордовець Данило

Коли наставники питали його, де він пропадав, юний Сагайдачний неохоче відповідав, шо він ходив у пустиню, шукав бога, постався, сподіваючись, що йому явиться біс для спокуси, але біс не являвся, і таке інше. Тим часом наставники не могли не бачити, що він був дуже богомольний, багато читав священних книг, багато знав, і сподівалися, що з нього вийде пустельник. Та вийшло не те — юний Сагайдачний пропав, так-таки пропав безвісти.

Де він пропадав — ніхто не знав: одні гадали, що пішов на Афон, де віддавна спасався його земляк Іоанн через свою письменність і незвичайну набожність вій з Вишні; інші, сміливіші, підозрівали, що він помандрував на Запорожжя.

Через багато років сталося таке. На спаса в місті Черкасах, на ринку, серед святково вбраного поспільства, серед статечних міщан і довговусих козаків, серед строкатої молоді — парубків, дівчат, молодиць і дітвори, серед навалених на майдані куп кавунів, динь і огірків, серед возів з яблуками, сливами й грушами походжав собі самотньо невідомий обідранець, бідний козак-нетя-га,— таким він здавався усім навколо: чи то бурлака — попихач жидівський, якому в житті не щастило, чи то п'яниця козак, чи то гольтіпака свинопас і волопас, який забрів на ринок, не маючи в кишені ні шеляга, щоб купити собі святкове яблучко або свічку богові поставити від свого сирітства. На бідному козакові-нетязі, як говориться в думі, метлялися три сиром'язі — три гатунки дрантя: опанчина рогозовая — тобто сплетена з рогози, схожа на погану, драну рогожину; друга на ньому прикраса — поясина хмельовая, пояс, скручений із зів'ялих батогів хмелю; ще на козакові прикра^ — чобо-ти-сап'янці, та такі, що крізь них видно п'яти й пальці: "Де ступить — босою ногою слід пише..." Отакйи-то був молодець! Мало того: ще на козакові красувалася смушева шапка — шапка-бирка, зверху дірка, хутро давно облізло й околички теж, як кажуть, чортма — взагалі шапка на диво всім "дощем покрита й вітром на славу козацьку підбита".. Та молодець ходить собі гордо, спльовує через губу й навіть зухвало поглядає на якихось пишних трьох чи то ляхів-панів, чи то козаків, які корчать із себе ляшків-панків і навіть трохи ляхом вирубують, тобто намагаються говорити по-польськи: одне слово, це були справжні дуки-срибляники, багачі, значні козаки.

— А чи не піти нам, шановні панове, до шинкарки?— сказав один із дуків, скоса глянувши на обідранця-нетягу.

— До Насті Горової, шинкарочки степової? — спитав, осміхаючись, другий дука.

— А-хоч би й до Насті,— відказав перший.

— Добре, панове! У неї такий є запридух-горілка оковита, що аж очі рогом лізуть від єдиної чарки,— докинув третій.

Нетяга начебто й не чує цього, та й щез поміж возами з яблуками та грушами.

Однак, коли дуки ввійшли до шинку й привіталися з гарною молодою шинкаркою, яка показала їм усі перлові зуби з-за коралових губенят, вони помітили, що обідранець-нетяга був уже тут: він стояв скромно біля палаючої печі, і, певно, сушив біля вогню свою недавно намоклу під дощем шапку, яка, здавалося, от-от розлізеться зовсім.

Хоча, за народним звичаєм, ті, що ввійшли в шино пізніше, й повинні були привітатися з тим, хто зайшов раніше, хоч би який він був голодранець і навіть п'яниця, однак пихаті дуки цього не зробили й поважно посідали за стіл.

— Гей, Насте-серце!—сказав старший із дуків.— Давай нам меду і доброї горілки!

— Якої ж, паночку, вам горілки дати,— защебетала шинкарка, брязкаючи намистом та мідним хрестом на повних грудях,— простої чи оковитої?

— Найпекельнішої, запридуху!—відказав другий.

— Спотикачу, дядька спотикайленка,-—додав третій-Шинкарка метнулася до полиць, дістала, що там

треба, поставила на стіл, збігала потім за медом, котрий так і пінився, як сердитий пан, усе це порозставляла на столі, а тоді відійшла набік і підперла рум'яну щоку рукою.

— Пийте, паночки, на здоров'ячко, та не забувайте вашою ласкою Настю-шинкарочку,— прощебетала вона й уклонилася.

А нетяга все стоїть біля печі, знай, сушить свою обідрану шапку й скоса поглядає на пихатих дуків. Ті почали пити, і знову, всупереч народному звичаю, хоч би один з них почастував бідного гольтіпаку шкл'янкой) меду або чаркою горілки.

По обличчю нетяги майнула недбра посмішка, а він, знай, поглядає на бенкетуючих. У його ясних чорних очах було щось таке, від чого дукам ставало моторошно, горілка не йшла в горло... Дратував їх цей гольтіпака своїм спокійним поглядом; здавалося, що ці очі, очі гольтіпаки, дивляться на них так, як іноді очі значного пана, якого-небудь ясновельможного князя, дивляться на найнужденнішого хлопа...

Не витримали цього дуки, тим більше, що й хміль почав уже вступати їм у голови.

— Гей, шинкарко Горова, Насте молода!—гукнув Войтенко, запишавшись та удаючи з себе великого па* на.— Гей, шинкарко! Нам солодкого меду підливай, а цього козака, пресучого сина, в шию з хати випихай!

— Геть його! Геть!—гримнуа і Золотаренко.— Певно, він, пресучий син, по винницях та броварнях валявся — обсмалився, обшарпався, обідрався та тепер до нас прийшов добувати, щоб у другу корчму нести пропивати.

Гольтіпака на це тільки посміхнувся, а шинкарка, сміючись, підійшла до нього й узяла за чорного чуба.

— Іди, іди, козаче, іди з богом,—реготала вона, тягнучи гольтіпаку, наче вола за роги, а другою рукою помаленьку ляпаючи по потилиці.

Козак, звісно, опирався. Настя реготала й тягла його далі, поки, захекавшись, насилу дотягла до порога. Але далі порога незвичайний гість не йшов: він уперся голими п'ятами в поріг, зачепився реп'яхом у дверях і не йде... Стомилася Настя.

— А цур тобі та пек! Ото бугай який здоровий!— сміялася вона, дмухаючи собі на долоні.— Ох, долоні болять.

Тоді старшому з дуків, Гаврилові Довгополенку, жаль стало нещасного, і він, витягши з кишені гріш і підійшовши до шинкарки, тихенько сказав:

— Ось що, Насте-серце, хоч ти на цих бідних козаків і зла, та все-таки обачна... Коли б ти, серце, збігала в льох та на людський гріш хоч якого-небудь пива

вточила цьому козакові, бідному нетязі, на похмілля живіт його козацький покріпила.

Шинкарка узяла гріш, лукаво усміхнулась і сказала, що напоїть гольтіпаку. Вийшла вона до ванкира і прошепотіла наймичці:

— Біжи, дівко-наймичко, в льох, та візьми коновку четвертну, та наточи пива, але, гляди, не з перших бочок; пропусти ти вісім бочок, а з дев'ятої наточи поганого пива: краще вже його таким нетягам роздати, ніж свиням виливати.

Та молода наймичка була жалісливішою за свою хазяйку. Вона сама зазна'ла нужди і співчувала бідності. До того ж обличчя гольтіпаки здалося їй добрим і гарним, а таких лагідних, промовистих очей під чорними бровами вона ні в кого не бачила. Тому вона не вчинила так, як наказувала хазяйка,— поминути вісім бочок у льоху і наточити з дев'ятої негодящого, кислого пива. Навпаки, узявши грубу, нову, важку четвертну коновку з вушками, вона поминула дев'яту бочку і наточила меду з десятої — найкращого, найміцнішого меду, який тільки був у льоху і який називався "п'яне чоло".

Повернувшись з коновкою в світлицю, наймичка одвернула обличчя від меду, так наче від нього дуже тхне, а тим часом ласкаво підморгнула гольтіпаці й, подаючи йому коновку, вклонилася.

Нетяга, приязно блиснувши своїми чорними очима, узяв з її рук коновку, поволі прихилився до печі, неквапливо покуштував напій, посмакував — переконався, що він чудовий, усміхнувся своєю загадковою посмішкою, щільно притулився губами до коновки й напився досхочу. Перевівши подих, він знов узяв коновку за одно вухо, нахилив її, припав до краю —і стало в тій коновці сухо... Вдарив козакові в голову хмельниченко — "п'яне чоло" справді виявилося п'янким.

А дуки, знай, хиляють.

Раптом нетяга як гепне дубовою коновкою об землю! Удар був такий міцний, що із стола у дуків попадали чарки й пляшки, з печі полетіла сажа, а шинкарка з переляку присіла за шинквас.

— Ох, лишечко!—зарепетувала вона. Бенкетуючі посхоплювалися з лав. Вони були дуже

здивовані.

— Ото дурень!—докірливо сказав Золотаренко.— Мабуть, він доброї горілки не пив ніколи, що його отак і погане пиво розібрало,

1 1 А

Почувши це, гольтіпака випростався, бадьоро підійшов до стола і, дивлячись сміливими палаючими очима на дуків, гукнув:

— Гей ви, ляхове, вражі синове! Ану, посувайтесь до порога, щоб мені, козакові-нетязі, було де на покуті з постолами сісти.

Дуки нерішуче перезирнулися. Нетяга не схожий уже був на нещасного гольтіпаку.

— Геть, дуки-срібляники!— повторив він свій наказ.

Дуки бачили, що такого п'яницю та силача не подужаєш, що він може і в них коновкою пошпурити, і визнали за краще посунутися, дати за столом місце цьому розбишаці.

Шинкарка теж принишкла й здивовано поглядала на чудернацького гостя. Наймичка виглядала із ванькира, намагаючись стрінутися з його сердитим поглядом:

Нетяга тим часом сів за стіл на покуті, одсунув від себе чужі чарки та пляшки й витяг з-під своєї рогозової опанчі щирозлотного обушка.

— Гей, шинкарко!— гукнув він, кладучи свою за-ставщину на стіл.— Цебер меду за цей обушок!

Перелякана недавнім грюкотом, шинкарка не знала, що їй робити, і запитливо поглядала на дуків, боячись зустрітися з сердитим поглядом нетяги.

Дуки, посміхнувшись, перезирнулися.

— Не давай йому, Насте,— сказав нарешті Войтен-ко,— не викупить він у тебе сеї заставщини, поки не буде в нас воли поганяти або в тебе груби топити.

Тоді гольтіпака, не кажучи й слова, розпустив свій пояс з хмельових батогів, розстебнув широкого шкіряного череса, що був під рогозовою опанчею, труснув ним,— і з нього посипалися блискучи червінці, що так і устелили собою весь стіл.

Картина швидко змінилася.

Шинкарка ахнула й перехилилась усім тілом через шинквас. Гарні очі її засвітилися жадобою, губи затремтіли. У дуків, як побачили вони таку купу золота, і хміль з голови вилетів. Вони кинулися навперебій догоджати гольтіпаці.

— Ох, братику, пане козаченьку! Як же ти нас одурив!— заговорив Золотаренко.

— Випий, козаченьку, випий, серце нашого меду-го-рілки!— підсипався Войтенко.

— Не май на нас, братику, серця, що ми з тебе насміялися,— то ми жартували...

Пб

Нетяга, не кажучи й слова, підійшов до одчиненого вікна і свиснув.

І раптом — звідки й взялися — у шинок заходять троє добре вбраних козаків, по всьому видно, що джури, і, низько кланяючись, підходять до гольтіпаки.

— Здоров був, батьку козацький! Ось твої шати,— сказав перший з них,— шовкові жупани.

— А ось твої, батьку, жовті сап'янці!— привітав його другий джура.

— А це твої, батьку, червоні штани та шапка-окса-митка,— привітав третій.

І справді в руках у козаків була дорога одежа: у першого — голубі шовкові жупани із золотими китицями й гаптуванням; у другого — жовті сап'янові чоботи; у третього — червоні широченні штани, такі широкі, що коли в них козак іде, то сам за собою штанямми слід замітає.

Нетяга тут-таки, не соромлячись, жінок, вбрався й закрутив вуса.

Коли невідомий гольтіпака обернувся на пишно вбраного козака, на лицаря, старший джура звернувся до нього з такими словами, які дуже збентежили дуків і шинкарку:

— Гей, Хеесько Ганжо Андибере, батьку козацький, славний лицарю! Чи довго тут байдики битимеш? Час-пора йти на Україну батькувати.

Дуки навіть подалися назад, зачувши ці слова, і посунулися до самого порога.

— То це, братця, не козак —— бідний нетяга!—зашепотіли вони злякано.

— Еге! То се Хвесько Ганжа Андибер — гетьман запорозький...

— Отаман кошовий, братця,— про нього вже давно слава йде!

Отямившись трохи, вони з поклонами наблизились до перебраного нетяги ї почали вибачатися, що помилково пожартували з ним.

А Гаврило Довгополенко, підійшовши до нього й вклоняючись низько, сказав:

— Присунься ж і ти до нас, батьку козацький, ближче, вклонимося ми тобі нижче, будемо думати та гадати, як би добре було на славній Україні проживати.

А Войтенко й Золотаренко одразу ж піднесли йому з своїх рук мед та пиво.