Сагайдачний - Мордовець Данило
То були друкарські літери. Молодий високий парубок, на ймення Хведь-ко, був складачем у славнозвісній тоді друкарні князів Острозьких в Острозі,— в друкарні, видання якої, особливо церковні книги, ціняться тепер дуже дорого. Хлоп Хведько, що став складачем не по своїй волі, а за наказом старого князя, який брав з острозької школи у свою друкарню кожного, кого його ясновельможності забажалося взяти, не відчував ніякої схильності до друкарської справи. Сидіти або здебільшого— стояти перед ящичками, з літерами в похмурій тюрмі, якою здавалась друкарня, з ранку до ночі цокати остогидлими літерами і водночас думати про зелений ліс, про поле, про волю, про козакування і внаслідок цього через неуважність хапати не ту літеру, яку треба, замість буки ставити како, і замість како —іжицю, і за це діставати ляпаса або вуходранку, а то й києм по спині від справщика чи від пана ревізора — усього цього було цілком досить, щоб зненавидіти чортову друкарню. Хведько мріяв про Запорожжя, а тут набирай "Духовний вертоград" або "Лестницу до раю". Йому остогидли ці "вертогради" й "лестницы", але найбільш остогидли літери. І от він почав потихеньку тягати їх з друкарні й давати козакам на лиття куль. Але Хведько чинив у даному разі з розбором: він не чіпав своїх, слов'янських літер, якими друкувались церковнослов'янські книги,— Хведько несвідомо став прибічником кирилиці,-—а тягав він прокляту латиницю та лядщину — шрифти латинський і польський—і віддавав їх на козацьку справу.
Таким чином, через дивний збіг ідей та обставин друкарня — знаряддя єзуїтської пропаганди в південній Русі — стала знаряддям цілком протилежної їй ідеї — знаряддям козацької незалежності: єзуїтська книга, надрукована в острозькій друкарні, побивала народність і віру України; а козацька куля, відлита з латинсько-польського шрифту тої самої друкарні, руйнувала не лише зведену єзуїтами будову окатоличення південно-руського народу, але й саму державу, що дала притулок цим розбійникам церкви Христової.
— Що ж це таке?— дивувався старий Омелько, крутячи пальцями чорненьку бляшку.
— Та літера ж дядьку,— відказав Хведько.
— Яка мат-тері її — літера? Оце горобине очко?
— Ні, дядьку, не горобине очко, а літера о, он. Несподівано загавкав Рябко і кинувся до воріт.
— Цуцу! Рябко!— почулося за воротами.
Собака радісно закрутив хвостом і гайнув у підворіття.
— Кого бог несе?— повернувся до воріт Омелько. Глянула в тому ж напрямку і його старша онука й
спаленіла: собачий нюх і дівоче серце вгадали, хто йшов...
Відчинилася хвіртка, і в двір зайшло двоє знайомих уже нам парубків — ті, що їх запряжено було в біду патера Загайла і один з них іржав, жеребцем, а другий попереджав патера, що буде хвицатись...
— Гі-гі-гі-гі!— раптом заіржав один із прибулих, кремезний гарний парубок з сірими веселими очима, і заіржав так добре, що навіть Рябко здивувався й хотів було загавкати, та схаменувся, збагнув, що той жартує, і ще швидше закрутив хвостом.
— Гі-гі-гі-гі!—знов заіржав веселий парубок.
— Тю на тебе! Що ти, з глузду з'їхав, чи що?— здивувався Омелько.
— Ні, дядьку, я оконячився,— відповів веселий парубок.
— А, мат-тері твоїй!.. Як це оконячився?
— Конем став, дядьку, от і іржу по-жереб'ячому.
— А я хвицаюсь; не підходьте до мене, задом вдарю,— сказав і другий парубок, смаглявий хлопчина з чорними бровами, що зрослися на переніссі.
— Та тю на вас, гаспидські діти,— сердився Омелько. Усі наблизились до прибулих і з подивом поглядали
на них. Гарненька старша онука Омелькова крадькома поглядала на веселого парубка, і в очах її спалахувала ніжність. Стара Омельчиха, підперши щоку рукою, хитала старою головою і теж усміхалась, шепочучи:
— От дурні — молоді ще, веселі... Парубки розказали, що з ними трапилось. Вусатий козак насупився.
— Ось до чого дійшло,— тихо бурмотів він,— людей хрещених на коней обертають...
— За що ж се вас отак? — спитав він, помовчавши якийсь час.
— Та що в неділю до костьолу не пішли, а пішли до церкви.
Гарненька дівчина, знай, поглядала крадькома на Грицька, який безтурботно розповідав про те, що возив на собі ксьондза і що його, як коняку били нагайкою. Кілька разів загорілі щоки її спалахували рум'янцем —• від сорому та обурення.
— А чи нема у вас, бабусенько, чого-небудь мокрого?— раптом звернувся Грицько до старої Омельчихи,
Старенька лагідно усміхнулася.
— Мокрого, хлопче?
— Та мокренького, бабцю, коней напувати.
— То чого б тобі, хлопче. Сирівцю?
— Та сирівцю, чи що, афї мокреньке та холодненьке.
— Добре, хлопче... Ану, Одарю, біжи хутенько в льох наточи сирівцю,— звернулася старенька до онуки.
Поки ходили за сирівцем, усі перейшли в холодок, і Омелько знов узявся постукувати шилом то по чобо" ту, то по колодці.
— Невже й оцей чоботище буде возити поганців, мат-тері їх?— з образою в голосі запитав він.
— Буде, дядьку,— відповів, сміючись, Грицько. Омелько подивився на нього докірливо, а вусатий запорожець сердито крекнув.
— Пани й ксьондзи кажуть, що нас на те бог створив, ми, бач, бидло, худоба,— вів далі Грицько.
У цей час Одаря, задихана й розчервоніла, підійшла до нього і, подавши велику миску з пінистим сирівцем, уклонилась. Грицько, взявши обома руками миску, підморгнув.
— Ану, Юхиме,— глянув він на товариша,— перехрестись за мене, а я за тебе вип'ю.
— А цур тобі!— відбувся жартом Юхим.— Коні без хреста п'ють.
Тим часом запорожець дістав з кишені своїх широких штанів люлечку й кисет з тютюном, повагом натоптав люлечку, дістав кресало, мовчки викресав огню, поклав тліючий трут у люльку, закрив її мідною, з прорізами, покришечкою, що висіла в нього на реАмінці разом з кривою голкою для чищення люльки, потягнув і випустив з-під суворих вусів струмінь синього диму, сплюнув набік і подивився своїми маленькими лукавими очима на парубків.
— А хочете, хлопці, я вас навчу, як на панах та на ксьондзах їздити?— повагом промовив він.
Усі глянули на нього — хто з посмішкою, хто здивовано.
— Навчіть, дядьку,— усміхнувся Грицько,— ото б поїздив на чортовому Загайлі!
Запорожець знову потягнув люлечку, випустив синій димок і сплюнув.
— Гаразд, навчу... Тілько цього вчать у нас на Запорожжі,— процідив він крізь зуби.
Парубки перезирнулись між собою. Гарненька Одаря глянула на них і спустила додолу очі; рум'янець помітно сходив з її жвавого, тепер ніби застиглого личка... Запорожець знову пустив струмінь диму...
— Ходімо зі мною на Низ, у Великий Луг. Великий Луг буде вам батьком, Січ — матір'ю, а я буду вашим дядьком,— вів далі запорожець.
Парубки знову перезирнулись нерішуче... Омелько мовчки, сердито стукав по чоботу...
— Добре, дядьку, ходімо,— сказав Грицько, труснувши головою, і глянув на Одарю.
Дівчина стала бліда на личку, мов нежива...
Слова запорожця зробили своє діло.
Коли другого дня вранці патер Загайло наказав своїм гайдукам знову запрягати хлобів у біду, щоб далі їхати по парафії, йому доповіли, що хлопи зникли — двоногі коні патера як у воду впали. До того ж марша-лок князя Януша з великим збентеженням доповів його мосці, своєму ясновельможному панові, що вночі із стайні хтось викрав найулюбленіші скакові коні його милості князя, що і в місті сталося щось незвичайне, бо вночі з різних закладів князевих, в тому числі й з друкарні, зникло кілька хлопів. Ходили чутки, що причиною цьому був якийсь волоцюга, вусатий запорожець, що вештався в місті й підбивав хлопів тікати на Запорожжя, і що це був емісар завзятого козацького розбійника Конаше-вича-Сагайдачного, який потай вербував молодь у свої кляті ватаги.
Ця звістка розлютила князя Януша, і він наказав тут-таки, біля самого ґанку свого палацу, розкласти "на коберці" і відшмагати канчуками кількох панків із своєї палацової шляхти, які ще досі не проспалися після вчорашньої гулянки, і в той же час звелів негайно відправити загони міських козаків і жовнірів за зухвалими втікачами,
Ясновельможні гості князя Януша, які ночували у гостинного хазяїна, дізнавшись про те, що сталося, дуже сміялись з шановного патера Загайла, який потрапив у таке кумедне становище,— йому ні на кому було далі об'їжджати свою парафію.
— Що ж!—лукаво підморгував князю Вишневець-кому Мелетій Смотрицький.— Сії на колесницях і сії на конях, а ми во ім'я господа...
— На паличці?—підказав князь, не усміхнувшись ні сухими губами, ні холодними очима.
— Пішечки — по-апостольському.
— Ну, в апостолів мозолів не було...
—• Його мосць хоче сказати — подагри...
Тим часом втікачі були вже далеко. Вони — знайомий уже нам вусатий Запорожець Карпо, на прізвисько Колокузні, і два парубки, що возили Загайла,— Грицько і Юхим,— скориставшись тим, що підпила челядь князя Острозького поснула, встигли захопити з його стайні по чудовому коню й на світанку виїхали з Острога. За містом до них приєднався четвертий товариш, і хоч був він піший, добрий запорожець не міг відмовити йому в допомозі за його послуги й посадив до себе за сідло. Четвертий товариш, що приєднався до них, був той самий худий і високий складач із друкарні, який постачав запорожця друкарськими літерами, з яких той виливав кулі.
Ранок був хмарний і прохолодний. Північний вітрець грався гривами коней, яких втікачі це дуже гнали, почасти бажаючи зберегти їхні сили, почасти й через те, що четвертий товариш заважав їм швидко їхати: доброму коневі давався взнаки зайвий тягар. Лишивши за собою ліс, втікачі виїхали у відкритий степ, що простягся аж до Запорозьких Вольностей, як називалися фактичні володіння запорожців,і переходив у володіння кримських татар, хоч справжньої границі в той час не існувало. Щоправда, степ цей не був ще пустелею, якою він ставав біля Чорного шляху і далі на південь: тут були ще й річки, й озера, й лісові хащі, але житла вже не видно було, бо досвідчений запорожець вибирав для свого походу шлях, де найменше можна було зустріти живу істоту, крім, звичайно, сайгаків, диких турів, кабанів і різноманітного птаства, починаючи від качок і чайок і кінчаючи орлами-білозірцями.
Невідома далина, що лягла перед нашими втікачами, вселяла якийсь забобонний страх, особливо новачкам здавалась чимсь незбагненним, неосяжним. Це була розкішно поетична пустеля, яка навівала на душу благоговіння, священний жах перед чимсь невідомим; але наші молоді втікачі, що далі Острога і ближчих сіл нічого не бачили, відчували одне в цій чудесній поезії незайманої природи — чи то страх ,від якого волосся стає сторч, чи то приглушену тугу, що ятрить молоде серце.
