Сагайдачний - Мордовець Данило
Ніхто одразу не зміркував, що відповісти. Князь Януш, здавалося, підморгнув і оком, і вусом у той бік, де сидів білявий юнак, який щойно хвалився давністю свого меду.
"В самісіньке око вліпив,— здавалося, говорив, лукаво підморгуючи, вус князя Януша.— Дивіться, який схизматик!"
V
Перш ніж продовжувати цю розповідь, не зайвим буде познайомитися з деякими із гостей, що завітали оце до князя Януша Острозького.
Гості усі визначні. Не один з них лишив слід в історії Польщі й південної Русі. Високий, сухий, русявий юнак з холодними сірими очима — це князь Ієремія Ко-рибут-Вишневецький, один з найбагатших та найродови-тіших вельмож південної Русі, володар неозорих майонт-ків та інших багатств по правий і лівий бік Дніпра; він пишався і старовинністю роду, і своїми значними зв'язками. Давно вже князь Ієремія ополячився, давно пройнявся звабливою культурою Заходу, але він терпить віру предків — православ'я, та не з переконання, не за велінням серця, а так собі, за звичкою, за панською традицією, та ще й тому, що мати його, Раїна, дочка молдавського господаря Могили, не полюбляла голених ксьондзів, а з більшою охотою бесідувала про спасіння душі з волосатими та бородатими попами й ченцями грецької, хлопської, віри, схожими от хоч би на цього неоковирного й загорілого "шльрнду", що заговорив про Ноя та його винні льохи...
Цей "шльонда" скидається чи то на ченця, чи то на попа, чи то на запорожця, хоча й без чуба,— такий на ньому чудернацький одяг і величезні чоботища з підковами. У жовтих очах його і на тонких губах постійно грає ніби глузлива чи недовірлива посмішка. Це — Ме-летій Смотрицький, найученіший з усіх схизматиків і найлютіший ворог отців єзуїтів. Він багато читав, багато чого навчився, багато писав, особливо проти унії. Політично-богословський памфлет його — "Вірші на відступників" — наробив багато галасу по всій південній
Русі та Польщі й спричинився до того, що у Мелетія з'явилося багато ворогів. Та він — цей неоковирний "шльонда"—відчував свою силу: багато помандрувавши по Європі як учитель одного литовського панича сина вельможі, наслухавшись найученіших професорів кращих європейських університетів, цей схизматик боровся із своїми ворогами не як неук, а у всеозброєнні тодішньої вченості. Не раз він стинався на веселих диспутах у старого князя Острозького з відомим польським Демосфеном — Петром Скаргою — і завжди, за висловом старого князя, вибивав у нього або зуб, або ребро, хоча й сам іноді відступав з максимум підбитим оком. Тепер цей "шльонда" наробив знову галасу своїм памфлетом "Плач східної церкви", випустивши його в світ під псевдонімом Теофіла Ортолога, і княгиня Раь на, яка була в захваті від цього "Плачу...", запрошувала вчити й виховувати свого синка Ієремію не вченого єзуїта, не витонченого патера, а саме цього неоковирного "шльонду", як називав його жартома князь Гєремія.
Той із гостей князя Януша, якому здалося, що від пляшки з "старим венгржином" тхне могильним духом, юнак з чорними очима й південним типом обличчя,— це майже державний юнак, син колишнього молдавського господаря Могили, Петро Могила. Він учився в Парижі, в колегії, а після втрати батьком його, господарем Симеоном, престолу Молдавії та Валахії, юний гос-подарич змушений був шукати притулку в Польщі й тепер перебував у війську цієї республіки, яка дала йому пристановище. Саме його двоюрідна сестра Раїна і була дружиною князя Михайла Вишневецького і прихильницею волосатого Ортолога.
Інший юнак, білявий і блідий, котрий похвалявся, що в успадкованих ним льохах є меди, які збереглися з часів королеви Ядвіги, і котрому було зауважено про винні льохи праотця Ноя, був Замойський, син славнозвісного Яна Замойського, найбагатший жених у всій Короні польській у Литві і південній Русі.
Нарешті, пан біскуп у дорогій фіолетовій сутані, чистенький, поголений, з білими пещеними руками й дорогими манжетами — це Іосафат Кунцевич, "новий апостол Литви", надія Риму й католицької Польщі і в той же час ворог неоковирного та волосатого Мелетія Смот-рицького.
Коли Мелетій спитав, чи не лишилося в кого-небудь з панів хоч однієї пляшки того вина, яким упився Ной,
Кунцевич скинув на нього свої ласкаві лисячі очі і, підвівши брови, ніби в пориві благочестя, сказав:
— А се панові Ортологу краще'знати.
— Чому ж це, пане біскупе?—усміхнувся князь Януш.
— Тому, ясновельможний ксьонже, що ключі від л^оху Ноя були в них.
— У кого, в них?
— У пана Хама, праотця схизматиків. Злий жарт пана біскупа розсмішив панів.
— Слово гонору! Пан біскуп правду каже! Правда! Правда!— схвалили гості.
Мелетій мовчки усміхався. Всі на нього дивилися, очікуючи відповіді.
— А я ще більш скажу, панове,— відповів він на звернені до нього погляди,— ми, хами, випили усе старе вино своїх праотців і тепер п'ємо токмо горілку.
— Браво! Браво!— схвалив пан хазяїн.
— А я боюсь, панове,— сказав серйозно юний Могила,— як би вони, ці хами, випивши свою горілку, не надумали потім забратися і до ваших льохів. А на це схоже...
— Пан господарич помиляється,— втрутився пан біскуп,— хамам у вельможних панів не життя, а рай.
— О, не зичив би я панові біскупу такого раю!— палко відказав юний Могила.— Хіба ви забули, що пише вам, панам біскупам і всьому панству, Іоанн з Вишні? Хіба ж не ви, каже він, забираєте у бідних підданих з обори коні, воли, вівці, тягнете з них грошову данину, данину поту й праці, обдираєте їх до живого, мучите, утискуєте, женете літом і зимою в негоду на ком'яги 1 і шкуни2, а самі, наче ідоли, сидите на одному місці, і якщо треба часом перенести цей труп на інше місце, то переносите його безжурно на колисках, так немов і з місця не рушаючи!
1 Пороми, плоти.
2 Ялики, човни.
Молодий Могила, забувши, де він і з ким, говорив дедалі палкіше, наче з кафедри, звертаючись більше до пана біскупа. На смаглявих щоках його з'явився рум'янець, в голосі чути було переконання. Мелетій Смотри-цький, уважно слухаючи, дивився на юнака із захватом, решта гостей — з подивом і зчудуванням. Лише князь Януш лукаво усміхався.
— Риторика, пане Могило, чернеча риторика!—знизував плечима пан біскуп.— Хто ж з хлопського поту робить злоті, пане? Та вони б і смерділи...
Гості розсміялися.
— Не смійтеся, ясновельможні панове!—серйозно сказав Смотрицький.— Його милость господарич каже святу істину. Тілько не пани тут винні...
— А хто, пане Ортологу?— спитав хазяїн.
— Той, як кажуть, ясновельможний пане ксьонже, хто заліз в очерет та й шелестить.
— А хто в очереті?
— Папіжник, пане ксьонже... Недарма поспільство, аки бджоли, летять за пороги.
— Пан Мелетіуш каже правду, панове,— озвався князь Вишневецький, який мовчав до цієї хвилини, смакуючи залишки венгржина в чарці.— Сих лайдаків уже сила-силенна. Хлопи цілими ватагами йдуть на Запорожжя: там у них з'явився якийсь відважний ватажок, Ю> нашевич-Сагайдачний, і хлопство дедалі сміливіше підводить голову.
— Пусте, пане ксьонже!— безпечно перервав князь Януш.— Варто тільки цьому бидлу роги обламати...
— Ну, пан ксьонже легко дивиться.
— Легко! Наливайко вже спробував мідного вола...
— Тепер не Наливайком пахне, пане ксьонже... Он при мені через Київ проїхали до цих галганів посли нового московського царя...
— Фе-фе-фе!. Московського царя! Якого це, пане ксьонже? Що в личаках?
— А хоч би й в личаках?
— Ну, це пусте... Цариця Марина дасть їм нашого царя.
— А й справді, панове,— втрутився знову в розмову молодий Могила,— що чути про царицю Марину та про її царевича?
— Є звістка, що. вони в Астрахані,— відповів князь Вишневецький.
— На своєму царстві, панове!— пояснив князь Януш.— І хто б міг подумати, що ця чорноока Марин-ця, яку я знав отакою,— і князь Януш підняв над столом свою пухку долоню не більш як на дві чверті,— і носив на таці, як букет квітів, хто б, панове, міг подумати, що ця маленька Мнішкова буде царицею московською і астраханською!
— Справді, була,— зітхнув молодий Могила.
— Як і ти, пане, міг бути господарем молдавським,— докинув молодий Замойський.
Князь Януш підморгнув услуговуючим шляхтичам, щоб знову наповнили келихи.
— Вип'ємо, панове, за здоров'я цариці Марини й царевича,— голосно сказав він і підвівся.
Декотрі з гостей теж підвелися і, взявши келихи, підняли їх угору. Мелетій Смотрицький сидів нерухомо, ніби спостерігаючи за хмаркою, яка поволі пливла по блакитному небу.
— Hex жиє Марина, цариця московська!— проголосив князь Януш.
— Hex жиє цариця Марина! Нєх жиє царевич! Нєх жиє злота вольносць!— залунали голоси.
-— Слово гонору, панове!— вигукнув пан Будзило, кругленький панок, пікручуючи свої кругленькі вусики.— Я ще раз побуваю у Москві.
— А хіба пан знову схотів кошатини та мишатини?— лукаво посміхнувся своїми жовтими очима хитрий схизмат Мелетій.
— Ну ні, пане Ортологу, тепер буде не те... А проклятущий це був, панове, час, коли ми сиділи в Кремлі і нас виморювали звідти кляті москалі оті—Мінін та Пожарський, ох і часи були!—почав пан Будзило, входячи в свою роль.— Чи повірите, панове, коли ми все поїли, що там у нас було, ми почали красти в коней овес і самі його з'їдали, наче коні. Не стало вівса — коней поїли! Не стало коней — почали їсти траву, різне коріння, а згодом перш собак усіх переїли, потім котів...
— А не дряпали пана коти?— піддрочував хазяїн, підморгуючи гостям.
— Дряпали, пане ксьонже, та дарма! І котів не стало...
— Без котів вас-миші, певно, з'їли?— підморгнув хазяїн.
— Ні, пане ксьонже, ми їх самі поїли.
— І після того не нявчали по-котячому?
— Нявчали, та ще й як, пане ксьонже! Особливо, панове, довелося нявчати, як нічого не ЛИШИЛОСЯ ЇСТИ; крім падла й мерців: них вже із землі викопували та їди.
— Без солі?
— Без солі, пане. А там почали їсти живих — один одного. Почали з піхоти...
— А пан не в піхоті служив?— допитувався князь Януш.
— Ні, пане ксьонже, я виріс на коні.... От і почали їсти піхоту... Якось кинулися — нема цілої роти: всю роту пана Лісницького з'їли. Один піхотний поручник з'їв двох синів своїх, один гайдук з'їв сина, інший — стару матір. Офіцери поїли своїх денщиків та гайдуків, а то траплялося, що й гайдук з'їдав пана...
— Ах, він пся крев!— не витрицав один панок.— Як же це хлоп посмів їсти пана?
— З'їв, пане, що поробиш! Ми вже так і остерігалися один одного — от-от кинеться хто-небудь і з'їсть...
