Сагайдачний - Мордовець Данило
Він дуже старий, але обличчя його й досі ще зберегло вираз лукавства й рішучості. Це—довірена особа Алкана-паші, його головноуправитель Іляш-потур-нак, ренегат, колишній козацький переяславський сотник, родом поляк. Тридцять років він був у турецькій неволі, а тепер ось уже двадцять чотири роки вільний і з власного бажання потурчився "для панства великого, для лакомства нещасного", як і Маруся Богуславка.
— А що, мій вірний рабе, далеко ще до Козлова? — не підводячи очей, запитав паша.
— Далеко ще, о тінь падишаха! — відповів Іляш-по-турнак, низько вклоняючись.
— Сьогодні не доїдемо?
— Воля аллаха!
— А де ми зараз?
— Проти Чорного каменя, недалеко від Сари-Кер-мена.
Щоб підтвердити свої слова, Іляш-потурнак розсунув білу запону чердака, і перед сонними очима Алкана-паші відкрилася чудова картина.
З темно-синьої глибини, праворуч од галери, здавалося, виповзали якісь страховиська й пнулися до неба. То були похмурі базальтові скелі, що стирчали з моря, берегові урвища з химерними зломами. То були грізні і водночас привабливо-чарівні обриси мису Фіолента, де колись стояв храм Іфігенії Таврійської,— храм, з яким пов'язано у всі віки стільки поетичних легенд...
Навкруги панувала незвичайна тиша, і тільки чути було, як морські хвилі, наче живі, раз у раз розбивалися об прибережні скелі й десь на камені чи в повітрі плакала чайка...
Ліворуч синіло безкрає море; воно посилало свої хвилі до чудового берега, і хвилі, плачучи розміреним гекзаметром, розсипалися коло берега білими як сніг сльозами...
Нічого цього не бачили бездумні очі паші; тільки старі очі Іляша-потурнака немов сльозою блиснули під насупленими сивими бровами... Дивлячись на цей берег і н$ прекрасні скелі, він згадав молодість, зелений пагористий берег Дніпра, печерські гори й церкви з золотими хрестами... Він тихо зітхнув...
Сонце вже половиною свого диска поринуло в море і посилало багрове світло і хмарам, і Криму.
— Де ж ми зупинимось ночувати? — знов запитав паша.
— Коли накаже мій володар, захист і щит невинних, коли накаже мій великий пан, то проти Сари-Кер* мена,— відповів Іляш-потурнак, приховуючи мимовільне зітхання.
У морі?
— У морі, о тінь падишаха: так легше наглядати аа проклятими собаками, за невольниками.
— А ти їх міцніше приковуй.
— Міцно приковую, мій володарю.
Південна ніч швидко впала на море, і галера мусила зупинитися. Іляш-потурнак, узявши з собою двох яни* чарів і наказавши їм засвітити ліхтаря, з величезною низкою ключів на руці пішов між рядами невольників, щоб оглянути ланцюги й замки, якими вони були прикуті до опачин. Хоч він і звик протягом багатьох років до свого суворого ремесла галерного ключника, проте кожного разу, коли він ставав віч-на-віч з нещасними каторжниками, в ньому закипало щось проймаюче, пекуче — чи то сором, що гризе серце, кидає кров до старих щік, чи то тупа злість на цих невольників, на самого себе, на пашу, на всю свою прокляту долю. Коли світло ліхтаря падало на іржаве залізо, яке обхоплювало ноги й стан нещасного козака коло опачини, на руб'я, що прикривало тільки нижню частину його тіла, на це посічене червоною таволгою тіло чи виснажене козацьке обличчя, обросле волоссям та пооране зморшками туги, голоду й холоду,— Іляш-потурнак мимоволі відвертався од цього обличчя або ховав свої очі під сивими броівами, а в душі його сам собою бринів сумний приспів думи:
Потурчився, побусурманився Для панства великого, Для лакомства нещасного, Для розкоші турецької...
Довго ходив Іляш-потурнак серед невольників, дов* го брязкали в темряві ключі його й невольницькі кайдани. Та ось хтось покликав його на ймення.
— Пане Іляшку! Схили вухо до моління мого! — ш> чувся старечий голос.
— Хто мене кличе? — запитав Іляш, зупиняючись.
— Я, пане, Кішка Самійло, старець божий і бідний невольник, а колись гетьман славного війська запорозь* кого.
Наче ножем різонуло Іляша-потурнака по серцю Він здригнувся й поточився, коли яничари навели світло ліхтаря на невольника, який заговорив до нього Це був старезний дід, хоч ні роки душевних страждань ні турецькі нагаї, ні червона таволга не зігнали з його обличчя ні енергії молодості, ні колишньої величності козака, "яких на світі мало". Це був, справді, Кішка Са-мійло, колись гетьман славного Запорожжя,' а тепер, ог уже п'ятдесят чотири роки, бідний невольник.
— Про що твоє моління, Кішко Самійле? — з тремтінням у голосі запитав Іляш-потурнак.
— Моє моління таке, пане Іляшу,— відповів Кішка Самійло, намагаючись говорити по-письменному,— зело старий єсмь аз, пане, смерть моя за плечима моїми стоїть і в очі мої зазирає, аки орел-сизокрилець, хотяй очі мої з лоба виклювати... То благаю тебе, пане Іляшу,— коли я помру в краю турецькім, у неволі бусурманській, не дозволяй тіло моє козацьке ні в землі турецькій ховати, чужим піском мої очі козацькі засипати, ні кидати турецьким собакам, щоб шматували, ні турецьким птахам, щоб клювали, а звели тіло моє в Чорне море з каменем —на шиї ввергнути! Може, допливе воно до Дніпра, а Дніпром до славного Запорожжя...
Кішка Самійло замовк. Іляш-потурнак стояв блідий і безмовний.
— То виконаєш мою волю, пане Іляшу? — помовчавши, спитав Кішка.
— Виконаю,— глухо відповів потурнак.
— А мою? — пролунав у темряві інший голос.
Іляш-потурнак обернувся на голос. Яничари посвітили на того, хто озвався: це був теж старенький, сивий невольник.
— Хто ти такий? — запитав Іляш.
— Я Марко Рудий, колишній суддя військовий.
— А про що просиш?
— Не просьба моя до тебе, потурначе, а позов,— я позиваю тебе на страшний суд перед самого господа бога... Як помиратимеш — згадай мої слова: на тому світі ми з тобою побачимось.
Потурнак насупився й мовчки вийшов, побрязкуючи ключами.
Тим часом Алкан-паша, викуривши на ніч люльку гашиша, спав у своїй розкішній каюті; та сон його був неспокійний: замість солодких мрій і чарівних видінь, сонний мозок його гнітили страшні картини. Він бачив себена морі, на цій же багатій, розкішній галері, мальованій і цвіткованій. Т# що сталося з цією галерою! Вона вся обідрана, закривавлена, пограбована; дорогі тканини її пошматовано, кольорові стрічки зірвано, дорогі речі розкрадено. Всіх його яничарів упень порубано, поколото, в море викинуто, а всі невольники розкуті й захопили галеру. Мало того: старий невольник Кішка Са-мійло його самого, Алкана-пашу, розрубав на три частини й кинув у море... Але ні тоді, коли Алкан-паша бачив загибель своєї галери та яничарів, ні тоді, коли Кішка Самійло рубав його шаблею на три частини, Алкан-паша не прокинувся,—він прокинувся лише тоді, коли голова його, відділившись від тулуба й скотившись з чердака, упала в море і почала занурюватися в холодну воду...
Шалено калатало його серце, коли він прокинувся; але свідомість і радісне заспокоєння повернулися до нього, коли в каютне віконце він побачив, що галера тихо стоїть у морі, а на сході небо рожевіє від перших променів сонця.
— Слава аллаху! Це був сон! — мимоволі вирвалося в нього.— Але ж який страшний сон!
Він замислився... Сон непокоїв його...
Паша тричі ляснув у долоні. На цей поклик розсунулася запона на дверях каюти, і перед каламутними й тривожними очима паші з'явився Іляш-потурнак і низько вклонився, приклавши обидві руки до серця.
— Хай буде благословенне ім'я аллаха, що послав сон і пробудження тіні падишаха! — сказав він, не підводячи голови.
— Ля-іллях іль аллах Мухамед расул аллах,— пробелькотав паша.
— Чи спокійний був священний сон захисту й щита пригноблених?
— Ні, не спокійний.
— Що ж тривожило вмістилище мудрості й милості?
— Бачив я страшний сон і не знаю, як зрозуміти його... Я хотів би, щоб хто-небудь розгадав його мені... Хто це зробить, тому я — коли він яничар — подарую три міста, а коли невольник — дам фірман на волю, й ніхто його пальцем не зачепить.
Іляш-потурнак стояв і ніяково переступав з ноги на ногу.
— Який же сон бачило світле око падишаха? — запитав він.—Може, і я вгадаю, що він значить.
— Бачив я,— почав паша, втупившись кудись своїми чорними, але якимись безбарвними очима й ніби роздивляючись те, що йому примарилося вві сні,— бачив я, що моя галера обідрана, пограбована, залита кров'ю, моїх яничарів упень порубано і в морі потоплено, а невольники всі розкуті й на галері хазяйнують... Мене ж — о, борони, аллах! — мене Кішка Самійло, старший невольник, розрубав шаблею на три частини й кинув у море... От який страшний сон мені наснився!
— О сонце правди, місяць доброчесності,— вигукнув потурнак,— аллах збереже тебе... А цей твій сон нічого не значить, накажи тільки суворіше наглядати за не-Еольниками і міцніше закувати їх у кайдани, та щоб і не думали, про волю, звели яничарам узяти по дві лозини.червоної таволги й бити нею кожного невольника, щоб кров християнська залила твою галеру, тоді нічого не буде.
Паша махнув рукою.
— Гаразд, роби, як знаєш: я тобі вірю.
Незабаром галера прибула до Козлова і, ще не підходячи до пристані, вистрелила кілька разів з гармат. З козловської цитаделі їй відповіли такою ж кількістю пострілів.
З гірким почуттям страху та якогось німого докору дивилися невольники на це жахливе місто, в якому їх, полоняників, наче худобу, татари колись на ринку продавали. Фортечні башти й тонкі шпилі мінаретів виразно окреслювалися на голубому фоні південного неба, Коло пристані стояло багато турецьких галер та кораблів інших європейських націй. їхні строкаті прапори, немов різнобарвні птахи, маяли в повітрі. І над пристанню, і-над усім містом стояв людський гомін, гуркіт коліс по бруку — той невловимий, схожий на бурхливе дихання гамір, яким дає про себе знати велике кипуче місто. Невольникам здавалося, що вони здалеку чують неволь-ницький плач на ринку.
На березі Алкана-пашу зустрічали з великою шаною. Сам санджак, оточений пишним почтом з яничарів і кримських татар, виїхав на берег, щоб якомога привітніше прийняти дорогого гостя й зятя. Алкану-паші підвели білого арабського коня, на якому було гаптоване золотом і шовком сідло. Весь час, коли їхали від пристані до санджакового будинку, грала музика.
За Алканом-пашею ввійшли у місто і його яничари, для яких вже було приготовано частування на ринку, на тому самому ринку, де завжди в Козлові торгували невольниками.
Алкан-паша бенкетував у самого санджака.
