Сагайдачний - Мордовець Данило

Це флотилія Сагайдачного, що повертається з далекого й славного подвигами походу в землю християнську, "на тихі води, на ясні зорі".

На березі бігає кучерявенька чорноока татарочка й, весело лепечучи, збирає гарненькі камінці та черепашки. Тут же сидять козаки, палять люльки й милуються своєю дівчинкою. Олексій Попович не спускав її з очей, побоюючись, щоб вона не впала у воду. Хома, змайструвавши з очерету щось схоже на вітряк, дмухав на нього через порожню очеретину, широко роздуваючи свої червоні й без того роздуті шоки, і вітрячок крутився.

Трохи осторонь, на тому самому місці, де був колись відомий "дромос Ахіллеос", три острозькі товариші — веселий сіроокий Грицько й чорнявий Юхим, які не так давно возили на собі в чортопхайці патера Загайла, і острозький друкар Хведір Безрідний — випробували добуті в поході самопали — стріляли в ціль. За мішень правила стара шапка, надіта на встромлений у землю спис. Усі вони були одягнені в дороге турецьке вбрання й обвішені зброєю. Хведір Безрідний уже не був тим полохливим друкарем: він набрав тіла, загорів, перетворившись у сміливого козака, в лицаря, що. й довів своєю одчайдушною хоробрістю в поході, аж сам Сагайдачний звернув на нього увагу й відзначав серед інших козаків. У колишнього друкаря був тепер свій власний джура, яким охоче став один з молодих невольників, родом москаль, врятований друкарем у Синопі від турецької шаблі.

Джура стояв недалеко від мішені й стежив за пострілами. Перший вистрілив Грицько.

— Влучив? — спитав він, коли розвіявся димок.

— Ні, мимо,— відповів джура.

Вистрілив Юхим і схопився за щоку: рушниця, заряджена надміру, відбила.

— Ои, гаспидська!.. Влучив?

— Влучив, та не туди — пальцем у небо.

— Влучив собі в лоб,— посміхнувся Грицько. Прицілився й Хведір Безрідний. Глухо вдарило.

Шапка звалилася разом із списом.

— А що, джуро?

— Влучив, точнісінько,— радісно відповів джура,— в саму середину попав.

Тим часом біля самого миса півострова Тендри, у хвості козацької флотилії, стояла велика, захоплена козаками в морі турецька галера, яка на цей раз була на варті. На її верхньому чердаку стояв літній козак із засмаглим відкритим обличчям і, прикривши долонею очі, пильно дивився в далечінь. Це був один з курінних отаманів, веселий козак Семен, на прізвисько Скалозуб, названий так тому, що на його добродушному обличчі, тільки-но він усміхнеться, наче перламутр, поблискували з-під густих вусів білі зуби. Семен Скалозуб почухав у себе за вухом, оглянув море, знову прикрив очі долонею й тихенько свиснув.

На свист його озирнулись інші козаки, які, сидячи в холодку, під запоною, розважалися невинною грою — плювали в море: той, хто далі за всіх плював, скуб за чуба того, хто плював ближче за всіх.

— Гей, панове молодці!—гукнув на них Семен Скалозуб.

— Агов! — озвалися козаки.

— А погляньте, панове, чи не галера то?

Козаки посхоплювалися з місць і кинулись на чердак.

— Авжеж, галера, пане отамане,— одізвався незабаром той з них, який нещодавно скуб за чуба мало не кожного з своїх товаришів.

— Справді, галера, та ще й мальована,— ствердили інші.

— Я й сам бачу, що галера,— погодився Скалозуб,*— а що воно таке єсть ся галера — чи вона блудить, чи світом нудить?

— А бог її знає,— відповіли козаки.

— То ви, хлопці,— вів далі Скалозуб,— заряджайте гармати та галеру грізно привітайте, гостинця їй дайте.

— От тобі маєш! — махнув рукою той, котрий всіх скуб за чуба.

— А що? — здивувався Скалозуб.

— Що! Мабуть, ти, батьку отамане, сам боїшся і нас, козаків, ганьбиш: ся галера не блудить і світом не нудить.

Скалозуб подивився на нього ще більш здивовано.

— То що ж се за галера?

— Та се, може, давній бідний невольник з неволі тікає.

— Невольник? На такій галері?

— Та невольник же.

— А звідки ти знаєш?

— Коли б не знав, то не казав.

— Овва!

— Турки б не полізли просто нам у вічі.

Та обережний Скалозуб не погодився з цим доказом і звелів зарядити гармати.

Козаки мусили послухатися, тим більше, що невідома галера швидко наближалася до сторожового судна. Пролунало одночасно кілька гарматних пострілів. Галера здригнулась усім корпусом і зупинилась: постріли з сторожової галери пробили три дошки біля самої води. Почулися крики з пробитої галери. Якийсь старий, з сивою до пояса бородою, в турецькому одязі, з'явився на чердаку. В руках у нього маяли червонії хрещатії давнії козацькії корогви. Старий махав ними у повітрі й кланявся. До сторожової галери виразно долинули слова, сказані чистою козацькою мовою.

— Ой козаки, панове молодці! —лунав старечий дужий голос.— Се єсть не турецька галера, а се єсть даз-ній бідний невольник, Кішка Самійло, з неволі тікає.

— Кішка Самійло! — вигукнув Семен Скалозуб.— Господи!

— Він, панове, з козаками,—відповів старий, махаючи козацькою корогвою,— був п'ятдесят чотири роки в неволі, а тепер чи не дасть бог хоч годинку погуляти на волі!

— Потопаємо! Потопаємо! — залунали розпачливі голоси, перекривши слова Кішки.

— Спускайте човни! Рятуйте бідних невольникіз, дітки! — гукнув Скалозуб.

Козаки, поквапливо скидаючи шапки й хрестячись, кинулися стрімголов у човни і в кілька ударів весел встигли підплисти до потопаючої галери. Чутно було, як вода з клекотом вривалася в пробоїни, і галера, поскрипуючи і погойдуючись, осідала глибше й глибше.

Козаки зачепили її гаками, кинули на борт линви, за які вхопилися потопаючі невольники, і спільними зусиллями потягли галеру до берега.

Тим часом до цього місця на березі висипало усе козацтво, увагу якого привернули постріли й метушня коло сторожової галери. Дізнавшись, у чім річ, та побачивши, що це тікають з турецької неволі бідні невольники і що серед них є старий батько Кішка Самійло, який давно пропав безвісти, козаки радісно підкидали вгору шапки, а дехто й стріляв у повітря з мушкетів, салютуючи товаришам, що врятувалися з неволі.

Надійшов і Сагайдачний із старшиною. Побачивши Кішку Самійла, вони мимоволі зупинилися: сива голова старого гетьмана припала до землі, яку він цілував, обливаючи сльозами.

Коли він підвівся, Сагайдачний, підійшовши до нього, вклонився в ноги і схвильовано промовив:

— Здоров будь, здоров будь, Кішко Самійле, гетьмане запорозький! Не загинув єси в неволі, не загинеш з нами, козаками, по волі!

Тільки Іляш-потурнак стояв осторонь, самотній, всіма забутий, боячись наблизитися до колишніх своїх товаришів і земляків.

XXIV

Остання стоянка козаків на півострові Тендрі була викликана серйозними стратегічними міркуваннями. Козацька флотилія, що доволі погуляла по Чорному морю і залишила після себе криваві сліди як у Криму, так і в Малій Азії, в Анатолії, мала тепер повернутися додому, до "Дніпра-Славути, на тихі води, на ясні зорі". А це було нелегко зробити: вхід у Дніпро охороняли такі грізні турецькі фортеці, як Очаків та Кизи-Кермен. Якщо козаки, вирушаючи в похід, встигли щасливо пробратися повз ці фортеці, то це тому, що тоді їх турки не сподівались. А тепер, після того як козаки дощенту зруйнували Кафу й Синоп, захопили у відкритому морі кілька галер і "мушкетним димом обкурили" навіть передмістя Стамбула, після того як вони нагнали страху на.все узбережжя Чорного моря і переляканий султан думав уже тікати з своєї столиці на азіатський берег своїх босфорських палестин,— після того козаки повинні були знати, що їхнього повернення в Дніпро турки чекають, і чекають не з голими руками.

Тепер козаки мали пробиватися крізь ураганний вогонь турецьких батарей Очакова та Кизи-Кермена і, крім того, витримати, можливо, атаку цілої турецької флотилії в гирлі Дніпра.

Стара голова Сагайдачного все це обміркувала, зважила й вирішила: у шори вбрати проклятих яничарів — обдурити, на сивій кобилі об'їхати.

Біля самого входу в Дніпро, паралельно півострову Тендрі, простяглася довга коса, тепер Кінбурнська, проти кінця якої, по той бік дніпровського лиману, стоїть Очаків. Коса ця звалася тоді Прогноєм.

Сагайдачний вирішив: після перепочинку на Тендрі всю легку козацьку флотилію, тобто чайки, волоком перетягти через Прогнойську косу й таким чином неждано-' негадано опинитися в Дніпрі на кілька верств вище Очакова. Козацької волової сили па це вистачило б.

А от захоплених турецьких галер, навантажених різною здобиччю, через їхню вагу, не можна було перетягти волоком через Прогной. Тому Небаба, Дженджеліи і Семен Скалозуб з частиною козаків повинні були иа цих галерах пробитися повз Очаків, а як треба, то й повз турецькі галери, пам'ятаючи при цьому, що тільки-но козаки розпочнуть бій з турками і з того й з другого боку заговорять гармати, Сагайдачний із своєю флотилією, як грім з ясного неба, вдарить туркам у тил і покаже їм, де козам роги правлять.

— Се, значить, дати їм тертого хріну під ніс,— моргнув усом Небаба, вислухавши план козацького батька.

— Себто, як кажуть, нате і мій глек на капусту.,— посміхнувся Мазепа Стецько.

Першої ж ночі після стоянки біля острова Тендри козацька флотилія підійшла до Прогнойської коси, і одразу ж почалося перетягування чайок у Дніпро. Робилося це дуже обережно і надзвичайно тихо. Спочатку послали кількох досвідчених козаків наглянути найзручніший перевал і впевнитись у тому, що по той бік коси на березі Дніпра немає ворога. Карпо Колокузні, який був за головного під час огляду місцевості, незабаром повернувся з своїми товаришами й доповів старшині, що перетягатися можна безпечно.

Робота закипіла. І козаки, й колишні невольники, й старшина —всі брали участь у цій дружній військовій роботі. Героєм цієї ночі був дурнуватий, але надзвичайно підходящий до цього діла сиЛач Хома: він тягав чайки по піщаній косі так легко, наче це були санки, що ковзали по наїждженому снігу. Найбільше від усіх дивувався цій ведмежій силі балакучий орлянин.

— Ну й бргатирище ж, братці, ваш Хома,— шепотів він, хитаючи головою,— такий богатирище, що ні в казці сказати, ні пером списати... Ото диво дивне!.. Сказати б, Ілля Муромець — саме якраз буде... Ач як пре, аж пищить посудина!

Ще й не світало, а всі чайки були вже по той бік коси, розміщені вздовж берега й сховані в очереті, наче качки. Всі козаки були на своїх місцях, по чайках, і веслярі сиділи біля кочетів, тримаючи весла напоготові.

Нічна темрява оповила і Дніпро, і протилежний його берег, де трохи нижче розташований був Очаків.