Сагайдачний - Мордовець Данило

Сагайдачний спритно всунув ногу в червоному сап'яновому чоботі в позолочене стремено і в одну мить опинився в сідлі, наче вріс у свого коня. За ним виступили хорунжі з військовими стягами і туруцькими й татарськими бунчуками, захопленими під час походу. Ко* заки вишикувались у ряди куренями і йшли на гору за гетьманом, а попереду них — отамани й стяги. Це незвичайне видовище мимоволі вражало навіть призвичаєне око. Дороге турецьке вбрання на молодецьких козачих плечах, здобуте в Кафі, Синопі та на захоплених турецьких галерах, козацькі та польські кунтуші з довгими вильотами, підбитими найяскравішою матерією — альтембасами, златоглавом, оксамитом, одама-шками, шапки з червоними верхами й різних кольорів смушками — білими, чорними, сивими; дорогі турецькі та широченні козацькі, теж усіх барв веселки, штани; усіх кольорів, здебільшого червоні, зелені й жовті сап'янові та юхтові чоботи; різноманітна зброя, якою обвішаний був кожен козак, — мушкети, кинджали, ятагани, шаблі, — все це полискувало на сонці, сліпило очі, кричало своєю яскравістю, мальовничістю і незвичайною різноманітністю. Козаки виступили гордо, браво, з свідомістю своєї цілковитої перед усім світом незалежності й цілковитої волі у вчинках, поводженні — у всьому, у всьому!

Старий Небаба йшов на чолі свого куреня і, усміхаючись ледь помітною усмішкою під сивим вусом, поглядав на велетня Хому, в якого на руках, тримаючись правою ручкою за його волячу шию, сиділа татарочка й своїми великими південними очима здивовано поглядала на всі боки, наче шукаючи там свого пестуна й улюбленця, бідолашного Олексія Поповича, молоденьке тіло якого давно вже обгризли до кісток дніпровські раки.

Тут же виступав і вусатий Карпо Колокузні з своїми острозькими товаришами по степових мандрах — з веселим Грицьком та бравастим Юхимом, що возили колись на собі плетену чортопхайку з довготелесим патером Загайлом. Не було лише третього їхнього товариша, друкаря Хведора Безрідного, який лежав далеко-далеко на березі Дніпра, майже біля самого Ки-зи-Кермена. Зате разом з ними ішов його колишній джура Ярема, що тепер мав вигляд справжнього козака, і тільки жовтуваті очі та ріденькі вуса виказували його московську породу.

За козаками йшли визволені ними невольники. Вони сунули безладною юрбою, оскільки не належали до війська, і особливо привертали до себе увагу киян. Попереду всіх невольників, спираючись на ціпок, виступав поважний старий Кішка Самійло. Він дивився радісними і водночас сумними очима на строкату юрбу киян; що стояли обабіч дороги, якою ішли козаки. Усі ці люди; що стояли тут і дивилися на козаі в та повернених ними з полону невольників, — майже всі вони народилися й виросли у той час, коли Кішка Самійло мучився в тяжкій турецькій неволі, далеко від рідної України. Поруч нього йшов такий же поважний дід, Іляш-потурнак, який майже жодного разу не підвів очей на строкаті юрми киян: він не міг забути свого ганебного минулого, свого потурчення; свого тяжкого гріха перед братами-невольниками. З другого боку Кішки Самійла виступали його товариші по неволі — Марко Рудий; колишній суддя військовий, ї Мусій Грач; колишній військовий сурмач. Був там і верткий орлянин, і донський козак Онисимко, поряд якого йшла його блідолиця дружина, що десь на морі, недалеко від палаючоі Кафи; так гірко оплакувала прижитого в неволі синка свого Халілька-татарча.

— Дивіться] Дивіться! — почулося в юрбі. — Он запорожець несе на руках якусь дівчинку.

— Ах; та яка ж вона маленька, а він такий велетень!

— Та се, мабуть, його дочка, яка гарненькаї

— Ні, вона на нього не схожа.

— Овва! То що з того? Без нього жінка привела.

— Та се полоняночка...бранка... татарочка.

Велетень Хома, чуючи ці відгуки про свою татарочку, ніжно гладив її по голівці, а старий Небаба бурчав у свої сиві вуса, що не можна запалити люльки — близько церква.

— Ох, Грицю! Пресвята покрово! — із стогоном вигукнув хтось у натовпі.

Сіроокий Грицько, що йшов разом із своїм товаришем, бровастим Юхимом; здригнувся наче опарений і тривожно озирнувся на юрбу. Там якась дівчина, дуже засмагла, з довгим ціпком і торбинкою за плечима, ставши навколішки, простягла руки чи то до найближчої церкви; чи то до сіроокого Грицька.

Той рвучко вийшов з рядів свого куреня.

— Одарю! Се ти; серце?

— Я, Грицю, ох!

Запорожець обняв дівчину, що пригорнулася до нього без слів і тільки плакала.

Раптом позаду них пролунав чийсь схвильований голос:

— А мене не впізнаєш, доню?

Дівчина одвела руки від молодого запорожця, вся залита гарячим рум'янцем і радісними сльозами, що іскрилися на загорілих щоках. Перед нею стояв високий; сухорлявий чоловік, з яскравим сріблом у густих, понурих, вусах — чи то татарин, чи то турок, — таке було на ньому кумедне, не козацьке вбрання.

— Не впізнаєш батька? — повторив незнайомий. Голос цей ніби й по знаку дівчині. І очі знайомі. Де

вона їх бачила? А, згадала! Вона бачила ці очі ще маленькою дівчинкою, — вона лежала у своїй колисочці; яка висіла біля ліжка старої бабусі, і бабуся колихала ту колисочку й співала про котика та про сон, що ходить по вулиці в білій сорочці. І от над нею, над маленькою дівчинкою, схиляється хтось вусатий, та добрий такий, та ласкавий, і очі добрі й ласкаві. І з цих очей капнули на неї, на дівчинку, дві сльози... Це був татко, як уже потім казала бабуся, татко, котрий після смерті її матері з туги пішов на Запорожжя та там і загинув..,

— Тату! Та се ж ви?

— Я, доню, голубко...

І дівчина з криком кинулася на шию незнайомому.

— Тату! Татуню мій! Та ви ж іще живі!

— Живий, моє серденько, голубко!

— Таточку! Ріднесенький! Як вас бог врятував?

— Врятував, доненько-голубко, врятував бог милосердний та оцей козак молоденький.

І він показав на сіроокого Грицька, що стояв червоний як рак.

То це він врятував батька своєї Одарочки? І перед ним постає та жахлива ніч, коли, підпалена козаками з усіх боків, Кафа горіла, як велетенська свіча, червоною загравою освітлюючи гендалеко і гори, і море. Серед гуготіння й тріскоту пожежі, серед нелюдського голосіння й розпачу та дикого козацького галасу; крику і прокльонів він раптом виразно чує, як звідкись із підземелля, серед палаючих будівель, хтось вигукує: "Помагай, боже, козакам!... Помоліться, братця, за душі блідних невольників! Однесіть від нас уклін на Україну — на тихі води і на ясні зорі, де край веселий, де мир хрещений" Він оглядається з подивом і острахом і бачить освітлене загравою віконце в підземллі, а з того віконця із залізними гратами визирають худі, виснажені обличчя невольників, оброслих бородами. "Боже, та се ж козаки!" — колись, братику, козаки, а тепер невольники ..." І Грицько вмить розбиває тюремні двері, і звідти, брязкіючи кайданами; виходять в'язні — цілують його і плачуть, і моляться... А Кафа горить, Кафа палає...

— А як ти потрапила сюди, доню, з Острога?

— Я, тату, прийшла до печерських угодників молитися за...

— За Грицька? — усміхнувся батько. — А старі ще живі?

— Живенькі ще, і дідусь і бабуся, слава богу.

їхні голоси заглушив гомін юрби, яка вітала Сагайдачного. Недалеко від Софійського ссбору, на майдані біля Золотих воріт, козаків зустрічало все місцеве панство— польське й українське. Тут були і князь Януш Острозький, і Ієремія Вишневецький, і молодий господа рич Петро Могила, як і завжди, сумний і задуманий.

Вони раніше за козаків повернулися з походу, не наздогнавши жодного татарського загону. Був тут і патер Загайло, і балакучий пан Будзило, який під час кремлівського сидіння з'їв свого гайдука без солі, тут же стовбичила й незграбна постать Мелетія Смотрицького у величезних чоботищах. Поруч Ієремії Вишневецького стояв; спираючись на свою палицю, пан Кисіль, сива борода якого вилискувала сріблом під промінням яскравого вранішнього сонця. Коло нього була й панна Софія з матір'ю.

А дзвони гудуть гучніше й гучніше. Передні ряди козаків уже підійшли до Золотих воріт. Сагайдачний їде повз панів і вітається з ними; привітно знявши шапку з пером. Передні бунчуки теж схиляються на знак пошани до вельможних панів.

— А що, бачили того лайдака Сагайдака, яснеосвє-цоний ксьонже?—лукаво посміхається до Острозького Мелетій Смотрицький. — Справжній Цезар!

Острозький нічого не відповів.

— А, мабуть, в Острозі до школи босий ходив! — не вгаває Мелетій.

Біля собору Сагайдачний зліз з коня і поцілував ікону.

— Здорові будьте, пане Загайло! — гукнув хтось до благочестивого патера.

Здивований Загайло глянув на козацькі ряди. Двоє козаків вийшли з рядів і наблизились до нього: це були Грицько і Юхим.

— Не пізнаєте нас, пане? — запитав Грицько. Патер мовчав.

— Як, коней своїх не пізнаєте? — вів далі Грицько.

— Та ви нас їздили, пане; у тарадайці,— нагадав Юхим, — тепер ми з коней козаками стали.

— Перекозачилися, — засміявся Грицько, — були коні, та перекозачилися.

— Єзус-Марія, — тільки й вимовив здивований патер.

Під неугавне калатання церковних дзвонів лунали радісні вигуки привітань і поздоровлень. Знайомі й незнайомі віталися, обнімалися й цілувалися, як на Великдень. Матері обнімали синів козаків, що повернулися з походу, з неволі, жінки — чоловіків і братів, дівчата знаходили втрачених і давно оплаканих женихів, батьки, котрі повернулися з походу, не впізнавали своїх хлопчиків і дівчаток, що повиростали з пелюшок і сорочечок. Котилися сльози радості але в декого по блідих і стражденних обличчях текли сльози відчаю, чувся стогін по вбитих і померлих у далекій стороні. "Ох, звідки ж мені тебе, орле сизий, дожидати, з якого боку тебе, синочку мій, виглядати!.."

Серед прочан, які прийшли з Острога до Києва, була й схудла та бліда Катря, покоївка гарненької панни Людвісі; княжни Острозької. Вона жадібно прислухалася до того, про що розповідав гурту киян колишній джура Ярема, і сльоза за сльозою котилися з-під її довгих вій.

— Тільки я, братця, залишився живий, а як — і сам не відаю. Як наскочили на нас погані бусурмани, — а їх видимо-невидимо, — та й почали кришити наших. А наші молодці теж маху не дали: один Хведір Безрідний скількох їх порубав.

— О-ох! Мати божа! Панна найсвєнтша! — застогнав хтось у натовпі.

— Тільки ж, братця, сила-силенна їх, гаспидів, насунула.