Сагайдачний - Мордовець Данило
Це були поляки, що на чолі з князем Вишневецьким та іншими панами переслідували татарські загони, які спустошували Україну. Саме від них і тікали з багатою здобиччю ті татари, що зустріли на своєму шляху невеликий загін козаків, посланий Сагайдачним в обхід і в тил Кизи-Кермену, і всіх їх перебили. Тут загинув і Хведір Безрідний.
Під цими польськими корогвами був і молодий госпо-дарич Петро Могила. У навальній гонитві за татарами він ніяк не міг забути заплаканих очей Соні Кисіль, що тепер для нього ототожнювалися з очима назавжди втраченої ним панни Людвісі Острозької... "Вони, ці повні сліз, по-дитячому невинні очі, послали нас рятувати Україну",— думав він, і його особисте горе наче стишувалося, і серце не так боліло від неповоротної втрати...
Ми знову в Запорозькій Січі.
Ось уже третій день гуляють козаки, бучно святкуючи своє повернення з моря і поминаючи загиблих у поході товаришів. Увесь острів, околиці його й Дніпро аж стогнуть од веселих та буйних криків козаків, у різних кінцях розлягаються різноголосі пісні, гудуть, терликають і вищать бандури, сопілки й скрипки. То там, то тут лунають мушкетні постріли на честь загиблих, козаки викрикують їхні імена, потрясають у повітрі турецькими: волосатими бунчуками, захопленими при руйнуванні ту* рецьких міст; блищать вийняті з піхов шаблі, що невідомо кому загрожують, злітають угору козацькі шапки. Якраз посередині січового майдану, на осонні, насунувши шапки на самі очі, один проти одного витанцьовують гопака старий Небаба з погаслою люлькою у зубах і такий же старий, коли не старіший, сивоусий Нечай, який заткнув поли кунтуша за пояс, щоб не заважали йому виробляти старими ногами неймовірні викрутаси. З обох старих ллється піт, а вони одно покрикують на сліпого бандуриста, на діда Опанасовича, який десятки років мучився в неволі у Кафі, а тепер повернувся вмирати на батьківщину: "Ще ушквар, діду, ще ушкварі Щоб горіло!"
Не видно лише Сагайдачного й писаря Стецька Мазепи. Та ще одного доброго козака не було—Олексія Поповича.
Сагайдачний і Мазепа сиділи на той час у курені за столом і писали смертний вирок Олексію Поповичу, якого тримали під вартою в холодній — в земляній тюрмі, що освітлювалася через невеликий отвір угорі. Він сидів на соломі, підперши голову руками, а біля нього, шарудячи соломою, гралася маленька татарочка і щось лепетала по-своєму.
Що ж сталося, що Олексію Поповичу пишуть смертний вирок?
А сталося ось яке нещастя. Повернувшись із походу, як сказано вище, козаки загуляли. Загуляв і Олексій Попович, завжди охочий до чарки. Коли він сп'янів, то цілком виявилась і його задерикувата, незважаючи на м'яке серце, натура: він то цілувався з козаками, то наскакував на них з кулаками й навіть з шаблею. Знаючи цю його ваду, товариші ще більше піддрочували його. А тут знайшовся ще гарний привід піддрочцти забіяку: приводом цим була маленька татарочка, яку Олексій Попович любив, як свою душу. Козаки раптом надумали довести, що татарочка не може лишатися в Січі, що вона — жінка, дівчина, а жінки, за запорозьким звичаєвим законом, так само не допускалися в .Січ, як і в олтар. Щоб розсердити Поповича, вони нахвалялися вигнати татарочку, а коли що, то і його разом з нею. Через усе це Олексій Попович зовсім сказився. Він почав лаяти козаків, запорозькі звичаї і всю старшину: казав, що сам піде з цього проклятого гнізда і перейде до москалів, а щоб помститися козакам, наведе на них москалів і ляхів. Коли йому сказали, що батько звелів утихомирити його, він і батька почав лаяти, узиваючи того старим собакою, казав, що не він, Сагайдачний, Кафу здобув, а що її здобуто завдяки його, Олексія Поповича, спритності та колишньому знайомству із старим кобзарем, сліпим Оианасовнчем. Мало цього, не тямлячи себе, він кидався на козаків і рубав їх шаблею. А коли Сагайдачний, зачувши цей гармидер, вийшов з куреня з булавою, щоб угамувати бешкетників, Олексій Попович кинувся на гетьмана з лайкою, вибив у нього з рук булаву і, зірвавши з його голови шапку, почав тягати старого за чуба...
Уздрівши це видовище, козаки розплютилися й хотіли тут же розшматувати зухвальця, та Сагайдачний спинив їх, віддавши винного на суд війська. Військо одностайне присудило; Олексія Поповича скарати горлом — забити киями на смерть...
От і сидить він тепер у холодній, чекаючи смерті. На-веселі його думи. У такі хвилини надто багато згадується— згадується все, все життя, усі його найяскравіші події, і світлі й похмурі, й дорогі до болю і до болю безвідрадні, які хотілося б забути, викинути з пам'яті... та їх не викинеш, вони ятрять душу, холодять серце...
Гомін за дверима холодної і бряжчання ключів. Двері відчиняються, і з'являються козаки з оголеними шаблями, а з ними писар Мазепа з папером у руці.
— Час, Олексію, до кола козацького,— сказав він хрипко,— молися востаннє милосердному богу.
Олексій Попович підвівся і мовчки став навколішки. Недовга була його молитва; він перехрестився, поклав кілька поклонів і випростався, не кажучи й слова. Але тут його очі упали на татарочку, яка притулилася до нього, обхопивши за ногу... Він підняв її, подивився в її світлі оченята, перехрестив і поцілував...
— Відайте її моїй матері, у Пирятин,— сказав він Мазепі і поставив дівчинку на землю.
Мазепа-подав знак одному козакові, щоб він вивів дитину. Ридаючу дівчинку винесли з холодної. За нею вийшов і Олексій Попович у супроводі сторожі. Він не протестував, не скаржився — він знав козацькі звичаї.
Засудженого повели через розбурханий січовий майдан; перед ним і за ним ішли козаки з голими шаблями. Попович іншов блідий, з похиленою головою. Побачивши засудженого, розбурхане море козаків одразу стихло. Змовкли бандури, скрипки, сопілки. Обличчя у всіх стали серйозні.
Край майдану, ближче до січових воріт, стояв грубий стовп, вкопаний у землю. На висоті близько трьох аршин від землі у стовп було вбито два залізних кільця. Коло стовпа, трохи осторонь, стояв величезний шаплик, наповнений оковитою. У шаплику на тоненькому ланцюжку плавав коряк з березового кореня. Тут-таки, біля шаплика, звалені на купу, лежали киї — козацьке знаряддя привселюдної кари.
Часом очі засудженого спинялися на товаришах, ніби шукаючи відповіді на останнє запитання, що хвилювало його, або питаючи: "Що ж це таке?.. За віщо? Невже це правда?" Але козаки уникали погляду нещасного товариша, докірливо дивилися на інших, ніби кажучи: "Хто ж це зробив? Хто звелів занапастити людину?" У декого на очах блищали сльози. Чулося прискорене, важке дихання натовпу, глибокі зітхання.
Засуджений глянув на небо, на сонце, що вдарило йому просто у вічі, й знову похнюпився.
Поповича підвели до стовпа. Він зупинився і ще раз глянув довкола себе. Всім, здавалося, було нестерпно тяжко... "Хто ж це хоче його вбити? Хто цей лиходій?"— читалося на похмурих обличчях козаків, і в їхніх очах світився сором, сором, сором...
Мазепа розгорнув папір і почав читати, але його ніхто, здавалося, не чув,—кожний думав про щось своє, залеке й близьке... І Олексій Попович думав... "Блажен муж, іже не іде на раду нечестивих",— згадалося йому, як він читав по покійному батьку.
— "...скарати горлом — забити киями до смерті",— виразно читав писар Мазепа.
Читання скінчилося. Два козаки з чужого куреня підійшли до засудженого і двома сиром'ятними ременями скрутили йому руки. Олексій Попович сам повернувся до смертного стовпа і підняв руки до залізних кілець... але одразу ж опустив їх...
— Я не собака,— похмуро сказав він.
Ривком розірвавши комір сорочки, він зняв з шиї хреста, перехрестився й поцілував його. За ним перехрестились усі козаки.
Засуджений шукав когось очима... Очі зупинилися на Небабі... Небаба підійшов...
— Що, Олексієчку? — тихо запитав він.
Засуджений подав йому свого хреста.
— Надіньте на дитину, на татарочку,— глухо промовив він.
Потім він знову повернувся до стовпа і підняв руки до кілець.
— Тепер бийте! — були його останні слова.
Ремені просунули в кільця й зав'язали. Обличчя засудженого вже не видно було, а виднілася лише широка спина, потилиця, шия і широко розставлені ноги.
— Данило Гнучкий, перший кий! — виголосив писар. Од козаків відокремився широкоплечий; смуглявий
неоковирний козарлюга, поволі підійшов до шаплика з оковитою, поволі перехрестився; зачерпнув повний коряк горілки, випив його; крекнув, утер рукавом вуса; взяв із купи один кий і підійшов до засудженого.
— Прощай; Олексію! — голосно сказав він і, широко розмахнувшись, вдарив києм по спині засудженого; той здригнувся й міцно стиснув кулаки.
— Карпо Вареник; другий кий! — мовив далі Мазепа.
І Вареник підходив до шаплика; випивав; перехрестившись, коряк горілки, брав кий і виголошував:
— Прощай, брате Олексієчку! Не я б'ю — військо запорозьке б'є!
І знову піднявся в повітрі кий, і знову глухий удар.
— Кость Долотоносенко, третій КИЙІ І знову те ж пиття і кий у руках.
— Прости, душа козача! Прости, братикуі
— Дорош Лизогуб; четвертий кий! Молись, Олексієчку! Молись, дружеі
П'ятий кий, десятий, дванадцятий... Хоч би крик, хоч би стогін біля стовпа...
Тільки руки дедалі більше витягуються і натягають ремені... Стиснуті кулаки розтуляються... Широко розставлені ноги підломлюються... Тіло вже не здригається...
— Прощай козак! — чути в натовпі.
А з куреня долинає дитячий плач: то плаче татарочка.
Ніколи ще, відтоді як стоїть і квітне Укріїна, Київ не бачив такої урочистої зустрічі, яку влаштували Сагайдачному і козакам після повернення з морського походу.
Увесь Київ зійшовся на берег Дніпра, туди де пристало запорозьке військо, що підпливло до міста на своїх непереможних чайках. На положистому березі, на схилах, на ближчих до Софійського собору вулицях; на дахах будинків — скрізь було повно народу, що рябів; як весняне поле; різноманітними яскравими кольорами вбрання. Духівництво всіх церков, ченці й черниці всіх монастирів, члени різноманітних цехів, братчики і спудеї, чи "скубенти", братської школи вийшли назустріч славному лицарству з корогвами, іконами, хрестами й значками всіляких цехових товариств. У всіх церквах урочисто гули дзвони.
Коли Сагайдачний з гетьманською булавою у руці в супроводі старшини ступив на берег під неймовірний гуркіт мушкетних і гарматних пострілів з усіх чайок, до гетьмана підвели чудового, білої масті, арабського жеребця під розкішним чапраком, гаптованим золотом і шовком.
