Сагайдачний - Мордовець Данило
Це сива толова Кішки Самійла... Він тихо скидає з себе кайдани, так тихо, що ні одне кільце не брязне, підводить голову до неба, хреститься, а потім перехиляється через борт.... Тихе брязкання кайданів... сплеск води... Це кайдани рабства й неволі упали в море...
Старий гетьман обережно пішов поміж рядами невольників, з яких жоден не спав: усі чекали цієї жаданої миті, і у кожного в руках були кайдани, скинуті одразу ж після того, як їх оглянули яничари та євнухи.
— Ну, дітки, панове молодці, нехай вам бог помагає! — казав Кішка, проходячи поміж рядами.— Тепер кидайте кайдани в море, та тільки залізом не бряжчіть, турчина не збудіть.
Сонне море, що тихим, але могутнім подихом дихало коло берега, сотнями сплесків відповіло на ці слова старого гетьмана: це падали в море кайдани, що стільки років до кісток протирали козацьке тіло в тяжкій неволі. Місяць, вийшовши з-за хмар, обливав блідим промінням ці напівголі, прикриті руб'ям тіла, ці кудлаті, нечесані, але тепер високо піднесені голови, ці худі, загорілі, виснажені, але тепер сяючі щастям та енергією обличчя.
— Дітки!—тихо казав далі гетьман.— Забирайте тепер у сонних яничарів шаблі булатні, та мечі гострі, та мушкети.
Козаки, наче кішки, тихо розповзлися по галері, шукаючи зброї. Невдовзі вони знову зібралися навколо гетьмана — хто з рушницею, хто з шаблею, хто з кинджалом.
— А мій турчин був прокинувся, та я його на місці заколов.
— А я руками, як собаку, задушив.
Так перешіптувались козаки, здобувши собі зброю.
— А тепер, дітки,— сказав гетьман,— половина з вас виходьте на пристань і там сонних яничарів рубайте, а ми вже самі впораємося тут з галерою.
Місяць знову сховався за хмару, наче для того, щоб не дивитися на це криваве діло, що мало відбутися в нього на очах. Темні тіні, поблискуючи в темряві клинками кинджалів та шабель, зійшли з галери на берег і ніби розтанули в темряві й нійній тиші.
Незабаром у пітьмі почулися неголосні крики й стогнання: "О-о! Алла! О-о!"
Галера теж застогнала й забряжчала зброєю. Чутно було глухі крики, удари, неясний гомін, іноді відчайдушний зойк і часті сплески води — то падали в море турки.
У цій поголовній січі Самійло Кішка взяв на себе Алкана-пашу, сказавши заздалегідь козакам, щоб не чь пали тільки Іляша-потурнака.
— Нехай він у нас, дітки, за яризу військового буде.
Коли старий гетьман ввійшов у каюту Алкана-паші, той солодко спав, розкидавшись на широкому отомані й усміхаючись чарівним видінням. Кішка зупинився глибоко замислившись. На оголеній шаблі, яку він заніс над головою сплячого й яка трохи тремтіла, грало химерне світло висячої лампи, що тихо гойдалася в такт плавним' похитуванням галери. Від цього світла мінилися й сухозлітні прикраси каюти.
Кішка глянув на всю цю розкіш, потім на своє дрантя, знову подивився на золото й срібло, що сяяло на прикрасах.
— То наші* сльози,— прошепотів він,— се кров наша... Поможи, боже!... Нехай спить вічно...
Шабля блиснула й врізалася в товсту білу шию паші... Він розплющив очі й страшно глянув у вічі гетьманові.
— Га! Впізнав мене, башо!.. Так прощай жеі
І гетьманова шабля вдруге ще глибше врізалася в білу шию. Голова паші відділилася від тулуба й глухо стукнулась об підлогу каюти.
— Голова думала зле, а руки зло творили,— сказав роздумливо гетьман.
Шабля знову блиснула — і права рука паші відлетіла геть коло самого плеча. Старий гетьман, настромивши на шаблю мертву голову й узявши відрубану руку, з яких капала чорна кров, вийшов на палубу. Його оточили козаки, що вже впоралися з турками й поміняли своє лахміття на багате вбрання яничарів.
— Що, дітки, вже рішили? — запитав гетьман.
— Рішили, батьку,— була відповідь.
— А се їхня матка,— пояснив гетьман, високо піднімаючи мертву голову,— се його праиарука... Голова, голова! Зле єси думала, а твоя рука ще зліше творила... Хай же вас земля не прийме!
І він кинув голову й руку в море.
Труп паші витягли за ноги й також кинули у воду. Це був останній глухий сплеск моря — сплеск, яким завершилося криваве діло на галері.
Потім Кішка віддав наказ, щоб половина козаків одразу ж сіла за весла й вигнала галеру у відкрите море, далі від Козлова, а друга взялася б очищати палубу від крові й прибирати все судно.
— Сьогодні, дітки, в нас субота, а завтра свята неділя,— сказав вій,— отож треба, щоб було нам де на чистому помолитися, милосердному богу подякувати.
Коли зійшло сонце, галера була вже чиста і сяяла красою. По палубі походжали й сиділи купками козаки в багатому яничарському вбранні. Щоправда, на цьому вбранні де-не-де виднілася чорна закипіла кров, зяяла дірка від шаблі або кинджала, облямована кривавою смугою, темніли криваві плями— то на куртках, то на шароварах; зате обличчя козаків були святкові, збуджені. А тут цей ранок, тихий, яскравий, розкішний, це блакитне небо над головами, це темно-бірюзове море під ногами... А вдалині за ними, ніби глибше й глибше поринаючи в йоре, тяглася димчаста смуга землі — край чудовий, розкішний, але проклятий згадкою про гірку неволю... Крим віддалявся і зникав з очей.
Раптом на палубі з'явився Іляш-потурнак. Побачивши козаків і помітивши щось незвичайне навколо, він здригнувся, глянув навкруги: на море, на небо, на димчасту смугу землі, що зникала з очей, і знесилено у відчаї впав на коліна. Сива голова його схилилася на груди, руки склалися наче до молитви...
— Що, ля.ше? — тихо сказав гетьман, підходячи до нього.
Потурнак припав головою до ніг Кішки й застогнав.
— Не журись, брате,— так само тихо й ласкаво промовив гетьман,— тепер буде з ким про віру християнську побалакати.
Потурнак підвів голову, обличчя його було бліде й перекривлене.
— Гетьмане! Батьку козацький! — розпачливо вигукнув він, сплеснувши руками.— Батьку! Не будь же ти таким зі мною, яким був я з тобою. Зглянься на мою сивину!
Безнадійний погляд його блукав по небу, по морю.
— О! Тяжкий мій гріх, господи, тяжкий! — стогнав йін.
Та раптом очі його блиснули й прикипіли до чогось далекого на синяві моря... Він пильно почав придивлятися...
— Батьку! — крикнув він голосно, майже радісно.— Бог тобі допоміг ворога перемогти, та все одно не зможеш ти в землю християнську вернутися... Подивись на море!..
І він показав рукою в тому напрямі, куди сам дивився напружено. Старий гетьман обернувся і глянув. Туди ж повернулися всі голови козацькі.
— Бачиш, батьку? — спитав Іляш.
— Бачу,— відповів гетьман.
— А знаєш, що воно таке?
— Ні, не знаю...-Може, галери...
У далекій синяві, на поверхні моря, біліли якісь цятки.
— То галери турецькі,— сказав потурнак,— то дванадцять галер пливуть з міста Царграда, щоб привітати Алкана-пашу та його наречену... А як ти їм даси відповідь?
Старий гетьман замислився. Коли те, що казав потурнак, було правда, то невольникам, які щойно врятувалися, загрожувала загибель неминуча: дванадцять галер — їх уже тепер можна було розпізнати — на всіх парусах, які надимав свіжий вранішній вітерець, мчали до козацької, колишньої Алкана-паші, галери. Хіба вступити у бій і загинути?.. Так шкода цих бідних невольників, молодих, у яких попереду ще все життя, яких чекає батьківщина, любі серцю... І чи для того все було так щасливо зроблено, щоб тепер, саме тепер, загинути?.. Холод пойняв душу старого гетьмана.
— Сам бачу, що галери,— тихо, глибоко замислившись, сказав він.
Потурнак підвівся. Очі його сяяли.
— Батьку! — мовив він, узявши гетьмана за руку.— Добре ти учини: половину козаків у кайдани до опачий посади, у невольницьке лахміття одягни, а другу —в дороге турецьке вбрання; турки й думатимуть, що це Алкан-паша на своїй галері по морю гуляє. А я вже знаю, як їх від нашої галери відігнати та в Царград одіс-лати.
Тільки-но половина козаків встигла перетворитися знов у невольників і сісти на місця, з веслами в руках, як турецькі галери були вже на відстані гарматного пострілу. Пролунав постріл, другий.,,
Іляш-потурнак схопив білий турецький прапор —завивало, швидко зійшов на чердак і почав махати цим завивалом. Постріли одразу ж припинилися.
— Немає бога, крім бога, і Магомет пророк його,— закричав потурнак "раз-то по-грецьки, удруге по-ту-рецьки", як говориться в думі,— не стріляйте, ради аллаха, правовірні! Не будіть мого пана, найясніше сонце Траиезонта: він зараз спить, добре-таки погулявши в Козлові.
Турецькі галери, почувши це застереження, повернули до Козлова й тільки здалеку випалили з дванадцяти гармат на честь Алкана-паші, а козацька галера відповіла їм сімома пострілами — ясу віддавала.
— Спасибі тобі, брате Іляше,— сказав гетьман, обнімаючи потурнака й стежачи очима за галерами,— тепер я матиму тебе за рідного брата.
В очах потурнака завилися сльози, але він нічого не сказав; він відчував, що цією послугою козакам він багато чого спокутував, але жахливе минуле ще й досі стояло в нього за плечима, і ніякими молитвами він не міг замолити його ні перед богом ,ні перед Україною.
Козаки знову зібралися на чердаку. Чимало з них радісно хрестилися.
— Хвалимо тя, господи, і дякуємо! — урочисто мовив гетьман.— Був я п'ятдесят чотири роки в неволі, а тепер чи не дасть бог хоч годинкупожити на волі!
Козаки, веслуючи, молилися й плакали. Галера їхня линула птахом, дедалі більше віддаляючись від осоружної, проклятої землі турецької. От вона вже зовсім поринула в море. А там, здавалося, синявою хмаркою виступала з води земля християнська, дорога Україна.
Ні, далеко ще була мила Україна: з води виступав туманний острів Тендра.
XXIII
З островом, чи, вірніше, півостровом, Тендра, як і з усім кримським узбережжям, пов'язані історичні й поетичні спогади найдавнішої міфологічної давнини. Це була найдальша межа світу, куди сягала палка уява класичного грека або куди могли пробиратися тільки такі напівміфічні істоти, напівбоги й напівлюди, як Ахіл-лес чи Одіссей. На пагорбі, край Тендри, стояв колись храм серед священного гаю Гекати, а поблизу цього гаю знаходився іподром Ахіллесів — "дромос Ахіллеос", де цей герой давнини скакав на своїх диких конях, готуючись до нелюдських подвигів. Гай Гекати й досі зеленіє, шелестом листя навіваючи спогади про сиву, неповоротну давнину та її чарівну поезію.
Нічого цього не знали й ні про що подібне не думали козаки, підпливаючи до цього поетичного острова; вони згадували лише про свою поетичну Україну, про її гаї зелененькі.
Але що то темніє біля острова Тендри? Чи то гуси плавають, чи лебеді? Ні, то не гуси і не лебеді.
Недалеко від гаю Гекати, вздовж усього берега, наче поснулі на воді качки, чорніють козацькі чайки, а серед них, немов величезні птахи баби, або баклани, височать галери, захоплені козаками в турків як біля Кафи, так і в Синопі, і серед відкритого моря.
