т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ну, мабуть, не дуже й легко! - кинула вона, не дивлячись на нього і граючись віялом.

- Вам комплімента хочеться?

- Микола Степанович! - швидко подивилась вона на нього і, забачивши його радісні, привітні очі, тихше додала: - Я думала, що ви серйозно питаєтесь... А що я говорю це, так це просто... потому, що...

- Через те… - поправив Микола.

- Через те... Бачите, я зовсім погано ще говорю по-українськи...

- Нічого, нічого. Ну, так «через те, що»... Що?

- Через те, що для вас не маю нічого інтересного... Ви чоловік другий, я друга... А мені з вами легко, то правда! Ви такий... простий... молодий... Славний!

Микола слухав і почував, як щось рідне та ніжне теплом обгортало всю його істоту. Йому хотілося схопити цю струнку, як виточену, постать, ці високі, пишні груди, прихилити чудове личко до себе на груди, закрити її всю руками й крикнути всьому світові: «Моя вона! Моя, моя!»

- Скажить, ви когонебудь любили? - умить спитала вона хутко.- Любили?

- Нікого й ніколи...

- Правда?

- Правда.

Вона знов якось чудно-гостро подивилась на нього і губи її трохи ніби здригнули. Микола теж подивився на неї і, не спускаючи очей, промовив:

- А, знаєте, ви сьогодні якась... чудна...

- Як іменно?

- Так... Якась не така, як завжди… Ніби ви на щось зважились. Вигляд такий... Ніби збираєтесь боротися з кимось або поставити на своєму... Щось уперте таке...

Вона знов кинула на нього тим самим поглядом, гострим, палким і чудним.

- Може й так,- усміхнулась вона й замислилася.

Микола тихо взяв її за руку й тісно здавив тонкі, довгі пальці. Галя здригнулась, подивилася на двері й нахилила голову.

- Ой, болить, милий... Не дуже… - прошепотіла вона і злегка здушила йому руку.

«Милий, милий!» - радісно обізвалось по всій істоті Миколи.

- Ну, і... що ж?..- не розуміючи добре, що говорить, спитав він, прислухаючись, як у грудях приємно-холодно завмирало і серце стукало так, що, здавалось йому, навіть Галя чула цей стукіт...

Галя стрепенулась.

- Що ви сказали? Вибачайте, я не дочула… - здушила вона йому руку.- Ви щось питали?

- Ну да... Ні... Ви, здається, щось чи говорили, чи хотіли сказати... Ага! Ви казали, що маєте щось сказати... Що таке?

- Я мала сказати?.. А!.. Да... Я маю вам щось сказать... Тільки...

- Тільки що?

- Тільки... Ну, нічого!.. Слухайте...

- Усім серцем слухаю!

- Правда?.. Ну, слухайте...

Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.

- Слухайте,- підняла голову Галя.- Ви, мабуть... Ні! Не скажу! - вмить твердо промовила вона.

- От тобі й на! - засміявся Микола.

- Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз... Ні-ні!

Микола здвигнув плечима.

- А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?

- Голова тому порукою.

- Ет! - незадоволено шарпнула руку Галя.- Ви говоріть серйозно... Обіщаєте?

- Та що ж таке?

- Ви скажіть! Обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?

- Не знаю… - засміявся Микола.- Може, ви мені щось таке скажете, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.

- А! Ну, так не скажу зовсім… Пустіть руку! - прошепотіла вона трохи сердито.

- Ну, Галя...

- Як? «Галя»? Не смійте мене так називати... Не хочете дати слово... Пустіть руку...

- Га-а-ля...

- Ну, обіщаєте?

- Та що ж таке, господи?

- Що не будете... ще... Ні! Знаєте що? - пригадавши щось друге, скрикнула вона.

- Ні, не знаю.

- Слухайте, Миколо Степановичу! - серйозно промовила Галя.- Я питаюсь у вас серйозно... Це важно.

Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.

- От що... ви краще слухайте... Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні... виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодні, що б я не зробила і що б ви не почули... Добре? А завтра ви повинні прийти до мене і ми побалакаємо про все... Я об’ясню, ви подумайте... Словом, завтра ви непремінно прийдіть... Даєте слово?

- Так ви краще зараз скажіть усе та й годі! Побалакаємо...

- Ні-ні!.. Я хочу сьогодні ввесь вечір з вами бути... я й так мало з вами буваю... І я хочу, щоб ви мене проводжали додому... А то ви, як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?

У Миколи радісно завмерло серце. «Боїться, що не люблю... Хоче признатись... Боїться... Моя, моя, моя!»

- Ну, даєте слово?

- Даю, даю!

- Глядіть! Я вашому слову вірю... Що б не случилось, слово держіть... Добре?

- Тисячу раз добре! - щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.

- Хтонебудь увійде,- ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.

«Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!» - хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там... Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, «колеґ», чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого... Брр!

- Нащо цілуєте? - прошепотіла Галя.- Так собі? Да?

- Ні-ні… - відказав, не одриваючи руки, Микола.

- А нащо? Нащо?.. Хіба любите? Любите?

Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.

- Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? - Прихиляючись до нього й до болю стискуючи руку, прошепотіла вона.- Ну, говорі же, говорі! - вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум’ям щоки