т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Прошу мене не тулити до всяких кохань і... дурниць усяких...

- Бо не знаєш їх, а якби...

- І знати не хочу! - злісно скрикнув він, схоплюючись і починаючи ходити по хаті.- Ха-ха-ха-ха! «Не знаєш!» Нема чого і знати! І не треба знати! Не треба!

- Н-ну, це вже ти… - засміявся Семенюк так, ніби йому сказали, що не треба ні їсти, ні пити.

Ганенко нічого не сказав і ходив із застиглою на губах злою усмішкою. Семенюк ще трохи повозився біля ґудзика, одкусив нитку і струснув сюртука.

- Мене тільки одно тішить,- почав Ганенко, ходячи й дивлячись собі під ноги.- Жениться який-небудь сеньор, як от ти. Ніжиться, мажеться, аж слина йому котиться... Чисто тобі масляний... фізіономія ідіотична... Аж дивитись гидко. Так би, здається, взяв його та й такої хльости йому задав!..

- Ха-ха-ха! - весело засміявся Семенюк.

- А через рік, дивишся, фізіономія вже витягнулася. «Розчарувався». Ага! Так тобі й треба, дурню!.. Ха-ха-ха! «Я, каже, думав, що вона свята... Я ж так любив її, вона ж так любила мене, ми ж так кохалися. А я ж не знав, що вона така»... Ха-ха-ха!..

Він зареготався якимсь злорадним, смаковитим сміхом і ще дрібніше затупав по підлозі.

- Це мені нагадує раз-у-раз добродія, що йде в крамницю, купує черевики, весело приносить їх додому, а через три дні підніма ґвалт, що вони і тісні, і погані, і такі, і сякі...

- Мені здається, що черевик і жінка мало мають спільного.

- Ну, то тобі так здається, бо ти ж ко-ха-єш. Ха-ха-ха!.. А всякий розумний чоловік згодиться, що черевик і жінка - то все одно. І там купуєш, і тут. І там, поки нове та наведений, про людське око, для продажу, блиск держиться, здається добрим, і тут. Кохання... Любов… Жінка - друг... Дурниця... вигадана слинявими хлопчиками! Жінка, черевик, горілка, пара, громовина, лампа, стіл - усе однаковий крам на потребу чоловікові.

- Іва-а-ане! - з жахом скрикнув Семенюк, дивлячись широко розплющеними очима на Ганенка.- Це ж - варварство! Що ти говориш?..

- Ха-ха-ха! - радісно-злісно зареготався Іван,- ха-ха-ха! Не вподобалось! Кохання зачепили, святе, ніжне чуття... Ух, ви!.. Не любите правди? А це правда, правда, добродію коханець! Жінка - то крам, черевик! Гімназії, інститути - фабрики, де їх виробляють, родини - крамниці, де їх продають, а такі, як ти - покупці... а покупців раз-у-раз обдурюють... Ха-ха-ха! Не до смаку? Кривишся?.. А так-так!.. Кривись, не кривись, а мусиш згодитися, що мета в житті наших панночок - продатись, вийти заміж... Це для них все... Так?

- Не всі...

- Всі! Всі! Не бреши!

- Ні, не всі, бо...

- Не бреши, говорю! Всі! Вони інакше й не можуть жити… Таке їхнє соціяльне, політичне, економічне... яке хочеш становище... У них других інтересів нема. Всі - крам, черевики! А ти - покупець... Ха-ха-ха! Не подобається... Він, бідний, гадав, що у нього єсть кохання... Черевика купуєш, от і все!.. Може, тебе ще збиває з пантелику, що за черевик платиш ти, а за жінку ще тобі дають, як продають? Заспокойся: за черевик платиш раз, а за жінку ціле життя, годуючи її, а все таки ти платиш... Кохання!..

- Так... Підожди... Чим же наша жінка винна? - промовив Семенюк, не сміючись уже й не жахаючись.- Хіба ж вона винна тому?

- Та йди к чорту! - скрикнув Ганенко.- Хто тобі говорить, хто тут винний... Так єсть!.. Хто? Вже ж не я! Хто? Вона!

- Вона?

- А хто ж? Та такі, як ти, що зробили її черевиком... Значить, і їй, і вам це подобається, раз воно так єсть... Я ж за все не буду голови собі сушити. Ще жахаються!.. Вам би тільки ніжні слова... Кохання, друг... У-у, йолопи!

Він крутнувсь на каблуках, плюнув і ще хутшій заходив по кімнаті. Семенюк замислився, недвижно зупинивши погляд десь за грубою, що незграбно випиналася з стіни і ніби ще більше затемняла й так темну, низьку кімнату. Пробігло хвилин зо дві.

- Ні! - вмить тріпонув головою Семенюк і зідхнув,- це - дурниця... Це - філософія. Ти не знаєш кохання, тим і говориш так... Хіба ж... Підожди не перебивай! Хіба ж я говорю, що вона свята, янгол і таке інше... Вона тільки добра, чесна людина...

- Оскільки може бути чесна буржуа...

- Вибачай! Це вже вибачай... Ця людина - не буржуа... Це дуже розвинена людина. Цікавиться наукою, життям, чита багато... По-українськи вже говорить...

- Певно, сам «просвіщав»?

- Ну, так що? Не криюсь - може, вона саме за те й полюбила мене, що я... скинув їй з очей полуду, показав таке, про що їй і не снилося... що я дав їй мету для життя. Не криюсь, я перший давав їй розумні книжки і тепер даю. І якби ти знав, як вона їх читає! Прямо ковтає! Ні, вибачай, вже хто-хто, а вона не буржуа. От мати її. Ну, що ж ти хочеш? Удова полковника, бідна, купа дітей... Та я в них рідко й буваю. Раз-у-раз «на уроці» в Сухобрієвих. Сьогодня ж Ліди Сухобрієвої заручини з Ламазіді. Знаєш?

- Я - не ходяча газета!

- Та ти ж його знаєш... Ну, все одно... От здивуються! Вони ж не знають. От роззявить рота купецтво! - весело засміявся Семенюк.- Двоє заручин разом. От сюрприз!

- Дурний піп, дурна його й молитва! - злісно муркнув Ганенко.

- Ех! Іване, Іване! - хитнув головою Семенюк.- Якби ти знав, що значить для мене ця «молитва»! Якби, наприклад, якнебудь так трапилось, що в мене одняли спроможність так молитися,- я не знаю, що зо мною було б. Я ж так ненавиджу теперішнє своє життя, я так звик до цієї молитви, що не знаю, чи витримав би це... Але це, певна річ, могло б тільки тоді бути, якби я довідався, що Галя мене не любить...

- А ти цього тепер ще не знаєш? - зупинився Ганенко і, криво всміхаючись, подивився на нього.

- Я знаю, що вона мене любить! - серйозно промовив Семенюк.- Знаю, хоча