т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
«Мабуть, стукалка!» - подумав Микола, підходячи до Варвари Карпівни й здоровкаючись з нею. Салопниці провели його очима. Варвара Карпівна привітно поздоровкалась, розпиталась про здоров’ячко, посадила і зараз же підсунула неодмінну шклянку чаю.
- Ромцу, Ніколай Стєпанович!.. Свєженькій,- крикнув з-за карт Сухобрієв.- Варвара Карповна, подлєй!
- Да Ніколай Степановіч нє п’йот же! Может вып’єтє, Ніколай Стєпановіч? - узялась була за пляшку Варвара Карпівна, але Микола одмовився.
- А сухаріков? - підсунула вона кошичок, але він і від цього одмовився, хоча почував голод немалий.
Помовчали. Микола, сьорбаючи чай, почував, як якийсь моральний холод все більше і більше пронизував його всього. Кидаючи іноді оком крізь розчинені двері у вітальню, прислухаючись то до гучних вибухів мелодій, то до ляпання карт партньорів, то знов до вітальні, він почував себе чужим серед цього люду, самітним, може, ще більше, ніж у темному номерку. Тільки від думки про Галю серце тепло починало битись, але зараз же неприємно згадувалась недавня зустріч і робилось ще холодніше й нудніше. Варвара Карпівна подивилась на вікно й позіхнула.
- Дожжік… - зідхнула одна з салопниць, перекладаючи хусточку з правої руки в ліву.
- Да... І когда оно, господі, уже зіма будєт… - промовила байдужно Варвара Карпівна.- Январь мєсяц, а как будто сєнтябрь ілі октябрь.
- Сказивают,- почала тоненьким голосочком друга салопниця з чорненьким очіпком на голові й кашлянула,- пєрємєщєніє клімата должно проізойті... Как то, будто наш клімат да перєйдьот в Амєріку, а із Амєрікі - к нам... Телеграфіст, племяннік куми, сказивал... Как будто учониє доіскалісь...
- Господь святой знаєт! - зідхнув зелений очіпок і знов усі помовчали.
- Что ви такой грустний, Ніколай Стєпановіч? - сказала Варвара Карпівна привітно.- Зажурились, що рано оженились?
Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.
- Ні... нєт, напротів..- промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого.- Сєгодня такой празднік...
- Вот то-то і оно! - засміялась Варвара Карпівна і зморшки промінням розійшлись по її лиці.- Может грустно, что празднік, да нє ваш?
- Хе-хе-хе! - піддержали очіпки.
Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.
- А ви взялі б да і женілісь! Вот Глафіра Кондратьєвна і нєвєсту б вам нашла... Правда, Глафіра Кондратьєвна? - повернулась вона до зеленого очіпка. Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:
- А что ж! І нашла б! Такому красавцу да не найті!
- Ого! - весело засміялась Варвара Карпівна.- Компліменти!
- Чего «компліменти»? - злегка образилась Глафіра Кондратьєвна.- Думаєтє, нє найду?.. Раз говорю - значіт, найду. І богатая, і красівая... свой дом і двадцать тисяч хоть сейчас... Да! Ето не «комплімент»!
- Образованная?
- Ізвєстно, образованная, а то как же! Сдала екзамент. Как же... За єйо сватался Нєдобрюхін, тот, что потом на Савкіной дочке женілся - і отказала! «Мнє, говоріт, офіцера, чіновніка ілі по крайності, говоріт, студєнта подавай»... Вот как! Да… Ето «компліменти»!
- А в самом дєлє, Ніколай Стєпановіч, давайтє ми вас женім! - напівповажно скрикнула Сухобрієва.- Что ж вам: богаче тєпєрь трудно найті. Ви, студєнти, тєпєрь всьо іщетє, как би побогачє; а я вот от душі говорю, что для вас ето очєнь хорошо...
- Собой пріятная такая мамзель,- додала Глафіра Кіндратьєвна,- на роялях всякія пєсні, і в разговорє такая весьолая, всьо больше про офіцеров... Такая пріятная...
Микола скінчив чай, встав і подякував.
- Может, єщо стаканчік?
- Нєт, спасібо... Пойду, найду Лідію Єрємєєвну... нє відєл єщо.
І боячись, що його зупинять, хутко повернувся й вискочив до вітальні. Пари, як і перше, крутились, миготіли й віяли шлейфами. Семенюк притулився до стіни і, посовуючись іноді, став дивитись на них. І вмить йому стало чудно й навіть смішно. Чого він тут? Навіщо він стоїть отут, біля стіни, чужий серед чужих, з другого табору, з другим життям, самотній, нікчемний серед цих танців, незграбний серед цих затягнутих, прилизаних «колег», сердитий, сумний... Галя? Чи вона ж любить його?.. І знов холод пройшов по тілі, в грудях ніби зразу порожньо стало і навіть чогось страшно. Він зідхнув, повів плечима, мов здригнувшись, і хотів перейти вже кудись до людей, як умить над ухом у нього продзвеніло:
- Я зараз!
І не встиг він повернутись, як дмухув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче-тепло, і навіть захотілось чогось плакати.
За хвилину вона вже була коло його.
- Де ви були? - важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулась вона, не доходячи ще.- Шукала, шукала... Ходім звідсіль... Ходім до Лідиної кімнати... Мені так багато єсть казати вам... Який хороший: утік і сидить десь... Шукай ще його...
Микола щасливо роззявляв рота, йдучи за нею, збирався говорити і... тільки балянсував поміж парами.
- Ну, сідайте… - складаючи руки на коліна, сіла вона на своє улюблене місце в куточку канапи й показала головою коло себе.- Ну, говоріть, де були? Мабуть, з якоюсь панею сиділи? Так?
- Всього на всього в їдальні був,- весело одповів Микола.- Пив чай і балакав про своє весілля з Варварою Карпівною.
- Про ваше весілля?! - скрикнула Галя і трохи зблідла.- Ви женитесь?
Семенюк радісно піймав цю блідість, і каяття залило його груди. «Моя хороша!» подумав він.
- Ні,- промовив далі вголос,- мене лиш женили. Вже найшлась якась і «мамзель»... свій будинок і двадцять тисяч... Гидко, розуміється...
- І ви б женились? - дивлячись на нього якимсь гордим, палким поглядом, промовила Галя повагом.- Ви? Таке молоде, чисте? Який би з вас муж був?
Миколі хотілось крикнути: «от через тиждень побачиш!», але він тільки промовив:
- Хіба я вже такий... що... не можу бути мужем?
- Ні... Но... ви такий молодий... Ну, та оставим це! А то ви ще втечете від мене, як робите раз-у-раз.
- Анно Івановно! - скрикнув здивовано Микола,- я тікаю? Навпаки, мені так легко
