т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Як же це так? Хм... Дивно...
- Я - не гімназист. Якби я говорив про кохання, то, значить, і про шлюб говорив би...
- Ага! - потер руки Ганенко.- Значить, можна ще сподіватись трагедії на тему «вона не любить»! Ха-ха-ха!..
- Не діждеш... мабуть… - трохи зблідши, промовив Семенюк і одвернувся.
- А побачимо, побачимо!..
Семенюк постояв трохи біля столу, розвів пальцем воду, що калюжею стояла від позеленілого самовару, і став помалу, машинально натягати сюртука. Ніжне, гарне лице його загубило вираз твердого запалу і, здавалось, чекало чогось страшного й можливого. Натягнувши сюртук, він почав його повагом застібати і, не достібнувши всіх ґудзиків, сів на стілець і замислився. Ганенко, проходячи повз нього, глянув і злорадно всміхнувся. «Ага!» - мов хотіло сказати його сухе, зле лице.
- Невже це... може бути? - тихо промовив Семенюк і жалісно глянув на Ганенка. І стільки в тім погляді було муки, стільки безсилого, дитячого відчаю, що, здавалось, ось-ось губи йому затремтять, очі поймуться слізьми і гіркий плач, плач окривдженої дитини вирветься з широких грудей парубка. Ганенко ще раз глянув на нього, походив трохи, похмурившись, ще глянув і тихо зупинився біля нього. Семенюк не ворушився, дивлячись кудись у повітря, попустивши безсило руки й зігнувши коліна.
- А ти ж їй натякав якось? - помовчавши трохи, промовив Ганенко тихо, вже без злости, м’яко й понуро.- Чого ж там?.. Якось же ти... бачив... Може, й любить... Спитай...
Семенюк повернув до нього голову, подивився трохи й, видимо, не чуючи його, скрикнув з болем:
- Не може ж бути цього! Не може бути! Я ж... Це ж усе життя треба на другий лад перевертати... Ні, вона любить... Як ми стріваємось, вона вся як огнем загорається... Блідне, як за руку торкнусь... Усе на самоті зі мною зостатись силкується... Була ж навіть тут, у мене. Я ж не вірив їй... Але вона тут так розридалась, коли я навмисне удавав, що не люблю її... То вона боїться, що я не люблю її... Ні! Як згадаю... Ні! Не може бути! Я вірю їй... Ну, який же я комік!
Ганенко одійшов і сів на стілець, поставивши лікті на коліна й обхопивши руками голову.
- А все ти!.. З своїм песимізмом! - додав Семенюк.- Тепер хоч прощення проси у Галі...
Ганенко підвів голову, глянув на нього і знову заховав її між долонями.
- Славний жених! Іде свататься - й не вірить... Скажу, що ти мене так... Скажу, що на мене наслав холоду чоловік, який не любив і який не вірить в силу кохання... краси... Ех, Іване! Хіба погана така картинка: ти десь натомився, десь цілий день вештався серед людського горя, намерзся і фізично, і морально... Приходиш додому. Тебе обнімає ніжна, м’яка ручка, ласкаво-ласкаво проводить по лиці... і ти чуєш, як тобі робиться тепло-тепло... Ось як тепер я прийду до Сухобрієвих... вона стріне мене, як самого близького чоловіка, ми заберемось собі десь у Лідину кімнату,- й ніякого нам діла нема ні до гостей, ні до купчих... А як женюсь...
Ганенко вмить схопився з стільця, хутко підійшов до вішалки, мало не зірвав своє куценьке пальто і, насунувши картуз на самі вуха, став мовчки всовувати ноги в калоші.
- Що з тобою? - здивувався Семенюк.- Куди ти?
Ганенко натяг калоші, кинув «прощай!» - і вийшов з номера. Семенюк мовчки постояв, здивовано дивлячись на двері, знизнув плечима й почав одягатись.
II
Коли Семенюк увійшов у сіни сухобрієвської кватири, його прикро вразили надзвичайний гомін та світло. З трьох дверей, що йшли - одна просто до залі, ліва в кімнату його учня, Васі, права в Лідину, нісся регіт, галас, розмова й тупотіння десятків ніг, що гасали по вітальні під піаніно. Раз-у-раз тут було тихо, темнувато й зустрічала його інша музика: веселий сміх Галі й Ліди, довгий потиск трохи твердої ручки і погляд, який про щось говорив, до чогось вабив, щось обіцяв.
Він глянув у вітальню, але там була така метушня, що він не наважився пробиратись крізь неї й повернув у Васину кімнату. Тут було хоча тихше, але так накурено, що, здавалось, усе було в густім синім тумані: і люди, і вікна, і стіл, і стеля. Обличчя на два ступні важко було розпізнати і Семенюк мусів до кожного придивлятися, вітаючись. Перездоровкавшись з усіма, він притулився біля стіни і став прислухатись до балачки, що на хвилину була замовкла. Розповідано якийсь сороміцький анекдот, «сіль» якого була в тому, що, перше, оповідачем був сам жених Ламазіді, присадкуватий, губатий, чорнявий студент, а друге - в безсоромних, стидких словах, дотепність яких містилася в їх цинічності і, разом, в серйозності фізіономії оповідача. Дехто слухав, інколи посміхаючись, дехто гриз нігті, дивлячися в стелю, дехто, розтягнувши рота в усмішку, не зводив очей з Ламазіді, дехто смаковито жмурився. Особливо ж звернули на себе Семенюкову увагу два суб’єкти: якийсь незнайомий, кучерявий, як Авесалом, руденький, з ластовинням по всім лиці, студент і всім знайомий Фомушка, синок дуки-крамаря, відомого на пів України. Авесалом, не спускаючи очей з оповідача, всею істотою брав участь в оповіданні. Здивовано підіймав брови, грізно хмурився, де гнівались в анекдоті, солодко всміхавсь, де йшла любовна сцена, реготавсь і знов пильно слухав, витягуючи губи, підіймаючи брови, дивуючись і гніваючись. Фомушка ж, навпаки, оповідача мало слухав, підхоплюючи тільки окремі слова, реготався, спочутливо повертався до всіх, бив по плечах і колінах «колеґ», хапав від задоволення іноді за поли сюртука Ламазіді і за кожним «крилатим» словом подивлявся на Семенюка. Його Фомушка чогось поважав і завжди поводився серйозно і з пошаною.
- Ну й женіх, вошь тебя заєш! - скрикував він за кожним гидким словом, б’ючи себе по коліні й задоволено одкидаючись назад. Широке, біляве, добродушне лице його з товстими червоними губами та м’яким товстим носом аж сяло від задоволення.
- Яка, справді, мерзота! - слухаючи з огидою анекдота, думав Семенюк, спостерігаючи Фомушку, Авесалома, якихось добродіїв - не то крамарів, не то льокаїв, що, видно, як і Фомушка, були теж дуже задоволені товариством студентів.
- І ці люди танцюють, обнімають її, мою чисту, святу, непорочну! - пронеслося