т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Таким образом, мілостівиє государі і... мілостівих государинь, к сожалєнію, нєт!.. добродєтєль восторжествовала і порок наказан по заслугам... А тєпєрь… - устав Ламазіді з серйозним лицем,- прошу пропустіть мєня, ібо у мєня... не-ве-ста! - повчаюче додав він і, пробравшись між колінами слухачів, поважно вийшов із кімнати.
- Ну-ну! - зареготався Фомушка,- там нєвєста, а он... у, женіх, вошь тебя заєшь! - і радісно озирнувся на всіх.
Авесалом поворухнувся, зідхнув, видимо, ще під вражінням анекдота... тріпнув головою й зареготався.
- Да, дєйствітельно,- промовив він.- Ето, я знаю,- єсть єщо такой анєкдот, подобний етому.
Всі, чекаючи, повернули до нього голови й очі, а Фомушка, подивившись на Семенюка, вмостився краще на ліжку, поклавши руку на коліно якомусь студентові, і наставився слухати. Семенюк повернувся й вийшов із кімнати…
- Фу, гидота! - плюнув він зі злістю і, зупинившись у дверях вітальні, став дивитись на танці. Піяніно під руками нанятої тапьорші греміло й вибивало якийсь танець, в якому, обвіваючи Семенюка вітром пахощів, крутились-пролітали ріжні пари. Було ясно аж надто від лямп, канделябрів та великої люстри, що спускалась посередині вітальні. А в самій кімнаті, здавалось, пройшовся з мітлою якийсь велетень і все порозмітав по кутках. Піяніно було запхнуте аж у куток; згорнуті килими лежали біля нього; вазони з квітками мостилися в другому кутку; широка, турецька канапа стійма стояла під стіною і, здавалось, щохвилини мала впасти на збиті в купу столи і шаховку з книжками - розгардіяш надзвичайний!
Семенюк почав шукати «білу косу й чорні брови»! Промиготіло щасливе лице Васине, усміхнулась і кивнула знайома панночка, щось крикнула йому Ліда, висовуючи з-за намощених грудей Ламазіді чорненьку, гарненьку, маленьку голову, протупали якісь купецькі пари,- а Галі щось не було.
- Може, не прийшла ще? - подумав Семенюк, переводячи очі з кутка в куток, де спочивали парочки. І вмить почув, як серце холодно-холодно замліло. Повернувшись боком до нього, а лицем до славного на всі жіночі гімназії джигуна Сержа Горонського, щось палко й весело говорила Галя. Семенюка ця веселість прикро вколола.
- Чи перестануть вони скакати! - з досадою подивився він на пари і став очима шукати проходу до Галі.
- Ет! Чорт! Іти так іти! - одваживсь він, пробираючись поміж парами, незручно ступаючи по сковзький підлозі, і став простувати в куток.
- Та й фігура ж у мене тепер мабуть тричі йолопська,- червоніючи проти волі, подумав він, зупиняючись іноді й вижидаючи, поки пролетять пари. Галя повернулась.
- А! Аристократ! - крикнула вона, побачивши його, і простягнула руку.- Ви чого так пізно?
- Не мав часу! - одскакуючи трохи вбік від якогось гімназиста з дамою, що крутились прямо на нього, одмовив Семенюк.
- Що?.. Не чую...
- Часу, каже, не мав... «Чорт їх пре прямо на тебе».
- А я думала, що ви вже й не прийдете! - кинула йому Галя і більше, ніж слід, подивилася в вічі.
- Ну... чого ж... Добривечір! - насилу підійшов він і простягнув руку.
- Думала, що, може, яке діло не пустить... Ви знайомі? - подивилась вона на Семенюка, а потім на Сержа.- Семенюк… Горон….
- Знайомі! - протягуючи холодно руку Сержеві, перебив її Семенюк. Серж здавив йому пальці, підвівся і знову сів, поклавши ногу на ногу.
- Ну, як же ви?.. Та сідайте, а то вас будуть штовхати,- подивилась Галя навкруги, але стільця не було поблизу.
- Нічого, нічого. Я так… - угинаючи спину й ледве стоячи під напором шлейфа якоїсь пари, поспішив заспокоїти її Семенюк і трохи насунувсь на Горонського. Горонський делікатно сховав ноги під стілець.
- Вас ще зіб’ють… - засміялась Галя. Горонський хмикнув, а Семенюк ніяково скривив губи й хотів щось промовити, але не встиг і рота роззявити, як знов налетіла якась пара, штовхнула, махнула шлейфом і щезла в гурті. Семенюк ще більше насупився, червоніючи та почуваючи, як ніяковість, злість і сором якимсь гарячим клубком розходяться по грудях, давлять їх і сковують язик, думки і всю істоту його. Горонський ще більше підсунув ноги під стілець. Ніяково змовкли.
- Ви бачили вже Ліду? - спитала Галя.
- Ні, я ж тількищо прийшов...
Горонський нахилив голову.
«Помішав мабуть»,- пронеслось у Семенюка.
- І не поздравили?!
«Хоче спекатись!» - Ні... Коли б же я міг...
- Ай-я-яй! - докірливо ласкаво похитала головою Галя.- Такий празник для неї!
«Хоче спекатися»…
- Справді треба знайти та поздравити,- вголос промовив він.- Та й з Єремеєм Афанасієвичем і Варварою Карпівною поздоровкатись... Вони там? - хитнув він на двері їдальні, крізь котрі виднілися якісь постаті, і, не чекаючи відповіді, став пробиратись туди.
«От тобі й зустріч... Поетична, ніжна зустріч!» - з мукою злости, сорому й ніяковости думав він, ухиляючись від пар і почуваючи на спині погляд Галі й того дурня.- «От тобі й кохання, і друг, і... У-у, йолопи, дикарі прокляті! Ще за культурних людей себе мають»,- злісно проваджав він кожну пару, балансуючи серед них. «Фу, гидота яка!»
Він добився до бажаних дверей і заскочив у їдальню.
- А! Загнали вас? - крикнув йому Єремєй Афанасієвич, підвівши голову від карт і задоволено сміючись.
Партньори озирнулись до Семенюка.
- Наш репетітор... Імєю честь… - повів Сухобрієв у повітрі лівою рукою - в правій були карти - й подав її Семенюкові.- Нє п’йот, нє куріт і в разсуждєнії женского пола нєпорочен...
Партньори привіталися і знов захопились картами. Микола озирнувся. Тут було тихо й затишно. Біля вінтьорів сиділи якісь сіренькі, ледве примітні постаті, що, звичайно, по два, по три сидять біля картярських столів, мало що розуміючи, іноді позіхаючи й витираючи квітчастими хусточками сльози. За обіднім столом, що для свята був застелений новою скатертю з синіми китицями й мало не тріщав під вагою самовару, величезних ваз із варенням, сахаром тощо, чинно, мовчки сиділи якісь три чи чотири салопниці з купчих, склавши руки з хусточками на колінах. Біля самовару позіхала Варвара Карпівна, невеличка, чорненька жінка з молодими ще очима й добрими
