Розбиваю громи - Бердник Олесь

Гаразд? А потім — далі…

Вася зник за деревами, а Зоя довго стояла замислившись. Думала про свого супутника. Чому він такий відлюдкуватий? То прогляне ясний промінь в очах, то знову насуне чорна хмара, заступить радість.

Вона підійшла до Васиного рюкзака. Побачила куртку, яку він скинув. Усміхнулась. Діставши голку й нитку, сіла зашивати дірку. Одкусивши нитку, критично оглянула свою роботу. Назирила в рюкзаці дві пари брудних шкарпеток і картату сорочку. Однесла до Катуні, швиденько випрала.

Буркотіла собі під ніс:

— Як можна — носити в рюкзаці бруд?

Поправши, розклала сорочку й носки на камінні.

Потім, розпаливши вогонь, заходилася варити сніданок…

Коли Вася повернувся з ущелини, Зоя сиділа біля вогнища. Весело булькала юшка в казанку, на плоскому камені лежали дві розкриті банки консервів.

Дівчина схилилася перед Васею в жартівливому поклоні.

— Прошу. "Кушать подано!"

Він усміхнувся, кинув молоток, поклав сумочку з пробами біля рюкзака. І тут помітив випрані шкарпетки та сорочку. Люто кашлянувши, хрипким голосом сказав:

— Знаєш що? Я прошу тебе більше цього не робити! Я не маленький! І нічого лазити в чужі рюкзаки! Ясно!

Дівчина ображено засопіла, на її віях заблищали сльози. Вона терла їх кулачками, нібито захищаючись від їдучого диму. Стримуючи дріж у голосі, тихо мовила:

— Я хотіла як краще. По дружбі. А ти чмур невихований. Точно кажу! Більше не стану цього робити. Раз не хочеш — не буду! Сідай їсти, індик надутий!

11

Безліч ущелин, гір, потоків минули Вася з Зоєю. Двічі прилітав до них вертоліт, забирав зразки, привозив листи, продукти. Михайло повідомляв, що видужує, що нога зрослася, але ще не дозволяють ходити. Вітав Васю й Зою, бажав успіху, не лише геологічного. Хлопець вітання передав, а про побажання промовчав.

Минув місяць. Геологи наближались до Усть-Кокси, де Катунь зливалася з річкою Коксою і круто повертала праворуч. Там і кінчався запланований маршрут.

Стало холодно. В горах уже випадали сніги. На світанку мішки були всіяні ніжними кристалами інею. А вдень пригрівало сонце.

Одного разу пройшла гроза. Зоя й Вася знайшли затишок у скелі. Змучені, втомлені, вони поснули під шум сильного дощу. А Катунь клекотіла, повнилася водами, виступала з берегів. Геологи не відчували біди, аж доки люті хвилі не хлюпнули в їхню схованку. Рюкзаки, що стояли біля входу, попливли за водою. Зоя закричала, кинулася за ними. Вася перехопив її, стримав.

— Збожеволіла! — цокочучи зубами, сказав він. — Потягне хвиля, не вискочиш!

— Там же продукти, зразки, записи! — бідкалася Зоя.

— Тільки за останній тиждень, — сказав Вася. — А продукти — плювати! Жалко рації! Вертоліт лише через десять днів буде…

— Що ж діяти? — сумно запитала Зоя. — Скільки ще йти до Кокси?

— Днів три-чотири. Якби стежка — можна б швидше.

— Без їжі не пройдеш, — сказала Зоя.

— Зробимо пліт…

— А що — можна?

— Спробуємо, — сказав Вася. — Сокира осталась. Шпагат є. Ось у мішку. Чотири стовбури зв’яжу — і можна плисти. Як у Карпатах бокораші. Бачила?

— На фото.

— А я в житті бачив.

— А як переверне?

— Не переверне. Завернемо до берега, коли побачимо поріг. Та й нема порогів на цьому відрізку. Ну, я пішов. А ти, як хочеш, іди в кедрач, збирай горіхи…

Повінь трохи спала, але Катунь була каламутна, грізна. Низько над горами пливли сірі холодні хмари. Вася взяв сокиру, вийшов на берег, почав оглядати ялини. Кілька струнких дерев росло над спокійною затокою. Хлопець вирішив, що тут будувати пліт найкраще — не потягне за водою.

Він почав рубати, розраховуючи, щоб ялини впали у воду. Минав час. З нього вийшло сто потів, поки він звалив чотири стовбури. А ще треба було обчухрати віття. З берега цього не зробиш. Вася зняв черевики, штани, лишився в трусах. Спробував ногою воду. Холодно!

— Еге-гей! — закричала з лісу Зоя.

Вася озирнувся. Дівчина сиділа на кедрі, махала руками.

— Чого тобі? — крикнув Вася.

— Не лізь у воду. Застудишся-я-я!

— А як же інакше? Форель обгризе гілки, чи як?

Він, ахкаючи, ступив у воду, заходився обрубувати товсте віття. Дрібне можна й лишити, воно не заважатиме. Крижана вода допікала. Вася вискакував на берег, танцював, щоб зігрітись. Потім знову кидався рубати.

За дві години пліт був готовий. Вася критично оглянув свою роботу. Пліт вийшов незграбний, довгий, з хвостом — верхів’я ялин Вася не зміг відітнути. А може, й не треба. Пліт, схожий на рибу, краще триматиметься течії.

Хлопець ще вирубав дві довгі жердини, щоб штовхати пліт. Потім розвів вогнище — сірники він завжди тримав на грудях. Підсушив проти вогню свій та Зоїн мішки. Тим часом дівчина принесла з лісу дві пригорщі горіхів. Показала хлопцеві. Він скрушно похитав головою.

— Для білки на один зуб…

Я не винна, — жалібно сказала Зоя. — Нема більше.

— Не бідкайся. Зараз попливемо. За день доберемось до Кокси. Бач, як пре! Тільки слухайся мене!

— Буду слухатися, — покірно згодилася Зоя. — Командуйте, мій капітане!

— Мішки на плечі, — наказав Вася. — Щоб не замокли. Ось мотузка. Давай прив’яжу. А тепер — в путь… Не боїшся?

— Боюсь, — прошепотіла Зоя. — Але не дуже.

Вася зійшов на пліт, подав руку дівчині. Відштовхнувся від берега. Пліт заколихався, тихо поплив.

— Нічого, — задоволено скачав Вася. — Тримаються добре!

Він спрямував пліт по течії. Хвиля підхопила по: о, швидко метнула вперед. Пліт захитався на бурунах.

— Тримайся так, як лижники! — закричав Вася. — На зігнутих ногах!

— І довго? — Дівчина з тривогою поглядала на люту течію.

— Весь час!

— Васю, так у мене ж ноги одпадуть!

— Зате ціла будеш!

— Без ніг? Дякую тобі!

— Терпи!

— Терплю! Ой, ми на скелю налетимо!

— Не кричи! Я одіпхнуся! Так! От бач! Не треба паніки! А ти з того боку. Тільки слухайся мене!

— Єсть, капітане!

Вася дивився на подругу, і в серці його розквітала ніжність. Отака тендітна, невеличка дівчина, а тримається мужньо, як солдат…

Зоя піймала погляд Васі, жалібно всміхнулася.

— Чого дивишся? Я на мартишку схожа тепер. Одвернись!

— А я не на тебе дивлюсь! — пожартував Вася. — Я в душу заглядаю!

— Тим більше, — жахнулася Зоя. — Я дрижу, як заєць! Краще дивись вперед, а то стукнемось!

— Не стукнемось!

Пропливли мимо плота задумані ялини, суворі скелі, жовтіючі берези. Клекотіла Катунь, бризкала холодними хвилями на пліт, заливаючи їхні ноги. Дівчина тупцювала, цокотіла зубами, але мовчала.

— Може, пристанемо, — зрештою озвався Вася. — Ти, мабуть, замерзла.

— Та ні. Треба плисти далі. А то потемніє, тоді не можна буде…

На одному з поворотів підкралося лихо. Посеред ріки випнувся гострий, грізний поріг. По обидва його боки вода клекотіла, вирувала, спадала вниз потужною гривою. Дівчина судорожно скрикнула. Вася гарячково штовхав пліт ліворуч, до похилого берега. Не встиг! Течія люто закрутила пліт у вирі, вдарила переднім кінцем об скелястий берег і понесла на поріг. Вася схопив дівчину за руку, кинувся бігти. Стовбури розсілися, він шурхнув у воду, вдарився головою об сучок. На чолі показалася кров. Він побрів до берега, відчуваючи, що втрачає свідомість.

Зоя простягла йому руки, підтримала.

— Васю, Васю, — з болем у голосі шепотіла вона. Що тобі? Ти чуєш мене?

Він не відповів нічого. Відсутнім поглядом окинув берег, застогнав. На очі насунулась чорна пелена, захитався ліс, з гуркотом рушились гори…

12

Яка довга ніч! Безмежна ніч!

Зникають сили. Горять вогнем плечі, руки. Не чути ніг.

Хочеться впасти, заснути, відлетіти в безтурботний світ сновидінь. Не можна. Не можна! Вася непритомний. Йому погано. Вона не може дозволити собі відпочинку. Треба йти, повзти.

Треба добратися до людей!

Зоя на кілька хвилин зупиняється. Темно навкруги. Зривається сніг. Задубіли руки. Вона дише в долоні, схиляється до товариша. Він лежить у мішку, тьмяне обличчя непорушне, з вуст зривається стогін.

— Васильку… Що тобі? Ти чуєш мене?

— Мамо… Матусю — шепоче Вася. — Як ти далеко… не бачу лиця… твого… Темно… темно…

— Це я… Зоя, — плаче дівчина. — Ти чуєш мене? Я врятую тебе! Я знайду людей…

Хлопець не відповідає. Він глибоко занурений в похмурий світ марення. Дівчина знову впрягається в химерині санки — кілька лапатих віток ялини та спальний мішок — і бреде навмання по кам’янистому березі. На обрії світлішає, на гори поволі спадає біла пелена. Посилюється вітер. Сліпить очі. Не видно нічого. Можна впасти в ріку. Що ж діяти? Тільки одне — зупинитись і ждати дня. Аби лише Вася не замерз.

Зоя зняла з плечей мішок, накрила ним товариша. Сама скулилася біля нього, затулила од вітру й снігу. Руки засунула під пахви, дихала собі в пазуху, щоб не втрачати тепла.

Біля неї почав виростати замет. Покривав ноги, мішки. Їй хотілося спати. Тепла млость котилася в грудях, перед очима пливли зелені, райдужні кола…

А свідомість застерігала — не засни! Пропадеш! Зоя стріпувала головою, кидалася зі сну, зривалася на ноги, розганяла застиглу кров. Потім знову завмирала, скрутившись клубочком над Васею.

Час тягнувся невимовно довго. Здавалося, що нема людей, нема світу, лише вони вдвох, загублені серед неосяжності. І треба великого терпіння, щоб діждатися допомоги з інших цвітів. І чи прийде вона?

Хуртовина завивала. Над Василем виріс великий горб. Зоя не чіпала його, бо знала — під снігом тепліше. А їй лише одне — не заснути. Не дати, щоб кров захолола. Бігати, ворушитись, доки є крихта свідомості…

Останні сили. Останні проблиски свідомості. Гуде дзвін у просторі. Ні, то гуркіт вертольота. Невже не сниться? Невже насправді? Вона розплющує змучені очі. На засніжений берег Катуні сідає чорний довгохвостий птах. Біля нього з’являються люди. Біжать. Зоя полегшено зітхає. Сміється — щасливо, тихо. І засипає міцним сном…

13

Люба матусю!

Пробач, що довго не писав. Я трохи занедужав, але тепер уже гаразд. Тільки ти не турбуйся — нічого особливого. Так — нежить. Простудився. Маршрутну зйомку закінчили. Правда, повінь понесла записи кількох днів. Ну, нічого, база похвалила. Ми склали непогану карту. Я тобі не писав — у мене в останні дні був новий технік. Дівчина. Матусю, спершу мені було ніяково. Я навіть хотів утекти. А потім подружив з нею. Якби ти знала, яка це дівчина! Ти сама побачиш! Не дивуйся! Ми навесні приїдемо до тебе. Вдвох. Розумієш?

Я тепер зовсім інша людина.