Розбиваю громи - Бердник Олесь

Заторохтіли крупні зерна снігу. Загоготіло в грубі. Відчинилися двері. Почулося завивання вітрюгану. Гравці метнулися до нар, прикрилися ковдрами, Вихователь-наглядач тихо йшов мимо вагонок, монотонно рахував:

— Десятий, одинадцятий, дванадцятий, тринадцятий…

А Вася, покрившись ковдрою з головою, напружено думав:

"Чи правильно я роблю? Може, треба інакше? Доженуть, вернуть, добавлять років п’ять. Не зрозуміють того, що я задумав. Ну й нехай. Нехай. А я піду. Або згину, або проберусь. Прийду і скажу — робіть зі мною, що знаєте. Не хочу бути злочинцем. Навіть на один день не хочу. Погляньте мені в серце…"

Стукнули двері. Вихователь вийшов надвір. Люто завиває буран. Непорушно лежать в’язні, бурмочуть уві сні. Куняє біля дверей черговий. Треба, щоб він не помітив.

Вася встав, хутко одягнув кожух, валянки, добув з-під голови вузол із запасом продуктів. Добре, що "шмону" не було цими днями. Тьху, навіть жаргон босяцький перейняв уже. А що буде далі? Геть звідси!..

Вася навшпиньки пробрався до дверей, відкрив гачок. Черговий кинувся, витріщив очі.

— Рибенко, ти куди?

— Тсс, не кричи. Коля, не мечи ікру. Розбудиш. Я тікаю — ясно?

— Ти шизофренік! Буран замете тебе. Пропадеш!

— Хай. Я не можу. Втечу. Проберусь до Києва. Піду до прокурора. Вимагатиму нового слідства.

— Ідіот. Тобі один рік лишився. Навіть менше.

— Ну й що. Я не винен. Піду. Ти не кричи. Почують. Колю, не підведи!

— Тебе не підведи, — пробурчав черговий, — а мені карцер буде. Як штик!

— Колю, одсидиш! Потерпи, брате!

— Гаразд. Валяй. Я скажу — вийшов у вбиральню. Подумають — замело. Будуть шукати в зоні. Ясно?

— Спасибі тобі. Пришлю посилку з волі…

— Не треба мені твоєї посилки. Доберись живим. Зажди хвилинку, на ось рукавиці.

— А ти?

— Бери, бери. Я собі пошию. У тебе поганенькі. А в цих можна спати на снігу. Дивись — будеш лягати, наламай гілок хвойних.

— Знаю.

— Пройди сотнягу кілометрів вздовж залізки, потім сідай на товарняк.

— Прощай, Колю.

— На ось ще цукру. Рафінад. Пригодиться. Вуглеводи!

— Ну, Колю, не знав, що ти такий…

— Ну, чого там, топай!

Вони потиснули один одному руки, поглянули в очі. Щось на хвилинку відкрилося таке, чого не бачили в звичайні дні. Колихнулася зашкарубла поверхня ображених душ, засяяло з надрів серця проміння, розійшлася завіса грубості.

Вася кинувся в ніч, у морок. Шурхав валянками в кучугурах, закривався коміром від різкого бурану. Зупинивсь, зорієнтувався. Треба йти на південний захід. Вітер буде ззаду і трохи справа.

Вперед! Гаряче калатає серце. В білому тумані — рідне обличчя матері. Вона мовчить, дивиться на сина, німа і печальна…

10

Вася повільно піднімався по сходах. Зупинився біля дверей. На площадці було напівтемно. Холодно поблискувала мідна дощечка. На ній зміїлися букви. Прізвище її батька. Її прізвище. Знайоме з дитинства. Як вона зустріне його?

Страшно дзвонити. Заходити в такому вигляді. Валянки, кожух, немите обличчя. Ніби каторжанин.

Перед внутрішнім зором майнули дороги втечі. Страшний буран. Ночівля під ялинами. Самотність, цілковита самотність. Там було сумно і гарно. Інколи над головою з’являлася білочка, здивовано поглядала на непроханого гостя. Інколи вдалині пухнастим рудим хвостом майоріла лисиця. Правобіч гукали паровози. Вася боявся підходити до насипу, ішов стороною.

Коли минуло десять днів, він зважився. Попереду темніла станція, досить велика. Вася дочекався ночі, в мороці підкрався до товарняка, заліз у пульман з вугіллям. Там і заснув. Незчувся, коли й рушили. Терпів, лежав ще дві доби. Смоктав цукор, жував сухарі, збирав сніг, який залітав у щілини, лизав його язиком.

Вибрався він з пульмана у Кірові. Тут було найлегше. На нього ніхто не звертав уваги. Він купин квиток до Києва, з пересадкою в Москві (добре, що не тратив материні перекази, зберігав у тайнику). Всю дорогу Вася спав, вставав лише попити чаю та поїсти. На запитання сусідів щось буркотів або відмовчувався. Чув репліки:

— Некультурна молодь пішла. Дикуни якісь…

Він не відповідав. Підганяв уявою поїзд. Швидше, швидше до кінця, бо серце не витримає напруги, лопне…

І ось Київ. Він був якийсь чужий, незнайомий. Вася боявся дивитися людям в обличчя. Страшно, дуже страшно тягти за собою хвіст злочину, хоч і неіснуючого. Хлопець довго стояв біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, думав, куди іти спочатку. До прокурора? Чи до Ніни? До батька нізащо. Нізащо. До мами? Не треба. Село сполошиться, повідомлять, заарештують. Потім ніхто не повірить, що йшов для з’ясування правди.

Вирішив заглянути до неї. Крім мами ще лишалася вона.

І ось він прийшов. За дверима гомін. Веселі вигуки. Музика. Вечеринка? Свято? Незручно. Нічого, він викличе Ніну на кілька хвилин. І піде. Тільки подивитися їй в очі…

Вася натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулися чіткі кроки. Двері відчинилися. На нього дивилася Ніна. Вася похитнувся, вхопив на повні груди повітря.

— Хто це? — злякано запитала вона.

— Ніна, — прошепотів він.

— Вася? — скрикнула вона. — Звідки ти? Як?

— Втік. З колонії. Піду до прокурора. Я не винен…

Ніна відхитнулася назад, втримувала пальцями тремтіння губ.

— А чого тобі від менввід мене… потрібно?

— Ніно, — благально сказав Вася. — Я на хвилинку до тебе. Я піду. Ради тебе я йшов по тайзі. Вірив. Ти казала, що будеш чекати… Що будеш вірна…

Ніна опанувала собою, зміряла Васю нищівним поглядом.

— Як ти смів? — В її голосі чулися крижані нотки. — Ти смів сюди прийти? Забудь про те, що було…

За її спиною з’явився Гриць.

— Хто там, Нінуль? — запитав він. — Що за Дід Мороз? О, кого бачу? Лицар краси? Яким вітром?

— Він утік з колонії, — злякано прошепотіла Ніна. — І прямо сюди. Ти розумієш?

Гриць різко причинив двері, в щілину сказав:

— Шкутильгай звідси подалі. А то подзвоню в міліцію. Каторжанин. Дружба дружбою, а злочинцям — поворот од дверей. І Ніну забудь. Вона моя наречена!

Гримнули двері. За ними глухо дзвеніли обурені голоси. Вася поплентавсь униз — розчавлений, спустошений за одну хвилину. Куди ж тепер? А, байдуже. На Хрещатик. До прокурора. Хай знову судять. Хай шлють куди завгодно. Попроситись в найважче місце. Щоб працювати. Щоб забути минуле. Він ніколи не матиме подруги…

Краще йти самому в житті.

Вася спустився по вулиці Героїв Революції до Хрещатика. Повернув праворуч. Постояв перед вивіскою. Прочитав грізні слова "Прокурор республіки".

Рішуче відкрив двері, його зупинили. Літня жінка запитала:

— Вам до кого?

— Мені прокурора республіки.

— Тільки його? — усміхнулася жінка.

— Тільки. Дуже важливо.

— Уже пізно, — сказала жінка. — його нема. Але є черговий прокурор. Я проведу.

— А він добрий чоловік? — з надією запитав Вася.

— Чи добрий? — перепитала жінка. — А тобі треба доброго?

— Аякже. Мені — потрібно сердечного. Інакше — не хочу…

Жінка задумалась. Вася дивився на неї, пізнавав у її погляді щось материнське — і в дрібних зморшках біля очей, і в голубому промінні очей.

— А мені розповіси? — запитала вона раптово.

— А ви хіба… прокурор? — Ні. Але я його помічник.

Вася помовчав. Хитався, сумнівався. Потім глибоко вдихнув повітря, ніби перед стрибком у безодню.

— Вам розповім.

Жінка хитнула головою.

— Ходім зі мною.

11

До відправки поїзда лишилося дві хвилини. Жінка глянула на годинник, всміхнулася Васі. Подала руку.

— Мені пора йти. Пробач. Може, ще один такий, як ти, чекає під дверима. Розумієш?

— Розумію, Рає Денисівно! Дякую за все, за все.

— Тепер ти вільний, без плям. Працюй. Не уникай людей. Шукай, підбирай до кожного ключ. Чуєш?

— Де його знайдеш? — сумно оказав Вася.

— Глибше дивись. Можна минути справжній скарб… Придивляйся. Будуть друзі. Буде подруга.

— Ніколи! — скрикнув Вася.

Вона наблизилась до нього, прошепотіла:

— Дурненький. Те, що було, щезне. Розвіється. І прийде справжня. Твоя. Незамінна. Та не зрадить…

Почувся свисток. Сигнал електровоза. Вагони попливли. Майнула табличка "Київ — Владивосток". Рая Денисівна підвела руку. Гукнула:

— Держись, хлопче! Не забувай про ключ!

— Що? — не розчув Вася.

— Ключ! Ключ!

Він приклав руку до грудей, поклонився їй здалека.

Рая Денисівна йшла до воріт вокзалу, сумувала й раділа. Знов частинка її серця відривалась, пішла в море житейське. Чужа дитина, а стала близькою його доля, його покалічене життя, його химерна любов, раннє розчарування і вимушена суворість.

Нічого. Такі, як він, стають справжніми людьми. Тільки їм необхідна буря… Під тиском виростають алмази. Алмазне серце буде незломним. Ой, як потрібні такі людиі І тепер. І завжди. В усі віки…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЗІРНИЦЯ

Не удари молота, а легкий танець води, співаючи, обточує гігантські валуни.

Рабіндранат ТАГОР

1

Люба матусю!

Нарешті пишу тобі великого листа, з подробицями. Все уляглося, ввійшло у колію, я можу оглянутися, подумати. Ти ще й досі не знаєш, що зі мною сталося, чому я опинився тут, чому був у Києві. Розповім коротко. Я втік з Півночі. Наперед кажу — не жахайся, все скінчилося добре. Знаю, що це було дико, безглуздо, але тоді я не міг інакше. Не витримало серце неправди. Я щасливо добрався до Києва. Дуже хотілось до тебе, та стримав себе, зрозумів, що завариться ще більша каша. Заскочив до Н. — ти знаєш, про кого кажу. Мене просто прогнали. Це зовсім спустошило. Я пішов до прокурори республіки. Його не застав, а говорив з помічницею. Матусю, ти навіть не можеш уявити, наскільки мені пощастило, що я зустрів Раю Денисівну. Я розповів їй про своє життя. Все, все. І про тебе, і про батька. І про свої мрії. І про розчарування.

Мамо, колись я тобі розповім більше. А тепер лише повідомлю, що Рая Денисівна підняла мою "справу", її переглянули, мене виправдали. Запропонували повернутись до батька або до тебе. Я відмовився. До нього навіть на поріг не ступлю. А до тебе — не час. Я повернуся до тебе іншим. Коли знайду себе. І я попрохав Раю Денисівну, щоб вона допомогла мені влаштуватись на роботу. В яку-небудь геологічну партію. Я ще змалку мріяв про походи в далеких, невідомих краях…

І ось я в Сибіру. Точніше, на Алтаї. Працюю колектором в геогрупі. А група та — всього двоє людей. Начальник — молодий хлопець, на два роки старший від мене, скінчив геологічний технікум. Звати Михайлом. Рудий і весь в ластовинні. Мабуть, тому уникає дівчат.