Розбиваю громи - Бердник Олесь

Ти не забув, як ми домовлялись?

— Ні…

— Не злякаєшся?

— Ніколи! — палко мовив Вася.

— Тоді ми чекаємо тебе. Виходь тут… До вечора…

5

— Тату. Я сьогодні не прийду ночувати.

— Гм. Де ж ти будеш?

— А яке тобі діло? — ліниво запитала Льоля, відкидаючи вбік журнал мод. — Син уже великий, хоче погуляти.

— Він ще учень, — в’яло заперечив Терентій Гаврилович, вибираючи в гардеробі вечірній костюм. — Льолечко, як ти гадаєш, що краще одягнути для "Рів’єри"?

— Сірий, — сказала Льоля. — Звичайно, сірий, Терчику. Тобі в ньому дуже личить. Пікантно, романтично… Учень, кажеш? Ти поглянь, як його вимахало. Він вищий за тебе. Іди, йди, Васю. Дай йому кредит. Треба, Васю?

— Угу.

— Четвертак вистачить?

— Досить. Дякую. Я буду в друзів.

— Ага. Вони мені дзвонили. Якісь знайомі, чи що? Не пам’ятаю прізвища. Ну, гаразд. Коли знайомі, то катай. Ось гроші. Льолечко, збирайся.

Вася вийшов з квартири. Нарешті в нього з’явилася таємниця, цікаве товариство, мета. Він дивився на заклопотаних, веселих, сумних, безпечних перехожих, звертався до них у думці зверхньо, поблажливо: "А ви й не знаєте, хто я. Ви навіть не догадуєтесь, куди я піду сьогодні. Ви будете спокійно спати або гуляти, а я виконуватиму важливу справу".

Він наблизився до фунікулера.

І тут зненацька зустрів учителя фізики Івана Гнатовича.

Іван Гнатович привітався, зупинився. Вася хотів обійти його, але учитель затримав хлопця.

— Рибенко, я хотів тебе щось запитати…

Вася скоса поглянув на Івана Гнатовича. Скельця його окулярів поблискували насторожено. Може, він щось знає?

— Рибенко. Мені передали, що в тебе нещастя…

— Яке нещастя?

— Тобі краще знати. Добре, що я стрів тебе. Чому не прийдеш до учителів, до мене? Звичайно, школа не втрутиться в життя дорослих… але порадитися з нами можна. А то вже бачили тебе п’яним. Це правда?

Вася мовчав, наливався багрянцем. Колупав носком черевика асфальт. Учитель зітхнув.

— Отже, правда. Жаль. Я вважав тебе сильним хлопцем. А ти одразу — вниз…

— Я нічого…

— Не заперечуй. Знаю, що ти вже великий, маєш амбіцію. Я не буду нічого радити. Прошу лише одне — подумай. Гарно подумай. Прописні істини нудні, але згадай своїх улюблених героїв… Може, вони щось підкажуть. Чуєш, Рибенко?

— Чую, — пробурмотів Вася.

Вихователь пішов, скупо усміхнувшись на прощання. Вася довго стояв біля входу в фунікулер. Щось тривожне увійшло в свідомість після розмови з Іваном Гнатовичем, щось зловісне. Що ж саме? Що?

Васю зустріла Міра. Вона поцілувала його в щоку, обняла за плечі. З кімнати усміхався Юра, ще якийсь суворий чоловік з шрамом на щоці пильно дивився на хлопця.

— Ти знаєш — я вже скучила за тобою, — проспівала Міра. — Ніби брат ти мені.

Вася розгублено глянув на неї. Сміється, чи що? Ні, зеленкуваті очі блищать теплими вогнями. Юра схилився до вуха Васі, шепнув:

— Спокійно. Це — великий начальник. Від нього багато залежить… Стриманість і мовчання.

Серце у Васі похололо. Так просто, так неждано відкриваються в житті таємниці. Цікаво, що ховається за суворою зовнішністю літнього розвідника? Скільки подвигів у нього за плечима?

— Він? — скупо запитав чоловік з шрамом.

— Так, — сказав Юра.

— Довіряєш?

— Цілком.

"Що ж це? — схвилювався Вася. — Хіба я заслужив? Зовсім випадково потрапив. Просто пощастило. Чому ж таке довір’я? Може, вони помилилися? Та ні, я не підведу. Я постараюся. У вогонь кинусь…"

Тонкі губи літнього чоловіка здригнулися, почулося запитання:

— Сумніваєшся, чи достойний?

Вася хитнув головою. Звідки він дізнався? Читає думки…

— Не сумнівайся. Не святі горшки ліплять.

— Я постараюсь, тремтячим голосом промовив Вася. — Не знаю, як вас звати…

— Просто — шеф, — завбачливо озвався Юра. — Запам’ятай: шеф.

— Слухаю. Дякую вам, шеф.

— Ну от і добре. А тепер — погуляй. Міра, погодуй хлопця. Випити? Ну що ти? Він же учень. Одвикати треба, одвикати. Тим більше, на операцію…

Ніч. Місячна, чарівна, небувала ніч.

Зірки в небі крупні, тремтливі, прекрасні.

Київ оповитий таємницею. Люди, як казкові істоти. Трамваї, машини, ніби міфічні дракони, потвори. І фари їхні, мов полум’яні очі, і звуки сирен, наче бойовий рев хижаків десь у тропічних джунглях.

Вася їде в машині поряд з Юрою. Шеф опереду, біля водія. Вони всі зосереджені, спокійні. Розмовляють про щось звичайне, несуттеве. Про майбутню операцію — ні слова. Які залізні характери!

А Вася дрижить, йому все незвично, дивовижно. Кожен рух, кожна нова хвилина сповнені значимості. От якби його побачила Ніна. Або Гриць. Умерли б від заздрощів. Колись він розповість їм про цей вечір. Якщо шеф дозволить. Може, через рік або два.

Машина зупинилася на розі вулиць. Шеф мовчки поглянув на Юру. Той кивнув. Машина рушила далі, зникла. Шеф, посвистуючи, пішов праворуч.

— Куди він? — прошепотів Вася.

Юра здивовано глянув на Васю. Той знітився. Як це він не витримав? На перших кроках і така ганьба?

Юра заспокійливо кивнув.

— Нічого. Виправляєш крен на ходу. Ходімо зі мною. Забудь про те, що буде. Ми гуляємо. Ясно?

Вони рушили. Юра захоплено говорив.

— Ти навіть не розумієш, як це змінить життя на Землі. Через п’ять років на Місяці буде наукова база. Обсерваторії, оранжереї, селенологічні станції. Стрибок в астрономії — раз. Ти ж знаєш, що там нема атмосфери, отже, сила телескопів зросте в тисячі разів. Нові якості плодів, рослин. Вплив космічних променів, зменшене тяжіння… Да, сьогоднішній успіх — епохальний.

Вася слухав, кивав, радів. Які чудові люди! Перед важливою, небезпечною операцією отак цікавитись науковими проблемами!

Вони обігнули квартал, звернули в темний вузький провулок. Тут Юра замовк і йшов тихо, мов тінь. Мовчав і Вася. Косував очима, намагався визначити, де вони перебувають, і ніяк не міг второпати. Юра потягнув Васю за собою в невелику хвіртку. Вони опинилися в затишному подвір’ї. Стіни тут заросли виноградом. Над головою моргнули волохаті зірки. Юра жестом показав — за мною! — й, пригнувшись, рушив до будинку. Серце Васі калатало, ледве не вискакувало з грудей. Він дихав широко розкритим ротом. В руках у Юри щось блиснуло. Невже револьвер? Отже, сутичка? Постріли?

Вони зупинились біля вікна. У всьому будинку — а він мав два поверхи — було темно.

З вікна виглянуло обличчя. Почувся голос:

— Все в ажурі. Їх нема. Пацана сюди…

Васю різнуло слово "пацан". Але хай… Йому довіряють. З ним поводяться, як з рівним. Юра підставив руки, поміг йому вибратися на карниз. Ось Вася вже у кімнаті. За ним заліз Юра. Шепнув:

— Стій біля вікна. Не дихай. Дивись, щоб усе було спокійно. Ось тобі ліхтарик. Коли щось помітиш небезпечне — світи в коридор. Двері відчинені…

Шеф і Юра зникли. Тільки чулося шепотіння і шерех підошов по паркету.

Вася затамував подих, прислухався. Де ж вороги? Невже їх доведеться підстерігати? А якщо на нього налетять? Що він зробить без зброї? Нічого, можна схопити за руку, повалити…

Хлопець трохи втишив розбурханий стук серця, виглянув у вікно. Нікого. Десь недалеко грали на роялі. Ніжна, журлива музика пливла в повітрі.

Він озирнувся. Що це за кімната? Холодно блищить дзеркало шафи, ніби дивиться осудливим оком. Біле ліжко. А ось зовсім поряд з Васею — столик. На ньому… Що ж на ньому? Товстий зошит. Іграшкове ліжко. У ліжку великий плюшевий ведмідь. О, та це ж той самий ведмідь. Дівчинки Авдєєва. Тоді вона була дівчинкою. А тепер, мабуть, велика. Десятикласниця. Якби вона знала, що в її кімнаті відбувається битва. Битва за її батька…

Вася наблизив ліхтарик до зошита. Ввімкнув. Маленьке світле коло вихопило з мороку червону палітурку. Вася відкрив зошит. На першій сторінці олівцем намальований голуб. Під ним великим дитячим почерком написано: "Зошит мрій".

Хлопець перегорнув навмання листки. В око впали рядки, написані вже дорослішим почерком: "Не тішить мене спокійне життя — забезпечене й безжурне. Дух спить у тиші. Що, коли і де велике творилося в спокої? Які геніальні люди виростали в забезпеченості? А якщо й виростали, то руйнували в’язницю розкоші, спокою і йшли на барикади. Не витримаю. Піду. Аби лиш закінчити школу, інститут. А там — здрастуй, далина таємнича. Тайга, гори. Вони кличуть мене. Там на кожному кроці буде невідоме і несподіване. Небезпека і мужні люди. Здрастуй, таємнице! Я прийду до тебе!"

Вася закрив зошит. Завмер, схвильований. Не гаразд підглядати в чужі записи. Не гаразд. Але яка прекрасна душа в цієї дівчини! Як би він хотів знайти, зустріти її. Познайомитись. От якби була такою Ніна. А втім, чому якби? Може, вона така й є. Адже не відкривається просто душа знайомої людини. Може, й ця дівчина прихована для близьких. А в тиші, сама перед собою, вона відкрила на листках щоденника втаємничені думи.

Він поклав на місце зошит. Узяв за вухо ведмедя, підняв з ліжечка. Всміхнувся. Вже стала великою, а дитячу іграшку береже. Втішно. А чого ж. Може, це й добре. Зберігає безпосередність…

Ведмідь замукав. Вася кинув його на ліжечко, злякано оглянувся. В коридорі зашамотіло, почувся голос Юри:

— Що таке?

— Та нічого. То іграшка… Ведмідь.

— Ідіот. Додумався…

Голос Юри злий і гострий. Вася прикусив язика, завмер напружено. Чому така злоба? "Ідіот". Так, так, він порушив тишу. Але такі слова… Поза спиною прокотився холодок.

Юра тихо підступив до вікна. Прошепотів:

— Закінчено їх не буде сьогодні. Вискакуй і приймай те, що подам.

Вася вибрався назовні. Обідрав шкіру на руці, зачепившись за карниз. Дуже защеміло, але він прикусив губу, стерпів. З вікна посунувся темний вузол. Юра сказав:

— Тримай.

— Що це?

— Тримай, дурню! — засичав Юра.

Вася вхопив вузол, розгублено поглянув на Юру, який вилазив з вікна.

— Іди до воріт. Тихо.

— Але ж…

— Ні слова.

Вася поніс вантаж до хвіртки. Вийшов на вулицю. Там уже стояла машина. Водій узяв вузол, кинув у багажник. Мовчки штовхнув хлопця у чорну пащу дверцят. Незабаром шеф і Юра принесли ще вузли, чемодани. Ввалилися у машину. Відсапувалися, мовчали. Завуркотів мотор. Машина безшумно рушила. Завернула праворуч. Потім ліворуч. І, ввімкнувши фари, весело покотилася до Хрещатика.

Вася сидів ні живий ні мертвий. Щось починав розуміти і боявся. Боявся запитати, боявся поглянути в обличчя своїх супутників. Вони напружено мовчали, дивилися вперед. І лише коли машина дісталася Подолу і звернула у двір якогось будинку, Юра полегшено зітхнув, сказав:

— Здається, порядок.

— Клас, — скупо озвався шеф.

Вони вийшли з машини, витягли приголомшеного Васю.