Розбиваю громи - Бердник Олесь

Опинився у великій кімнаті. В глибині її стояв простий письмовий стіл, за ним сидів капітан міліції — літній, втомлений чоловік. Він, тримаючи в руці олівець, дивився на якісь папери і щось підкреслював. Вася зітхнув. Капітан підвів обличчя, очі його були суворі.

— Добрий день, — прошепотів хлопець.

Капітан кивнув, сказав міліціонеру:

— Можете йти. Чекайте.

Вони залишилися наодинці. Капітан випростався в кріслі, промовив:

— Сідай, хлопче. Не дуже добрий день для тебе сьогодні. Прізвище?

— Рибенко.

— Рибенко. Чи не син заступника міністра?

— Так, — опустивши голову, пробурмотів Вася.

— Цікаво. Чого ж тобі не вистачало? Грошей? Речей? Чому ти потрапив до рецидивістів?

— Я… не винен, — задихаючись, сказав хлопець. — Я випадково!

— А де ж це бачено, щоб злочинець одразу визнавав вину, — насмішкувато хмикнув слідчий. — Навіть дивно було б. Ясна річ, що випадково потрапив. Не вроджений же ти бандит. Але ж знав, на що йдеш?

— Не знав. Правду кажу — не знав! Мене обдурили. Сказали, що вони розвідники. Що йдеться про долю Авдєєва… що йому загрожує небезпека…

— Гм. Непогана побрехенька. Але для дітей, шкільного віку. Ти — я бачу — і хитрий жук. Оце що таке?

Він показав аркуш паперу. Вася упізнав своє "креслення". Жахнувся.

— То теж обман. Він прикинувся архітектором! Казав, що хоче створити план майбутнього міста!

— Ну ось що! Домовимось одразу — без фокусів. Викладай, що знаєш. Як, що, коли. Легше буде й нам, і тобі. Повідомимо батька, розберемось, може, все скінчиться добре.

Вася, хвилюючись, почав розповідати. І про сімейну трагедію, і про мачуху, і про свій розпач, і про останню зустріч з злочинцями. Не приховував нічого. Дивився в очі капітану, ніби хотів влити в них свій біль, свою жадобу правди й справедливості…

Капітан помовчав, знизав плечима.

— Досить гладко. Може бути — навіть правдиво. Але як ти це доведеш?

— Що? — не збагнув Вася.

— Що вся твоя версія відповідає дійсності? Звідки відомо, чи не вигадав ти її? Для реабілітації?

— Але ж… запитайте їх…

— Кого? — насмішкувато поцікавився слідчий.

— Тих… злодіїв. Я їх не знав… до позавчора…

— Я вже допитував їх. Вони сказали, що ти знав про все. Що добровільно згодився на злочин. Що дав схему квартири Авдєева. Що стояв на "стрьомі", тобто на варті, поки вони забирали цінності. Чим ти доведеш, що це не так?

— Я не знав… що треба доводити, — розгублено сказав Вася. — Я лише… щиро все розповів…

— Суд не може брати до уваги твої слова, — повчально заявив капітан, — якщо вони не стверджені фактами, свідченнями інших людей. Проти тебе дуже багато доказів — креслення, гроші в кишені, свідчення рецидивістів!

— Гроші вони запхнули в кишеню, — крикнув Вася у розпачі, — я не хотів! Повірте мені — я не хотів!

— Тихо. Не хвилюйся. Розберемось. Бачиш — справа твоя складна. Зараз запишемо все, потім підеш відпочивати. Викличемо батька. Матір. Хочеш бачити їх?

— Матір, — прошепотів Вася.

— Гаразд. Домовились. Веселіше тримайся, хлопче. Якщо правду кажеш, — ще нічого не пропало.

7

— Тату…

— Я не батько тобі. Отак осоромити. Негідник. Нікчема. Тобі мало було того, що я давав?

— Тату! Це неправда!

— Не хочу навіть слухати! Із-за тебе у мене великі неприємності. Ідіот!

— Йдеться поки що про неприємності вашого сина, — м’яко сказав слідчий.

— Плювать! — багровіючи, запально крикнув Рибенко. — Хай одержує те, що заслужив. Я відмовляюсь від нього. Мені не потрібні в сім’ї рецидивісти. Від-мов-ляюсь!

— Але це ускладнить його долю. Якщо ви візьмете на себе… то суд може…

— Не хочу! Категорично. Є колонії. Там йому мозок вправлять. Станеш людиною — тоді поговоримо! Бувай!

— Товаришу Рибенко! Це ваше остаточне рішення?

— Так!

— Тату!

— Я сказав — у тебе нема батька, доки не станеш людиною!

— Матусю, як мені боляче…

— Тихо, синку, тихо. Як бачиш, я не плачу.

— Ти віриш мені, матусю? Ти віриш, що я не злодій?

— Вірю, Василечку. Як же ти можеш бути злодієм? Я ж знаю тебе змалечку.

— Матусю… мене можуть засудити. Кажуть, колонія.

— Не бійся, Васю. Там теж люди. Знай, що я ждатиму тебе.

— Матусю… Всі одвернуться од мене. Вони ж не знають, як було. Вони подумають, що справді.

— Дарма, хай кажуть. Ти ж знаєш, що не винний. Вина моя, синку.

— Що ти кажеш?

— Так, синку. Я винна. Я залишила тебе на розпутті, коли розійшлася з батьком. Треба було забрати тебе. Моя вина, моя кара.

— Мамо! Який я радий, що ти така. Меиі тепер легше буде. Я вернуся… І ми знову заживемо разом. Ти жди. Ти чекай, матусю…

— Ждатиму, синку. Бережи себе…

Судді переглядались, мовчали. Стара жінка-засідатель витирала хустинкою вологі очі.

— Дитина ще. Гаряча, недисциплінована дитина. З чистою душею. Скільки таких потрапляє в пастку. Нам треба захищати молоді парості.

— Як? — запитав суддя, нахмурюючи брови. — Мене самогр гнітить доля цього хлопця. Але як захистити його? Випустити? Виправдати? Не покарати злочин?

— А чому б ні?

— Закон вимагає, — серйозно мовив суддя. — Пропустимо — де гарантія від рецидиву? Знову поряд з ним — вечеринки, спокуса, безвідповідальність, розтлінний приклад. Пряма дорога до повторення того, що сталося. Йому необхідне суворе оточення. Повірте мені — я знаю. Пробачимо раз — наплює на закон. Хай відчує удар. Навіть каменю потрібні удари. Щоб висікти іскри.

— Ой які у вас поетичні образи, — осудливо сказала жінка. — Та ви забуваєте, що це не літературний образ, а жива людина. В книзі можна гнути персонаж і так і сяк, а в житті…

— А в житті тим більше, — заперечив суддя. — Йому треба різкий поворот. Тоді вийде толк. Інакше — падіння. Хай два роки побуде в колонії. Закінчить десятилітку, попрацює. Знаю, що несолодко. Колонія — не рідна сім’я. Макаренків не густо. Та іншого шляху не бачу.

8

Все позаду — слідство, в’язниця, суд. Сором, ганьба, побачення з матір’ю, шлях до поїзда.

Все позаду… Цокають-колеса, колишуться нари, чорніють грати, тривожно і надривно котиться гудок паровоза. Мимо пливуть села, міста, ліси, поля. Ешелон прямує на північ.

За маленьким віконечком блимають зірки. Примарний промінь місяця мерехтить на зеленкуватих обличчях товаришів. Вони сплять, стогнуть уві сні.

А Вася не спить. Йому гірко. Йому самотньо. І далекий диск місяця, де стоїть в кратері Тихо космічна ракета з телепередавачем, поглиблює самотину хлопця. Самотність, самотність… Лише мама десь думає про нього. Та, може, Ніна. Ніна… Він так і не побачив її. Чи знає вона? Чи не осудить? Чи збагне, що він не винен, що лише сліпа випадковість штовхнула його на жахливу стежку…

Тиша. Стукіт коліс.

Тривожний рев паровоза.

Мчати б отак у глибину космосу.

Летіти б у такому ритмі на бронепоїзді назустріч ворогам… Постріли, грім вибухів. А герої невразливі, нестримні, як вихор, пронизують темряву ночі, прагнуть до нового, ясного світу. Крізь пургу, крізь смерть, крізь люті крики ворогів.

Рветься легкий шлейф пари за вікном.

Загорається срібне марево світанку. Низькорослі ялини стоять попід залізницею, огорнуті снігом і таємницею. А за ними — вогні, вогні.

Поволі зупиняється поїзд. Здалека долинає гучна команда. З гуркотом відчиняються двері. Сива хмара котиться до нар.

— Іванов, Рибенко, Селіджанов — виходь!

Заворушилися хлопці. Вася хутко схопився, стрибнув униз, підійшов до дверей.

— Плигай, — засміявся знизу чоловік у кожушку. Його обмерзлі вуса кумедно заворушилися. — Не бійся, тут снігу півметра, не заб’єшся.

Вася стрибнув, застряв у снігу, набрав у черевики. Нахилився, почав видовбувати.

— Нічого, нічого. Зараз прийдемо, валянки отримаєш. Хутко до зони, а то замерзнеш. П’ятдесят градусів, хлопчики!

Вася розгублено оглянувся.

— За мною, — сказав чоловік у кожушку. — Всі тут? Хто є хто? Ти Іванов?

— Так.

— А ти?

— Селіджанов, — з узбецьким акцентом сказав бронзолиций парубійко.

— А ти?

— Рибенко!

— Ну й лади! Бігом, алюр три хрести!

Скрипить сніг під ногами, на обрії марево, спить тайга під ковдрою зими. Блідими колами мерехтять ліхтарі понад зоною.

— Оце наш дім, хлопчики, — каже чоловік у кожушку. — Не лякайтесь. Прошу…

9

Минув рік.

Вася з часом звик до нового оточення. Звик до праці. Ходив на залізницю, ставив нові шпали, розчищав колію. А вечорами вчився. У десятому класі. Інколи приходили листи від матері. Ніжні, ласкаві, теплі.

Та разом із звичкою до розпорядку колонії не приходили до хлопця ясність і спокій ні на хвилину. Він став замкнутий, похмурий. Сторонився інших хлопців, був самотнім. Його не любили, вважали дикуном. Навіть кличку приліпили "Дикун". Він не ображався. Після вечері сидів у бібліотеці, читав книги, думав.

А коли за віюнами бараків гнівно завивав буран, серце Васі починало бунтувати. Він терзався нестримними думками про несправедливість того, що сталося з ним. Він уявляв обличчя товаришів, чув їхні розмови:

— Мріяв про лицарів краси, а став звичайнісіньким бандитом.

— Піжон!

— Брехун!

— Такому руки не можна подати!

Найбільше реплік кидав Гриць. Він корчив гримаси, дражнив Васю. А Ніна стояла збоку, слухала ті жахливі обвинувачення, мовчала. Як їм відкрити істину? Як скинути з себе підлу вину? Ждати, поки скінчиться ще рік? І вийти "законно"? З плямою злочинця?

Ні! Ні! Треба втекти. Тільки так. Він втече. І з’явиться до прокурора. Розповість про все, що сталося. Буде вимагати нового слідства. Він не хоче підлої плями. Але перед тим він розшукає товаришів. Ніну. Погляне в її очі. Вона все збагне… І все мине, як мара…

Думка про втечу вклюнулася в свідомість. Не давала спати. Стала неодступною.

І, нарешті, він зважився.

Тієї ночі небо було чисте. Та барометр у бібліотеці показував на бурю. Вася йшов до барака, хвилювався. Кутався в кожух, поглядав на ліхтарі. Вони розхитувались під подихом слабого вітру. По кучугурах куріла поземка.

На півночі хиталися, безшумно спалахували, згасали гігантські завіси полярного сяйва. Холодні, спокійні, далекі. Вася довго дивився на них. Вирішив. Так буде. Вже ніщо не зупинить його.

— Спати, спати! — гукнув здалека вартовий. — Нічого розгулювати.

Вася зайшов у барак. В кутку, при світлі грубки, хлопці грали в "очко", неголосно лаялися. Скинувши валянки й кожух, Вася тихо ліг на вагонку. Ватних штанів не зняв, щоб швидше зібратися. Дрімота хвилею накотилася на стомлене тіло. Вася закушував губу, трусив головою, щоб не заснути.

У вікно вдарив перший порив бурану.