Розбиваю громи - Бердник Олесь

Він вийшов на добру путь. Я підтримаю його. Може, колись, як заживуть рани — побачиш його…

Терентій мовчки повернувся, вийшов за ворота. Самотній, зігнутий, нещасний. Ярина дивилася йому вслід, дивилася в глибину свого серця, шукала там хоч крихту жалю за минулим. Ні, минуле зникло без сліду, як камінь, кинутий у вир. Людське співчуття до колишнього друга лишалось, але жалю за втраченим уже не було.

7

Скінчено щоденну працю. Гудуть від утоми ноги. Та тіло сповнене сили, повноти життя. Якби не вечір, можна було б іти далі й далі, міряючи кам’янисту стежину натрудженими ногами. Гори п’янять і дають незбагненну насолоду — спокій душі. Той спокій, якого так тяжко досягти серед гомону і штовханини життя.

Лежать під ялиною рюкзаки, молотки. Наношено величезну купу сухого віття. Вистачить до півночі. Хлопці розвели багаття, повісили над ним казанок з водою. Оранжеві язики радісно лижуть смолисту їжу, бризкають ярими іскрами в простір. Приємно сидіти на камені, мовчати, дивитися в огонь, думати.

Над горами мерехтять зорі. Михайло дивиться на них, а на його рудій юнацькій борідці виблискують промені багаття. Зітхнувши, він звертається до Васі:

— А ти знаєш — мати твоя правду мовить…

— Про що ти? — не збагнув Вася.

— Про те ж саме… Дивлюсь я оце на небо… І уявилось мені, що я в іншому світі. Інші форми. Екзотичні, не наші рослини, істоти, люди. Якісь неймовірні споруди. Я пройшов мимо них, захоплено розглянув, перемовився з братами своїми космічними. А далі що?

Михайло замовк, ніби прислухаючись до власних думок. Приглушено шуміла Катунь, десь пронизливо скрикнув нічний птах. Вася занепокоєно ворухнувся.

— Не розумію, до чого ведеш? Ще недавно ти захоплювався такими перспективами. Нові істоти, нова культура, спалах знання. Синтез різних цивілізацій. Що з тобою сталося?

— Не поспішай. В мені це ще лише зав’язується. Ще не все вияснилось, не все завершено. Але думка моя проста. Та й не моя вона, а навіяна листом матері твоєї. Ми несемо в собі добре зерно. Те зерно повинне дати найповніший плід. Доки ми його не посадимо і не будемо поливати, доглядати, захищати — не жди плоду. Чи не так ми?

— Мишко, без викрутасів. Одразу бери бика за роги. Ти що — виступаєш тепер проти космічних польотів?

— Та ні, ні, — з досадою махнув рукою Михайло. — Невже ти такий тупий, що не вхоплюєш моєї думки? Хай будуть польоти, хай будуть найдивовижніші досягнення зовнішні, технічні, але все повинне розвиватись відповідно з головним — пізнати людину. Хто вона, звідки, куди йде? Зажди, не перебивай, я не скінчив думки. Ніяка інформація про кількість часток, про відстані до інших метагалактик, ні спектри інших систем, ні форми іншопланетних істот — ніщо не покращить нас, не наблизить самовдосконалення…

— Не згоден. Не згоден, — заперечив Вася, знімаючи казанок з вогнища. — Вже закипів чай, давай пити.

Михайло підставив свою чашку, Вася налив кип’ятку. Михайло гризнув кусочок цукру, сьорбнув паруючої рідини, одставив чашку вбік.

— Чому ж ти не згоден? Поясни.

— Тому, що пізнання зовнішнє все-таки допомагає розкриттю талантів людини, її особливостей.

— Може. Напевне, так. Але то буде зовнішній план. Серед сучасних вчених, спеціалістів є багато людей і черствими душами. Отже, ще щось потрібне. Самоочищення, самопізнання, саморозкриття. І тут мені згадалися слова твоєї матері. "Людина-райдуга, людина-квітка, людина-музика…" Слухай, це вище над всі інші мудрування. Вся моя минула балаканина не варта однієї цієї фрази. Не боюся признатися в цьому. Що з того, що ми будемо на Місяці, на Марсі, на Альфа Центавра? Що з того, якщо ми й там у серці збережемо егоїзм, пиху, бажання зверхності? Ти читав деяких західних фантастів? У них все ’дно гримлять галактичні війни, панують міжзоряні імператори, літають міжпланетні поліцейські, ревізори. Боже, яке страхіття! Вони цілком спокійно переносять свої зарази на міжзоряний простір, вважаючи, що їхня гидота є закономірною для безмежності!

Михайло замовк, ніби втихомирюючи своє обурення. Мовчав і Вася, задумавшись. Обидва потихеньку сьорбали чай, заїдаючи його сухарями. Допивши, Михайло вів далі:

— Колись я читав статтю одного великого вченого. Забув прізвище. Тоді не звернув уваги на його думки. А тепер згадав. Він писав про самозакоханість людського розуму. Про наш тисячолітній антропоцентризм, що дістався нам у спадщину від середньовіччя, від церковних догматів. Ми все міряємо від себе, від наших прагнень і рівня знаниня. Ми уявляємо іншопланетннх істот, їхню культуру, досягнення й спосіб життя відповідно зі своїми смаками та ідеалами…

— А як же інакше? — не стримався Вася. — Де взяти інші критерії?

— Уявити! — різко відповів Михайло. — На те людині і дано чудесний дарунок — уяву, фантазію, мрію! Так слухай далі, не перебивай. Він пише приблизно таке: ми, захопившись польотами, гігантськими спорудами, реакторами, гідростанціями, індустріалізацією, космічними планами, уявили собі, що саме в такому напрямі повинна йти всяка розумна цивілізація. І забули про те, що наша земна цивілізація лише в стані дитинства. І ті захоплені прагнення, які ми вважаємо закономірними для всього безмежжя, можуть бути характерні для дуже молодих істот. І далі він наводить приклад: в одному дворі живе хлопчик років десяти і старий професор. Дитина весь час ганяє футбольного м’яча, вибиває ним вікна, мучить сусідського пса, кішку, ганяє голубів, майструє самопали і робить ще безліч дуже буйних, смішних непослідовних речей. І це закономірно для такого віку. І дивлячись на непорушну постать професора, який щоденно сидить над книжкою, такий хлопчисько вважатиме його диваком. І не збагнути хлопцеві ні висоти мислі ученого, ні польотів його уяви, ні радості пізнання, яке не характеризується зовнішнім виявом, рухами, гримасами. Не знаю, як для тебе, а для мене цей образ пояснює все.

— Дуже цікаво, — пробурмотів Вася. — Хоч і несподівано.

— Інерція ума, — сказав Михайло. — Ми якщо вже щось почали, то продовжуємо його до абсурду. Виникли ідея використати енергію Сонця, її продовжили до безумства, — оточити Сонце суцільною сферою і жити всередині тієї сфери. Перебудова природи — давай завертати ріки з півдня на північ, з півночі на південь, розтоплювати кригу біля полюсів. І ніхто не подумає про те, що, може, така перебудова порушить природну рівновагу, приведе до жахливих катастроф. Та й чи потрібно це? А може, є інші методи пізнання Всесвіту? Закінчуючи статтю, той вчений так і каже: треба переглянути наші методи, визначити необхідність тієї чи іншої мети і відкинути поняття про особливе значення земної еволюції. Ми можемо виявитись однією з наймолодших цивілізацій в космосі.

Михайло вкинув кілька гілок в багаття. Вогонь знову підхопився, затріщав, осяяв обличчя хлопців. Вася охопив руками коліна, похитуючись, сказав:

— В тих думках є велика правда. Я теж відчуваю це. Може, ми й справді шукаємо свою жар-птицю. Хто скаже?

— Годі, давай краще спати, — мовив Михайло. — Може, у сні прийде вирішення проблеми.

— В горах нічого не сниться, — пожалівся Вася. — Спиш як убитий.

Він встав з каменя, потягнувся. Глибоко вдихнув повітря, напоєне запахом хвої, квітів, диму. Прислухався до шуму Катуні, охопив зором огнисту безодню неба.

— Правда твоя, Михайле. Десь близько, близько рішення радості буття… Десь зовсім поряд, а ми не бачимо його. Здається, варто лише збагнути зв’язок отих далеких зірок, оцих гір, ніжність землі, таємничу мову вогнища, мрії людей… І все з’ясується, стане на місце.

— Немало захотів, — усміхнувся Михайло, стелючи спальний мішок і залазячи в нього. — Синтезувати безмежжя. Ну нічого, аби залишилася невдоволеність у душі. Нема гірше, коли людина вважає, що вона все пізнала, все знає. Така людина — камінь. Ідол. Ну, а тепер спати. На добраніч, Васильку.

— На добраніч, Михайле…

8

Ранок почався нещасливо. Хлопці переходили вбрід потік. Михайло посковзнувся, впав з каменя. Вася почув крик. Він кинувся на поміч, підхопив товариша під руки.

— Рацію, рацію рятуй! — простогнав Михайло. — Замокне ж!

Вася зняв з плечей Михайла рюкзак, сумку з рацією, одніс на берег. Вернувся, брьохаючи в крижаній воді, назад. Михайло крутився серед потоку, обличчя в нього було спотворене гримасою болю.

— Михайле, вставай! Михайле, що з тобою? — піднімав його Вася.

— Тихенько, — просив Михайло. — Здається, переламав ногу.

Вася витягнув товариша на берег, допоміг сісти на траві. Зняв з правої ноги черевика. Вище щиколотки шкіра посиніла.

— Внутрішній перелом, — крізь зуби просичав Михайло. — Дай бинта.

— Що ж будемо робити? — розгублено запитав Вася, хапливо розв’язуючи рюкзак.

— Викликай базу. Хай висилають вертоліт.

— А я? Теж з тобою? Зйомку не закінчимо?

— Дурню. Хіба я незамінний? Дадуть іншого техніка… Бинтуй… Ой, не тисни так… А жаль… Я з тобою… як з братом…

— Ти повернешся, Михайле. Ми будемо разом.

— В це літо ні… не встигну… А потім — добре було б… не забувай друга… пиши… А тепер викликай Бійськ. Я скажу… що передати… або краще сам…

Вася розстебнув полотняний футляр рації, ввімкнув її, надів навушники, взяв мікрофон. Тихо покликав:

— Катунь. Катунь. Викликає Дятел. Дятел. Дятел…

— Дятел? Чую тебе, — почувся далекий дівчачий голос. — Це ти, Рижик?

— Це Вася. З Михайлом нещастя!

— Що таке? — затривожився голос. — Він може говорити?

— Даю мікрофон.

— Лідо, — сказав Михайло. — Дурна випадковість. Зламав ногу. Ідіот, звичайно. Що? Терпіти можна, але ходити не можна. Прошу вертоліт. І нового техніка. Маршрутну зйомку треба продовжити. Так і передай начальнику. Вася вже нахапався, дещо може й сам… але привезіть техніка… Зробиш?…

— Зроблю все. Розіб’юсь, а сьогодні все буде!

— Розбиватись не треба. Досить, що я розбився… Дякую тобі, Лідусь. До приємної зустрічі…

Михайло віддав Васі мікрофон, заплющив очі. Обличчя його почервоніло від напруги, по щоках котився піт.

— Які дурниці, — прошепотів він. — Одна дрібниця вибиває тебе з ритму життя. Як писав Маяковський: "У меня гвоздь в сапоге кошмарней, чем фантазия у Гете"… Поможи мені трохи вирівняти ногу… Ссс! А тепер принеси кору модрини… Отам під деревом… бачиш?… Приклади… Чудово… Ху, аж у голові млосно… А тепер бинтуй… А знаєш… легше стало… тільки ниє десь в нозі.

Михайло повеселішав, витер з чола рясний піт.