Розбиваю громи - Бердник Олесь

Мабуть, тому й спеціальність таку обрав. Дле про це потім. Хочу ще попередити тебе, щоб ти не переоцінювала значення слова "колектор". Це всього-на-всього раб техніка-геолога. Ішак. Завдання моє — колупати, довбати скелі, збирати зразки, складати в рюкзак, перти на спині десятки й сотні кілометрів. Розглядає й оцінює зразки, звичайно, начальник. Тобто Михайло. Я теж "насобачився", як висловлюється Михайло, і можу визначити на око, що за мінерал. Я вже подав заяву на заочне відділення інституту. Буду готуватися. Взимку засядемо в Бійську, тоді можна попрацювати над підручниками. А тепер провадимо маршрутну зйомку місцевості. Почали від гори Білухи, йдемо вниз по Катуні. Місця чарівні. Дикі, величні.

Білуха неповторна. Якась неземна. Ти знаєш — на неї не так просто вилізти, хоч вона й відносно невисока — чотири з половиною кілометри. У неї дві вершини, схожі на сідло. Коли я дивлюсь на цю гору, в мене виникає враження, наче її хтось зробив. Якийсь художник-титан. Отак ішов, ішов по землі, побачив прегарне місце серед тайги, зупинився на хвилинку, витесав з предковічних скель чарівну іграшку і поставив її на подив людям. А сам пішов далі. Ти не смієшся? Ні? Якби ти побачила білу царівну, ти б згодилася зі мною. В ясні дні Білуха звучить. Тиша навколо, цілковита тиша, а в тому мовчанні плине музика. Чари…

Ми потроху віддаляємось від Білухи. Вже видно лише верхівку. Звужується долина. Катунь грізно реве між скелями, скаче водоспадами на порогах. Ні душі. Села десь там, нижче, а тут — первозданна природа. Величні ліси, багаті надра, радіоактивні джерела, високі трави, безліч диких тварин. Колись сюди прийдуть люди, первозданність зникне! А мені жаль. Не так уже й багато лишилося на Землі диких, неторканих місць. Може, треба оберігати їх. Адже не всі люблять штовханину і шум. Інші віддають перевагу самотності. Як нині я і Михайло. У нього навіть є своя теорія відносно цього. Він каже, що людина лише в дитинстві прагне до єднання з іншими людьми. А визріваючи, вона хоче індивідуалізації, викристалізовування, а звідси — самотності. Що у великих групах неможливо виявити весь потенціал розуму, духу, серця. Що так чи інакше колектив обмежує вияв індивідуальності певними рамцями, постановами, інструкціями, законами.

Я пробував сперечатися з ним. Але він швидко роз’яснив мені свою точку зору, і я згодився з ним. Він запевняє, що людина високо індивідуалізована ніколи не вимагатиме для себе якихось привілеїв за рахунок колективу. Єдине, що їй треба, — повністю розкрити свої внутрішні сили. Знову ж таки — для інших, для своїх друзів. Отже, необхідно прагнути до таких умов, коли ніхто іне зможе втручатися в життя індивідуальності. Це й буде справжня свобода. Свобода вияву особи на благо всіх. І це, каже Михайло, стане можливим лише в Космічній Ері. Коли вільно можна буде літати в далекі світи, коли відкриються нові енергії для людства, коли наука пізнає інші виміри світобудови. Люди розширять поле своєї праці. Вже не тисячі кілометрів земної поверхні, а світлові роки стануть мірилом їхніх доріг. І тоді, каже Михайло, розквітне індивідуальність. Скажімо, полетить до далекої галактики група з двох, трьох чоловік або навіть одии космонавт. Фантасти пишуть, що ті космонавти полетять ради Землі, ради того, щоб збагатити скарбницю земної науки. Михайло сміється над такими уявленнями. Він вважає, що при субпроменевому польоті (це, матусю, політ з швидкістю, що наближається до швидкості світла) космонавти зможуть повернутися додому лише через тисячі й мільйони років, коли на рідній планеті не буде ні родичів, ні наукових закладів, що готували корабель, ні тих проблем, які космонавти вирішували. Отже, зоряні мандрівники стануть чужерідним тілом у своїй вітчизні, осколком минулого.

— Тоді не потрібно польотів? — запитав я його.

— Навпаки, — сказав Михайло. — Польоти і проникнення в космос відкриють еру справжнього розквіту людини. Як, наприклад, квіточка кульбаби, дозріваючи, розкидає летюче сім’я в повітря, щоб воно засіяло далекі поля, так і людство, вийшовши з колиски земної, буде засівати зоряїні простори своїми зернами. А ті зерна, ясна річ, повинні бути глибоко індивідуалізовані, чисті, самовіддані, неповторні. Адже кожне з них може створити новий світ…

Ти розумієш, матусю, який цікавий у мене начальник. Лежачи під зорями, ми з ним майже щоночі мріємо про далеке майбутнє, а може, й не таке вже далеке. Ми бачимо, як посланці Землі розійдуться в безмір, як на далеких планетах спалахнуть вогнища розуму, як вони з’єднаються з іншими мислячими істотами. А таке поєднання приведе до нового спалаху культури, цивілізації. І сонця, планети стануть клітинами неосяжного поєднання світів, яке утворить своєрідний Вселенський Організм. Навіть страшно подумати…

Бач, я почав тобі про власну долю, а збився на філософський трактат. Нічого, ти зрозумієш, наскільки це для мене суттєво — і відчуття своєї повноцінності, і радісна праця, і мудрий товариш. Закінчую лист, бо й так він вийшов дуже довгий. Не турбуйся про мене, я здоровий, сподіваюсь, таким і залишусь, бо повітря тут чарівне, чисте, можна жити лише ним. Листи я писатиму не часто — вертоліт приходить тільки раз на два тижні. А то посилаємо звіти портативною рацією. Буду телеграфувати по кілька слів. Не ображайся, матусю.

Дуже хочу отримати від тебе хоч кілька слів. Пиши, моя рідна. Цілую тебе.

Вася.

2

Мій синочку, здрастуй!

Яка я рада, що з тобою все добре. Перемучилась я, перехворіла за тебе, а ось ти на добрім путі — і я щаслива. І годі про минуле, вже нема його. Хай же щастить тобі, Василечку, на тій дорозі.

У нас все по-старому. Баба Химка жива, скрипить, але тримається, вітає тебе, дуже хоче бачити. Каже, хоч перед смертю надивлюся на онука свого. Отож пам’ятай, синку, про ті слова бабусі, бо й я приєднуюсь до них. І ми ждемо тебе, і хата наша стара, і ружі під вікном, які ти любив, і Дніпро.

А тепер кілька слів про тебе, про твої думки. Знаю, синку, що ти всього не пишеш. Знаю й те, що приховане в твоїм серці. Підозрюю, чому ти так захоплюєшся індивідуалізмом Михайла — твого начальника, чому намагаєшся підвести під нього "теоретичну базу".

Люди ще не жаліють одне одного, вражають серця своїх близьких, а це приводить до озлобленості й відчуження. Добре, що в тебе так не сталось. Але не гаразд і те, що втратив віру в колектив. Згадай минуле нашої Землі — лише громада, лише дружба вирішували великі діла. Одинаки, самітники несли свої відкриття й досягнення в могилу, якщо не передавали їх людям. І в космосі — я певна — буде панувати не індивідуалізм, а громада. Всесвіт — об’єднання. Поглянь на небо вночі. Яка краса, яка гармонія світів. Таким стане людство в майбутті — чудовою музикою. А музика пишеться для друзів, для колективу.

Я не дуже кохаюсь в космогонії. Я давно вважаю, що все в людині, в її серці. Що сама людина — є незміряність. І її психічне, сердечне життя є, може, важливішим, ніж польоти в небо. То й треба перш за все розширювати можливості людини, розкривати її красу, її талант, її почуття. Коли це станеться, коли ми полетимо в космос людських сердець, тоді не буде таких прикростей, які покалічили тебе в юності. Бачу, Василечку, в майбутті не стільки міжзоряні польоти на кораблях, скільки ясних і чудових людей. Вся планета — братство, комуністична громада. Справа не в тому, що всі будуть забезпечені, ситі, одягнені. Треба, щоб люди милувалися одне одним, щоб, зустрівши друга чи незнайомого, ти дивувався його неповторності, його красі, його сердечності. Щоб кожна людина була, як новий світ, як відкриття невідомого континенту. Бачу в уяві людей казкових. Ось іде людина — квітка, людина — чарівна мелодія, людина — райдуга…

Подумай, синку. Ти зрозумієш мене. Навіть з того, що я знаю про тебе, можу запевнити — ти теж стрічав людей, схожих на мій ідеал. Вони ще прикриті сірим вбранням звичайності, вони часто ще соромляться розкритись широко, бо епоха наша бурхлива, не дозволяє розквітнути повністю. Але є такі люди. Хоч би й Рая Денисівна, про яку ти пишеш. Або твій старий гуцул Іван Стотисячний. Чи не забув ти його? А подумай ще — хіба пам’ять не підкаже тобі випадкові й невипадкові зустрічі в житті? А жив же ти ще мало, попереду — десятки літ, отже відкрий очі, пильно дивись, дай серцю вирішувати. Прийде й твоя неповторна подруга, лише не пропусти, не проґав. Ти бачив, що трапилось у мене? Гірка розплата за легковажність, але я не жалкую. З розчарувань ми виносимо мудрість і досвід. Хоч не собі — дітям ми передаємо його…

Рада я, що ти будеш вчитися. Скажу про це нашим учителям, вони теж порадуються. Життя — чудовий лікар, воно все розкриває, все виліковує. Ніщо зле не сховається, ніщо добре не спаплюжиться.

А на закінчення розкажу тобі маленьку притчу, яку чула від діда твого, мого батька. Він часто розповідав нам такі притчі, щоб ми звикали думати.

"Росло розкішне дерево. Стовбур, листя, плоди — все в ньому було чудове. Одного разу пройшла гроза. Злива розмила землю й траву під деревом, оголила корінь. Дивиться дерево — під ним щось таке вузлувате, сіре, негарне. Обурилися листя, стовбур і плоди: — Хто ти такий? Звідки взявся — бридкий і потворний! Ти псуєш нашу красу. Геть звідси!

— Не можу, — сказав корінь.

— Чому?

— Бо ви згинете, якщо я щезну. Я тримаю вас, годую, оберігаю від падіння".

Оце й усе. Запам’ятай, синочку, що корінь — народ. Які б не були прекрасні плоди — учені, письменники, філософи, — всі вони живляться від кореня. Одірвешся від нього — кінець. Гниття, загибель, забуття…

Ну та сподіваюсь поговорити з тобою лице до лиця. Дуже сподіваюсь, Василечку. Надіюсь на твоє серце, на розум. Думай, працюй. Я вірю, ждатиму…

Вітання твоєму товаришу. Цілую тебе.

Мати.

3

Люба матусю, моя рідна!

Дуже, дуже щасливий. Ти не можеш уявити, яку розраду приніс мені твій лист. Я навіть читав дещо Михайлові. Він похвалив тебе. Каже — твоя мати справжній філософ. А все-таки не згодився з тобою відносно майбуття.

Він каже, що твої мрії чудові, але утопічні. Не можна на маленькій Землі вирішити всі проблеми. Сама обмеженість планети не допустить цього. Вже в кінці цього сторіччя людей буде більше шести мільярдів.