Розбиваю громи - Бердник Олесь

Одної лише їжі треба силу-силенну. А інші потреби? Отже, лише широке відкриття космосу для людства дасть рішення більшості проблем. А там вже можна буде розкривати індивідуальні здібності людини.

Ти не сердишся, матусю, що ми з тобою полемізуємо? А втім, досить філософії. Мені дуже сподобалася дідівська притча. Я все це розумію, мамо, але життя не переконало мене. Я буду думати. Я ще не охопив розумом того, що ти називаєш коренем.

Ми вже далеко від Білухи. Катунь ширшає, вода в ній зелено-прозора. Над берегом стоять ялини й модрини, вище — в горах — кедри. В долинах багато дикої цибулі й часнику. Я збираю, ми варимо суп з концентратами, заправляємо зеленню. Дуже смачно. Мінерали трапляються дивовижні. Вражаюсь, скільки навіть у мертвій (так званій "мертвій") природі приховано невичерпної краси. Недавно я знайшов смарагд. Дуже великий. Михайло каже, що рідкісний екземпляр. Зітхає: тепер в найближчих роках завариться каша, проведуть шляхи, загримлять вибухи. Прощай, тиша, црощай, неторканність чарівної долини…

Я одкладаю деякі зразки. Привезу колись. Подарую школі. Може, ще кого-небудь потягне в далекі краї.

Я вже маю багато грошей. Та нікуди їх дівати. Пошлю тобі, купиш собі що-небудь. І не подумай відмовитися — ображусь. У мене до тебе прохання — якщо можна, вишли яблучок. З нового врожаю. Грушок з нашого саду. Тут у горах є порічки, чорна смородина, синій барбарис. Де-не-де знаходили суниці.

Вчора була страшна гроза. Ми нап’яли шатро. Одсиджувались. В сусідню вершину вдарила страшенна блискавиця. Ніколи не бачив такої. І грім тріснув такий, що я думав — гори заваляться.

Було одиноко й трохи страшно. І вперше захотілося до тебе. До людей. Сам собі я видався одірваним листком. Потім гроза пройшла, пройшло й те відчуття. Тепер знову усміхаюся.

Скучаю за Дніпром. За луками. Тут прекрасно, але все ж тягне до того, рідного. Кортить покупатися в дніпровській воді. Побігати по піску. В Катуні вода холодна-холодна. Але ми купаємося щодня. Звикли. Дуже здорово. І ні нежиті, ні кашлю не боїмося.

Ждатиму листа від тебе. Вітання бабусі. Пиши, які в тебе новини. Цілую тебе міцно-міцно…

Вася.

4

Дорогий синку!

Послала тобі яблук і груш. Ще не виспіли як слід. Нічого, по дорозі доспіють. У нас всі здорові. Баба Химка застудилася була, лежала два тижні, а тепер уже ходить, курей колошкає на городі. Сміється, каже, що, мабуть, безсмертна. Вітає тебе, цілує…

Радію, що в тобі відбувається поворот. Думай, думай. Не хочу сперечатися з вами, молодиками. То стара історія — бажання переплюнути батьків. Я не проти, стрибайте, заперечуйте, шукайте! Аби справді шукали. А все інше — прийде. Повір моєму досвіду.

Я вже сказала учням, що ти подаруєш їм колекцію мінералів. Дуже зраділи. Не можуть дочекатися. Чи не можеш ти вислати посилкою подарунок? Якраз встигне до нового навчального року. Ото буде радості!

Село красується. Все зріє. Городина гарна, жита вище голови. І в лісі урожай. Я вже ходила разів з п’ять по гриби. І насушила, й намаринувала. Вишлю тобі баночок зо дві. До картопельки дуже смачно. А найкраще— якби ти сам приїхав до нас у гості. Жду не діждуся!

Цілую

Мати.

5

Здрастуй, матусю!

Вже поїли твої яблука, груші. Вже сто разів дякували-передякували. Тобі, мабуть, не раз гикалося. Колекцію вислав. Ледве вблагав. Лаявся пілот вертольота, казав, що пошту завантажувати камінням — абсурд. Ждіть, в кінці серпня надійде.

Багато працюємо. Дуже втомлююсь. Але увечері, коли відпочиваємо, так приємно! Руки гудуть від утоми, на серці легко, співати хочеться. Може, саме так відчуває себе бджола? Пам’ятаєш, ти мені казала про бджолу?

Кілька днів тому трапилась дивна пригода. Від Катуні ми завернули в глибоку долину, там тече струмок. Михайло зацікавився рідкісною жилою. І тут ми надибали маленьку хатинку. Майже як у казці — хатка на курячих лапках. А в ній — стара-старезна бабуся. Вся в чорному. І літня жінка, а з нею п’ятеро дітей. Виглядають з-за кущів, як зайченята, бояться підійти. Ми до бабусі, питаємо, хто вони, звідки, як? Виявляється, що вони старовіри, ще до революції поселилися тут, так і живуть. Втекли від антихриста. Що за антихрист, який він — толком не знають. Син тієї бабусі й чоловік жінки уже померли. Лишилися вони самі з дітьми. На дітях парша, на голові ковтуни, воші їх заїли. Страшно було дивитися. Питаю — чого їх сюди занесло? Жінка розповідає, що ще за Петра Першого втекли їхні діди в Сибір, в гори, зберігаючи віру древню. Поселилися тут, почали хазяйнувати. А деякі не заспокоїлися на тому, шукали Біловоддя. Біловоддя — це, за їхньою вірою, царство таке, де нема багатих і бідних, де люди праведні і щасливі, всі живуть дружно і однією громадою. Шукаючи Біловоддя, вони селилися в самітних криївках, молилися богу, ждучи царства небесного за своє терпіння.

Ми дали їм мила, цукру. Діти одразу ж подружилися з нами. Дві дівчинки — старші, вже підлітки, а хлопчики дрібні, як мак, від трьох років до десяти. Ми повідомили на базу експедиції, їх заберуть в Усть-Кан. А там — до Бійська. Де ж це бачено — отак людям пропадати?

Того вечора ми з Михайлом мовчали, перезиралися. Замислились про одне й те ж. Про самотність. Щось ми не додумали. Не боюсь признатися тобі, матусю, в них сумнівах. Відокремлення — яке б воно не було — чи не є хвороба? Чи не є падіння?

Трагедія сім’ї старовірів глибоко схвилювала мене. Все передається через людей — подвиги, слава, знання. Ланцюг поколінь. Естафета. В самотині можна підготуватись до подвигу, але він здійснюється для людей.

Лежу увечері, дивлюсь на зоряне небо, вбираю очима вогні далекі, приміряю до них своє життя… Відчуваю, що не можу передати тонкого, нечутного плину тих дум, які спалахують у моїй свідомості. Жаль, що нема поруч подруги, дівчини, яка б розділила і мої шукання, і сумніви. І ніколи, напевне, не буде. Ту віру, віру в любов, неможливо відновити. Надто грубо розбили її…

Сім’ю старовірів одправили черговим рейсом. Вони спочатку опиралися, боялися, жахалися машини. А діти дуже раді. Ще б пак! Все для них нове. Тепер вони підуть у школу, людьми стануть. А тут жили — дикуни дикунами. Шлю тобі сердечні побажання, матусю. Цілую міцно-міцно тебе й бабусю.

Вася.

6

Спливало літо.

Забіліли, зажовтіли на городах гарбузи. Схилилися до землі важкі, повні соняхи — на радість курям і горобцям. Поповзли по шляхах машини, наповнені золотим зерном. Котилися зоряним плином теплі ночі, ніжним маревом, тяжкою працею, курявою битих доріг проходили гарячі серпневі дні.

Ярина Григорівна готувалась до нового навчального року, поралась на городі, чекала вісточки з далекого Алтаю. Помолодшала, поповніла, очі пояснішали, навіть хода стала твердішою.

— Ну, знацця, діла в Ярини з сином славні, — казали сусіди. — Що то радість! Горе не красить чоловіка!

Коли приходили від Васі листи, Ярина Григорівна кидала роботу на городі, йшла у ліс, в найгустіші зарості. Сідала на пеньку, розгортала білі аркушики, списані дрібним почерком. І чувся їй голос сина, і ніхто в не бачив, як сльози капали на рядки, розмиваючи сині букви. Потім вона довго сиділа мовчазна, дивилася замріяно в далечінь і думала, що більше не треба ніякого щастя їй, що вона має всю його повноту.

Одного дня коло воріт з’явився Терентій. Він тихо, непомітно зайшов до дворища, привітався. Ярина спостерегла, що він одягнений у простий полотняний костюм, як колись, у далекі роки. Обличчя змарніле, і живіт менший став.

— Що скажеш? — помовчавши, запитала Ярина. — Яким вітром?

— Не знаю, — гірко відповів Терентій, сумно дивлячись на неї. — Не знаю, Яринко, яким вітром…

— Чому ж до мене? Хіба щось забув? Хіба я щось винна?

— Не те, не те… Покараний я, Ярино. Страшно. Заносився високо. Впав боляче…

— Впав? Куди ж? — не зрозуміла Ярина.

— Зняли мене. Тепер знову в районі. Головою колгоспу. У Яринцях…

Вона усміхнулась самими очима.

— Чим же погано? Там великий колгосп. Люди працьовиті.

— Смієшся? — спантеличено мовив Терентій. — Вартий того. Від міністерства до голови колгоспу. Ганьба.

— Пусте, — втомлено сказала Ярина. — Амбіція одна й тільки. Хліб робиться в колгоспі, на землі, а не в міністерстві. Ти показав себе внизу, а вгору тебе понесла недобра година.

— Може, й правда твоя, — пробурмотів Терентій. — А тільки тепер, після міністерства, я став не той. Щось у нутрі згоріло. Нема радості ні від чого. Пробував косити, адже раніше так любив… не йде. Пішов на ферму — корови дратують. Здається, що люди сміються за плечима, пальцями показують. Був пан, став шмаровозом…

— Ех, Терентію, — суімно сказала Ярина, — ти й досі нічого не збагнув. Пан. Звідки у тебе, комуніста, пиха ота взялася? Та хлібороб найпростіший — паніше твого. Він хліб дає для народу. А ти його шмаровозом обзиваєш! Соромся.

— Лай мене, лай! — смирно сказав Терентій, зітхаючи. — Я заслужив. Тільки пожалій…

— Як же тебе пожаліти? — насмішкувато запитала Ярина. — Борщу насипати? Можна. Ходім-но до хати.

— Не жартуй, Ярино. Я серйозно. Я прийшов недаремно. Мене покинула та… вертихвостка. Ще й квартири половину одсудила. Отак я обдурений, опльований.

— Дивина яка, — знизала плечима Ярина. — Це можна було без ворожки сказати. Що ж ти гадаєші — за очі твої вона полюбила тебе? За чорні брови? Ой Терентію, Терентію, дурню ти нещасний!..

— Лай, лай. Винен. Прозрів. Лише тепер зрозумій, кого я втратив. Лише тепер… Ярино, вернися до мене. Вася хай приїде. Простіть мене. Хай знову буде сім’я. Я самотній, одинокий, як собака. Ярино, не відмовляй…

Довго мовчала Ярина, дивилася на колишнього чоловіка. Рівним голосом сказала:

— Все уже давно вирішено, Терентію. Неможливо з’єднати розбитий черепок. Неможливо зустрітися пішоходам, які пішли різними шляхами. Кожен крок віддаляє їх. Невже не розумієш? Для чого сходитися, ворушити попіл? Там жару нема. Вогонь не запалиш. А без вогню — яке життя?

— То що, — глухо озвався Терентій, опускаючи голову донизу, — кінець? Нема мені вороття?

— Чому ж? — дружньо сказала Ярина. — Думай, шукай. Я тобі двері не зачиняю й до нас. Якщо є бажання. Але склеювати сім’ю — ніколи. Вася вже не назве тебе батьком. Ти страшно образив його. Хто скаже, скільки пережила дитина? Скільки разів він був над прірвою? Краще не торкатися тих рубців.