Розбиваю громи - Бердник Олесь
Хто чутливий — збагне. Ніно, ти не забудеш мене, коли б трапилось так?
— Що трапилось?
— Як з Озірісом?
— Васю! Навіщо так? Мені аж страшно стало. Хто ж зараз розрубує людей? За віщо?
— Це ж символічно!
— Тим більше, що символічно!
— А все-таки?
— Не хочу навіть думати. Скажи щось веселіше.
— Невесело мені, Ніно.
— Тоді йдемо на схили Дніпра. Там погуляємо. Потанцюємо. Джаз класний.
— Ходімо.
Вася йшов поряд з Ніною, дивився на її струнку поставу, на гарячі очі, на чорну косу, а в свідомості шептав хтось тихий, непомітний: так і не сказала… не сказала… промовчала…
А Ніна велично пливла поряд — спокійна, усміхнена, незбагненна…
12
…Перехрестя доріг. Пустельно, самотньо. Високе жито навколо. Шумить, гнеться до землі, сповнене важким зерном. А в житі — волошки, сокирки. Нарвати б, сплести з них вінок. Подарувати б… Кому? Кому?
Вася на тому перехресті один. На обрії чорні хмари. Грізно мерехтять блискавиці. Треба тікати…
Він біжить по асфальтовій дорозі. З ним поряд Ніна. Звідки вона? Ніна тримається за Васину руку, задихаючись шепоче:
— Дружба довіку… Довіку, Васю. Чуєш?
А хмари доганяють їх, вал пилу і дощу котиться за ними. Вася й не помітив, як скінчилася асфальтова дорога, почалася багнюка. Важко йти, липка рідина засмоктує, раптом — яма. Зрадлива, непомітна. Вася провалився в неї по груди. Ніна відскочила, закричала.
— Де ти, Нінусю? — гукнув Вася. — Допоможи!
Він хапається за краї ями, хоче вибратися. Земля обвалюється, багно заливає рот.
— Ніно! Ніно!
Вона не відповідає. Її нема.
Гроза гримить просто пал головою, потоки заливають Васю. Десь у житі пробігають тіні товаришів. Вони не дивляться на Васю. Що з ними? Чи не бачать? Чи не бажають бачити?
Похмуре обличчя батька нависає над ямою. Чути його холодний голос:
— Попався-таки. Я ж казав. Розбалувала тебе мати…
— Тату! Допоможи!
— Нема в тебе батька! Треба було шануватися! Нема!
Він відштовхнув руки сина. Зник в тумані.
Сліпуча блискавиця розкраяла небо.
Вася кинувся. Розплющив очі.
Над ним стояв батько, иевдоволено говорив:
— Машина готова. Ти ж просив раненько…
— Яка машина?
— Ти що — не проснувся й досі? Ти ж до мами збирався їхати!
Вася хутко одягнув сорочку, вскочив у штани. Жахливі сновидіння розтанули. Але тривога залишалася.
Він сполоснув обличчя, витерся рушником. Захопив плащ, книжку оповідань Гріна, зійшов униз. ЗІМ грав на сонці чорними боками. На тротуари облітали суцвіття каштанів. Вася сів поряд з батьком, зачинив дверцята.
ЗІМ рушив, спустився на Хрещатик, попрямував до річкового вокзалу. Батько зітхнув, сказав:
— Ти ж там… дивись…
— Що?
— Ну… дипломатично… вітання передай… Скажи, хай пише… Що треба — вишлю…
— Вона ж сказала — нічого не треба.
— Е, під гарячу руку мало що скажеш. Поговори з нею серйозно. Щоб не було між нами хмар. Один ти в нас. У неї… і в мене…
Вася промовчав. Машина під’їхала до річкового вокзалу, зупинилася. Терентій Гаврилович, крекчучи, виліз з машини, оглянувся.
— Непогано… Непогано зробили. Почистили. Старі сараї на дрова… А тепер культурно… Вид на Дніпро…
З будочки для чищення взуття виглянув інвалід, здивовано вигукнув щось. Махнув пухнастою щіткою:
— Терешко! Це ти?
Терентій Гаврилович повільно оглянувся, побачив усміхнені очі, прочитав на будочці "Блиск", знизав плечима. Інвалід скочив на свою єдину ногу, сперся на милиці, вийшов з будки. Обтерши руку об полу піджака, протягнув її Рибенку.
— Не пізнав, друже? Та я ж Данилюк! Корсунське пам’ятаєш? Разом в окопі лежали. Німчура як попер, як попер. А ми його гранатами. Ти добре тримався. Трьох підбив. А я — двох. Тоді й ногу одірвало. Пізнав?
— Ах, Данилюк! — силувано розтяг губи Терентій Гаврилович. — Пізнав, пізнав…
Він подав пухкі пальці. Інвалід міцно потиснув йому руку, все ще не помічаючи крижаного погляду колишнього товариша. Моргнув на машину:
— Високо залетів! ЗІМ власний?
— Державний.
— Ну, нічого! Знацця, заслужив. Давай керуй. А я, правду кажучи, вже ходив до тебе. В прийомну. Хотів зустрітися. Так не пустили. Там така люта секретарка. Каже, зайнятий і все. Важне засіданіє! Ну, бог з ними, зайнятий, то й край! Ми люди не горді! От бач, і привело зустрітися. Сідай, я тобі по-дружньому черевики почищу! Як сонце, засяють. А коли-небудь і ти мені в пригоді станеш! По-дружньому!..
Вася з подивом слухав ту бесіду. Батько був ні в сих ні в тих. Він поглянув на годинник, хрипко сказав:
— Пробач, Данилюк, я поспішаю…
Інвалід осікся. Нахмурився.
— Важне засщаніе?
— Еге. Так що вибачай. Хай іншим разом. Приходь, коли треба… Найдемо якусь сотню…
Він тицьнув руку Данилюку, сів у машину. Махнув Васі.
— Вітання там… не забувай…
Вася розгублено дивився вслід ЗІМу.
Інвалід розставив руки, по його небритих щоках текли сльози. Дивився невидючим поглядом десь над дахами будинків і шепотів:
— За віщо ж так? За віщо?.. Отак образити, отак зганьбити. Злодій… Злодій ти, Терешку… Ти обікрав мою душу… серце…
Вася йшов до причалу, повторював тремтячими вустами:
— Злодій душі… Злодій душі…
Він не лише матір відштовхнув. Він весь світ одштовхнув. Обікрав усіх… рідних… і себе…
Вася сів на теплохід, шукав собі місця на палубі, дивився на веселі залюднені пляжі Лівобережжя, а в серці, в свідомості болісно пульсувало, клювало мозок настирливе слово: "злодій".
Вася плив Дніпром, і біль поволі сходив з його душі. Річкова широчінь, луки смарагдові, блакитні гори в імлі, ніжні лози, на берегах — все кликало до радості, бадьорості. Важкі думи одпливали у далечінь, манячили тінями в свідомості. А в глибині мозку виникали запитання: чому серед чудесної природи діється ганьба і зло? Звідки вони? Хвиля радіє, плюскаючи в піщані береги, квіти усміхаються сонцю, чайки ширяють над водою, вітаючи одна одну пронизливими криками. А людина… вона ж наймудріша, найвища, наймогутніша…
Чому ж вона діє інколи гірше від істот нижчого світу?
Відповідь не приходила. Вона десь ховалася в майбутті.
Теплохід причалював до піщаних круч, до дебаркадерів. Люди, навантажившись клунками і чемоданами, сходили на берег, розповзалися серед квітучих сіл.
А ось уже й знайомий берег. На лузі нікого не видно. Ба ні! З трави виринає постать у сірому плащі. То вона — мама. Серце Васі солодко занило. Зустріла… Прекрасна. Єдина моя…
Він скочив просто з носа теплохода на кручу. Обняв матір. Вона тривожно дивилася на його обличчя, схвильовано запитувала:
— Ну як ти там? Як тобі?
— Нічого, матусю. Нічого. Вітання він передавав…
Мама не відповіла, рушила до села. Вася йшов за нею, тримаючи в руках сумку з продуктами. Нагнувся, зірвав кілька лопуцьків з щавлю. Пожував. Приємна кисла рідина освітила в роті. Мати, побачивши те, осміхнулася.
— Нарвала я щавлю, доки тебе чекала. Зваримо борщу зеленого. Ти ж любиш… Та, нова, як годує тебе?
— Вона взагалі не варить. Валяється цілими днями на дивані. Та гуляє вечорами. А він хатню робітницю найняв. Бабуся якась. Нічого. Охайна така, мовчазна.
Мати зітхнула, скоса глянула на сина. Жалісливо погладила по щоці.
— Схуд ти. Поблід…
— Нічого, мамо. Я за тебе турбуюсь. Як ти тут влаштувалась?
— На старе місце. Історію буду викладати. Мене з радістю в райвно зустріли. Знають же. Та й діти раді. Алк тут була вже історичка. Тепер її в інше село. А вона скандал вчинила. Недобре вийшло. Якби знала, ніколи б не просилася.
— А куди б же ти?
— Найшла б село.
— Тут же все своє. І бабуся…
— Ото ж бо.
— Мамо, — раптом сказав Вася, — погано у мене на душі. Щось діється зі мною.
Мати зупинилася, пильно глянула в очі сина, де блищали хворобливі вогники.
— Я відчула, відчула… Говори, синку… Не приховуй нічого.
— Розпач якийсь у серці, — зітхнув Вася, опустивши погляд униз. — Байдужість. Все стало немиле. Я вже й пив…
— Як пив? — жахнулася мати. — Що пив?
— Коньяк! Вона піднесла. І батько. А потім самому захотілося. Наче легше стає…
Мати сплеснула руками.
— Васильку! Що ж воно буде? Погублять вони тебе.
— Не турбуйся, мамо. Я вже сам збагнув. Не буду більше. Тільки ж важко було… Дуже… Ідеали, слова, а в житті таке багно. І не хто-небудь, а батько…
— Сину, сину! Не можна так хилитися від першої бурі! Що ж буде, коли ураган прийде? Тоді ти зовсім зломишся.
— Не зломлюся. Витерплю. Я хочу все спробувати. Все знати.
— Можна так спробувати, що й не вилізти з багна. Багато гарних людей згинуло не від урагану, а від багна.
— Мамо… Чому так вийшло? Чому, ти зійшлася з батьком?
— Хто знав? — зітхнула мати. — Вірила ж… Не діждалася свого, рідного…
— А він хіба… не рідний, не свій?
— Ні, Васю… тобі, може, це дивно… він батько… але ти вже дорослий, збагнеш. Є кровна рідня, а є сердечна. Кровні, буває, стають ворогами, а чужа людина ближче близького. Часто так буває. Життя як далека дорога. Стоїш перед нею в молодості, чекаєш, з ким іти. Хочеться швидше рушити. Часто вирушаєш з випадковим попутчиком. Він і клунок твій піднесе, і поговорить з тобою, і розділить з тобою обід десь у путі. А потім хтось покличе його серед шляху, і він мчить тому поклику навстріч, а ти залишаєшся самітний, як палець… і караєшся мукою, і каєшся — чому не підождала свого, нероздільного. Свій би не кинув до кінця, не залишив би на роздоріжжі…
— Мамо, ти плачеш?
— Ні, синку, не плачу. Я вже спокійна. Минуло все. Так буде краще. Тільки б з тобою все було гаразд…
Вони сіли в човен. Мати веслувала. Вася взяв правило. Розглядав квітучі береги, вдихав вологий запах ріки.
— Мамо…
— Що, синку?
— Ти добре знаєш історію… Я не бачу в ній смислу. Джордано Бруно приніс чудесну ідею, а його спалили на вогні. Ціолковський дав людям нове знання, відкрив небо, вказав, як до нього можна летіти, а його до революції назвали божевільним.
— Хіба не вважає нині весь світ Ціолковського батьком космонавтики? — запитала мати.
— А Коперник? І Галілей. І Тарас Шевченко. І Франко. І Герцен. І Чернишевський. Всі вони зазнали насмішки, гоніння.
— Досить, Васю, — сказала мати. — Я зрозуміла тебе. Ти й правий, і неправий. Згадай вірш "Каменярі" Франка. "Хоч не одного там калічили ті скали, ми далі йшли, ніщо не спинювало нас"…
— Ну то й що?
— Доки пробиваються путі серед скель, завжди будуть поранені. Саме каменярі. Це закон битви. А коли дорога буде готова — тоді можна буде пройти той самий шлях впевнено, без ран і болю.
