Розбиваю громи - Бердник Олесь

П’яниці пообіцяли за хуліганство п’ятнадцять діб, але те не радувало хлопця. Йому здавалося, що і міліціонери, і свідки дивляться на нього осудливо. Зайшовши у вестибюль школи, він глянув на свій відбиток у дзеркалі. Сорочка забруднена, під оком — чорно-синій ліхтар!

У широких коридорах школи гучно співали дзвінки. Починався другий урок. Учні в святкових убраннях мчали до класів, ніби на приступ фортеці. Вася ступив до свого класу. Тепер на дверях замість цифри "7" вже красувалося "8-А". Учні метушилися, ляскали кришками парт. Ніна сиділа на першій біля вікна парті, махала рукою. Вася глянув на неї, серце в нього радісно тьохнуло. Яка вона гарна-гарна сьогодні! Аж страшно дивитися!

— Що з тобою? — здивовано запитала Ніна. — І чому запізнився?

— Упав… Забігав у аптеку…

— Ну да, — не повірила Ніна. — Як це так можна впасти оком?

Староста класу Воловенко Сергій крикнув басом:

— Вася, хто це тебе розцяцькував?

— То він лицарем став, — іронічно примружився Гриць. — Десь на вулиці захищав нещасного алкоголіка! І одержав за геройство "орден"!

Вибухнув регіт. У Васиних грудях заклекотіла лють. Він показав Грицю кулака.

— Яким лицарем? — здивувався Воловенко. — Грицю, розкажи!

— Лицарем краси! — зневажливо кинув Гриць. — "Захищати красу, стояти за правду, помагати нещасним!" — передражнив Васю.

— Зрадник! — крикнув Вася. Він схопив біля дошки мокру ганчірку і жбурнув її. Гриць скрикнув. Ганчірка ляпнула йому просто в обличчя. Клас захоплено заревів.

— Оце так!

— Оце лицар!

— Так його, Васю! Хай не буде ябедою!

На порозі класу з’явився фізик Іван Гнатович. Шум негайно вщух, всі посідали. Лише Гриць стояв за партою і тримав у витягнутій руці ганчірку.

— Хто це зробив? — суворо запитав Іван Гнатович.

— Я, — сказав Вася.

— Навіщо?

— Він зрадник, — похмуро відповів Вася.

— Вийди з класу, — наказав учитель. — Сором тобі, Рибенко. Перший день навчального року — і така ганьба. Це ти в таборі міжнародному навчився?

— Я більше не буду, — понурившись, тихо сказав Вася. — Чесне піонерське.

— Вийди за двері і там гарненько обдумай свій вчинок. Після уроку поговоримо. А ти, Сіробаба, сядь. Передай ганчірку. І витри обличчя.

Вася стояв у коридорі, дивився у вікно. На подвір’ї сусіднього будинку безтурботно гралася дітвора. Щасливі! Для них все навколо ще радісне й безжурне. Справи дорослих здаються химерними й неістотними. А фортеці з піску, мечі з дерева, іграшкові пістолети, уявні машини — цілком реальні й суттєві…

Чому ж у нього так недоладно виходить? Прагне як краще, а виходить на гірше! Може, щось не так? Може, далекий дзвонар Іван Стотисячний лише смішний самітний мрійник, який калатає дзвонами в порожнечі?

3

Вони йшли по вулиці разом, Ніна була розгнівана її ображена. Кидала уривчасті, різкі слова:

— Комедіант нещасний! Мені соромно за тебе! Сміх і ганьба з твого лицарства. Не хочу навіть іти поряд з тобою.

— Ну то йди сама, — сердито кинув Вася. — Іди до Гриця. Він не буде тобі торочити про красу…

Дівчина спалахнула, зміряла хлопця нищівним поглядом темних очей.

— Ах, ти так? Тоді я не хочу знати тебе!

Вона круто повернулася, процокотіла каблучками по тротуару, зникла. Вася лишився сам.

Він похмуро пройшовся по алеї між тополями, сів на лавці, замислився. Послухати Ніну? Забути сердечні слова старого гуцула? І жити, як раніше, не звертаючи уваги на слабих, нещасних, ображених, злих? Вони самі собою, а він сам собою. Так спокійніше. Ніхто не вилає, не вдарить, не насміється… Ні, ні! Нізащо! Він не схилиться перед глузуванням, не послухається скептиків. Є багато добрих людей. Треба рівнятися на них.

Та неприємності на цьому не скінчилися. Вася збагнув це, переступивши поріг квартири. Батько уже був дома. Він сидів за столом — повний, поважний, — смачно жвакаючи, їв сосиски з капустою. Іронічно подивився на сина.

— О, поглянь, Ярино! Відзнаку приніс. Чудово, чудово! Звідки ж цей "орден"?

— Що з тобою, Василечку? — сплеснула руками мати, кидаючись до сина.

Він кріпився, кріпився, але нарешті заплакав, ховаючи обличчя на грудях у матері.

— Не маж його, скільки казав! — гримів батько. — Суворо треба! А то бач, до чого докотився? В школі нахуліганив, на вулиці щось встругнув! Мені з школи повідомили! Признавайся, що утнув?

Мати зазирала синіми-синіми очима в обличчя сина, зм’якшувала громові погрози батька ласкавими словами:

— Всяке буває, не кричи на нього! Забув, як сам у дитинстві самопали майстрував? А я — ого, якою розбишакою була! Одного разу малих дітей повитягала на клуню, зробила гайстрине гніздо, повмощувала їх там. А назад злізти боялися. Дорослі побачили, таких припарок дали мені, що сісти ніяк було!

— Хороший педагог з тебе! — бурчав батько. — Розгвинтила його, далі нікуди!

— Він сам про все розповість! Правда, Василечку?

Вася, хлипаючи, почав розповідати. І про табір у Карпатах, і про Йвана Стотисячного, і про думку створити спілку лицарів краси. І про те, що з того вийшло…

Батько розвів руками, хмикнув, витер салфеткою масні вуста.

— Юродство. Щоб я не чув більше ні про які спілки краси! Ось так!

Він важко встав, пішов до своєї кімнати, ліг на диван. Розгортаючи газету, мляво сказав:

— Ще раз директор на тебе пожаліється — віддам в інтернат.

— Таке скажеш — в інтернат! — розсердилась мати. — Що він — безбатченко?

— Щоб обтесали, — буркнув батько.

— З своїх плечей на чужі, — докірливо мовила мати. — Та й віддавати його нема за що. Нічого поганого синок не зробив. Хотів же як краще…

— Мене не цікавить, що він хотів, а що вийшло! А тепер — дайте мені спокій, я хочу подумати.

Газета лягла на батькове обличчя. Невдовзі почулося сопіння. Мати зачинила двері, повернулася до Васі, посадила його в крісло. Ясно дивилася прямо в душу, пестила шкарубкими пальцями синове обличчя, пригладжувала неслухняний вихор. Хлопцеві було приємно, він знову відчув себе маленьким Васьком, який любив лежати у матері на колінах. А вона ніжила його та розповідала казки. Про злих розбійників, про сміливих богатирів та гарних царівен. От якби повернулося все те, незабутнє, прекрасне. Ні, ні! Не вернеться, попливло воно у безвість, він давно вже не дитина, і навіть якось незручно, коли мати отак його пестить…

Вася опустив очі, зітхнув.

— Мамо, а чого воно так виходить?

— Дуже просто, синку, — сумовито всміхнулася мати. — Аж надто просто. Ти бачив, як бджоли носять мед з квітів?

— Бачив. То й що?

— Для них у тому нема нічого надзвичайного, синку. Для них це — буденна праця. Без неї нема смислу життя у бджоли. Такі є й люди — вічно вони працюють, метушаться, щось майструють. Не можуть і хвилини, синку, посидіти без діла…

— Як наша бабуся Химка, — сказав, усміхнувшись, Вася.

— Правда твоя, — згодилася мати. — Вона не навмисне робить те або інше, а тому, що не може інакше. І в неї це виходить природно, як у бджоли. Такі люди тримають світ на собі, синочку.

— Згоден, але не розумію, до чого тут я…

— Поміркуй гарненько. До зустрічі з тим… як його… Стотисячним ти не думав ні про яку спілку краси. Робив і гарне й недобре, але все природно, як виходило. А тут раптово вирішив: дай-но я буду весь час добрим, чесним, всюди захищатиму красу!

— А чим це погано? — здивувався Вася.

— Не погано. А неприродно для тебе. Вийшов на вулицю і оглядаєшся — куди б його прикласти правила добра й краси? Адже так? Тобі хочеться відзначитись. Похвалять тебе, героєм станеш!

— Ну, мамо, що ти кажеш?

— Правду кажу. Я одверто розмовляю з тобою, бо хочу, щоб ти збагнув усе як слід. Нема всеосяжного добра, як і зла абсолютного нема. Раз на раз не прийдеться. Ось ти запропонував бабусі піднести кошик. Благородно? Правда? А бабуся, може, вже потерпіла від якогось шахрая і тепер боїться. А ти хапаєш кошика за ручку, гаркаєш: давайте поможу! Треба було привітатися, чемно запитати: бабусю, якщо вам тяжко, дозвольте мені піднести… Може, вона відмовилася б, але подивилася б на тебе з вдячністю.

— Ціла морока, — зітхнув Вася.

— А ти як думав? Це ж люди. У кожного своя душа. Своє серце. Своя доля. Що людина — то й цілий світ. Всіх під одну гребінку не причешеш. Може, хтось не хоче, щоб йому помагали. І таких треба шанувати. Є люди, які бажають самотужки вибратися з найбільшої безодні. А є такі, що репетують при найменшій негоді, вимагають підтримки. Звідки тобі, хлопчиськові, знати всю глибінь психології дорослих? До кожної людини треба йти з великою любов’ю і добрим серцем. З таким, як у твого Стотисячного. Він не для показу дзвонив серед ночі — з великою вірою, що комусь потрібен його дзвін. А ти все робив навмисне, напоказ.

Вася мовчав, похмуро дивився у вікно. А що ж… Мама правду каже. Одне штукарство вийшло. Наче на сцені.

— Ідея чудова, — сказала мати. — Ти не викидай її. І людям помагай. І красу захищай. Тільки хай це стане щоденним твоїм прагненням. Життям. Подихом. А за те, що посуд вимив сам — спасибі.

Вася ліг у ліжко спокійний, вмиротворений. Крізь дрімоту прислухався до веселого сміху дівчат на вулиці, до шуму машин. Марилися йому гнівні очі Ніни, її стиснутий кулачок. Як вона розсердилася на нього! А він все, все їй прощає.

Віднині він буде діяти інакше. Тихо, непомітно. Як бджола, як бджола серед луків… квіти… сонце… хлюпає прозора хвиля… а пічкурці зграйками… зграйками… щипають за ноги… хмари в небі… іскри золотисті…

4

Минуло два роки.

Вася закінчив дев’ятий клас. Перед канікулами вирішено було провести в школі бал-маскарад.

Вася весь вечір просидів у своїй кімнаті, клеячи лицарське вбрання Дон-Кіхота. Усміхався до себе. Знову будуть глузувати товариші. Ну й хай. Хай! Аби вона не сміялася, Ніна…

Вася і Гриць щовечора проводжали її з школи. Мовчки дивилися, як заходить вона у під’їзд, потім дружно одверталися один від одного і прямували в різні боки.

Нез’ясовне почуття несміливою паростю пробивалося в серці Васі, лоскотало в грудях. Він не знав, звідки воно, що означає. Хотів лише одного — щоб і в майбутті, по таємних, невідомих стежках життя, поряд з ним ішла подруга з тривожними темними очима. І ради неї він піде на будь-які небезпеки, на подвиг, на важкі шукання.

Хлопець пізно заснув того вечора. І приснився йому дивний сон.

…Ніби стоїть він на високій трибуні. А перед ним — доповідь.