Розбиваю громи - Бердник Олесь

Потерпіть.

Дзвонар притягнув до грубки чотири обрубки пнів. Звелів дітям сідати на них і сам теж сів. Розкривши дверцята, поворушив жар, розгорнув його, укинув картоплю, потім затрусив попелом. А вже згори засипав товстим шаром жарин. Після того він поклав вузлуваті, бронзові руки на коліна, задумався про щось своє, непорушно дивячись на вогонь. Чорно-сиві брови зійшлися докупи, між ними пролягала глибока зморшка. Здавалося, що дзвонар чогось гнівається. Та очі в нього були прозорі, добрі, і у всій зігнутій постаті вгадувалися лише ласка й безпосередність.

Дзвонар перший порушив мовчанку. Не повертаючись до дітей, він запитав:

— То звідки ж ви?

— З Київщини, — сказав Вася.

— Всі троє?

— Еге. Нагородили нас путівкою в табір. Нінку за відмінне навчання. Грицька — за організацію стінгазети, а мене — за геологічну колекцію…

— Молодці, — похвалив дзвонар. — А мене звати вуйко Йван. А прізвище — Стотисячний.

— Стотисячний? — здивувався Гриць. — То ви, мабуть, були багатим?

— О, ми були пани, — усміхнувся дзвонар, — на трьох одні штани, та й ті не наші. Не вгадав, хлопче, звідки пішло прізвище. То мій прадід, коли ще була панщина польська, ходив у опришки…

— Як Довбуш? — запитав Вася.

— Еге. Запалив він свічки не одному пану. Потім спіймали його. Привезли до панського двору. Катували страшно. Перед всім селом. Хтів пан, щоб поклонився опришок йому, щоб зрікся бунтарства. Навіть помилувати обіцяв, дарувати життя, коли покається! Не зігнувся прадід, гордо сказав: "Всі рівні перед сонцем. Всі народжуються однакові — і пани, і хлопи… Не поклонюсь, не бувати цьому! Волію краще згинути!"

— Здорово! — не стримався Вася. — То був справжній герой!

— Еге ж! — згодився дзвонар, тяжко зітхнувши. — Як тільки він схазав отаке, пан гнівно закричав: "Бидло нещасне! Ще сміє вважати себе рівним з панами! Ти хлоп стотисячний! Панів — одиниці, а вас тисячі! Віднині весь твій рід буде стотисячний! Таке моє веління — хай буде прізвище їхнього роду — Стотисячні!" Вислухав те прадід, усміхнувся гордо: "Гей, дурний пане! Добре прізвище дав нашому роду! Бо тебе шляк скоро трафить, маю на те надію, а наш рід — стотисячний — на віки вічні залишиться!"

Люто скарали гордого опришка. Вмер пан. Щез і весь рід його, як і пророкував прадід. А ми — жиємо. Бо стотисячні. І вічно будемо жити…

Дзвонар замовк. Мовчали й діти. На очах у Ніни стояли сльози. Стотисячний спостеріг те, погладив широкою долонею голову дівчинки.

— То давня байка, не сумуйте. Думайте про нинішнє, про живе. Краще повідайте мені, чого ж вас понесло у гори. Адже й загубитися можна серед лісу, і на сніданок ведмедю потрапити…

— А що — є ведмеді? — злякався Гриць.

— А є. Там такі вуйки ходять, що страх. Мало їх лишилося, а все ж є…

— От бач, — визвірився Гриць на Васю. — А ти, не спитавшись броду, поліз! А якби ведмідь!..

— Вовків боятись, в ліс не ходить, — одрубав Вася, зневажливо глянувши на товариша.

— Теж правильно, — схвально сказав Стотисячний. — Та чого ж ви втекли від своїх?

— Бо нудно, — зітхнув Вася, замріяно дивлячись на вогонь. — Ходити по схилу, садити ялиночки… А вони менші за бур’ян. Манюсінькі! Курям на сміх! От якби щось геройське! Щоб подвиги всякі, бої, походи, як колись лицарі. Ото я розумію! А то — псі! — ялинки!

Дзвонар нахмурився, покрутив докірливо кудлатою головою.

— Ей, хлопче, не так мислиш. Ковзаєш, як вітер над горою, а глибше копнути не мож! Всякі лицарі були, Василю. Хрестоносці керваві огнем і мечем нищили чужі краї заради бога… Всякі й битви гриміли… Еге, скільки даремної крові пролилося на землі! То лише діти малі весело грають у вояків та війну, а справжні бої невеселі, страшні. Нема чим тішитись, дітки мої, в битвах. Захищати край свій, як нападе хтось, — тота вправа необхідна. Але краще без бойні!..

— Я не про тих лицарів, — гаряче заперечив Вася. — Я про справжніх лицарів. Ось запорожців називали в народі лицарями!

— І правильно називали. Та минули ті часи. Нині лицарство треба в іншому ділі проявити.

— Без бою?

— Чому ж? Бій не вщухає, дітки мої. Еге ж, не вщухає ні на хвилинку. В житті… На тому полі теж потрібні свої лицарі.

— Вуйку Йване, — озвалася зацікавлена Ніна, — а скажіть нам ясніше.

— Ясніше? — усміхнувся Стотисячний, чухаючи бороду. — Можна й ясніше. От, скажімо, йдеш ти в лісі по стежині. А попереду бачиш стару бабусю. І несе вона тяжкий пук хмизу. Що треба зробити?

— Помогти, — сказав Вася.

— Ну от, зрозумів. Або їде вуйко конячиною по шляху. А вона старенька, не тягне, а він її лупить-лупить, ажно та бідолаха не перерветься, дух з неї випирає. Що маєш робити?

— Схопити бук, — скрикнув Вася, — і періщити того вуйка!

— Ну, то занадто! — засміявся Стотисячний. — Хоч і по-лицарськи. Треба того ката зупинити, пристидити, аби совість згадав, аби пам’ятав, що не можна над живою твариною збиткуватися! Отак, дітки, й запам’ятайте, що справжньому лицареві завжди є справа в житті. Малому, слабому поможи. Немічного не скривдь. Ображеного захисти. Правду підтримай. Неправді не поклонись, аби навіть тебе над прірвою поставили…

— А як страшно? — понуро запитав Гриць. — Ти будеш того вуйка стидити за коня, а він тебе києм по ребрах одстидить!

— То й який же ти в біса лицар, — здивувався дзвонар, — коли боїшся кия? Тоді про справжні бої нічого й думати!

— Він і в трамваї місця жінкам не вступає, — сказала Ніна. — Що, хіба неправду кажу? Як їздили ми в екскурсію, то ти сидів, а стара бабуся біля тебе стояла…

— А чого вона не сказала? — сердито озвався Гриць. — Якби сказала, то встав би…

— Ну хіба то лицар — по проханню? — розвів руками Стотисячний. — Лицар той, хто сам, серцем своїм відчуває, що діяти. Лицар завжди захистить красу, любов і вірність. От ви покинули садити ялинки. І тим зрадили лицарству.

— Як то? — здивувався Вася.

— А так. Ліс любите? — Любимо.

— От-от. І гарно в ньому, і звірята всякі, і гриби ростуть, і ягоди всякі. І на будівлі він, і на меблі. Треба помогти лісу, не ждати, поки він сам виросте. Ти ось кажеш — манюсінькі ялинки! А великі з таких і ростуть. То ж діти лісу. А діти — ой як потребують захисту, як і людські та звірині діти. А ви — по скарби Довбуша побігли. А може, то найбільший скарб Олекси — ліси Карпатські! Може, він нічого так не любив, як зелені полонини, та ліси дрімучі, та гори наші високі! А ви кажете — лицарі! Захистіть, дітки, красу, сійте красу — тоді я назву вас лицарями… Еге, вже картопля спеклася. Будемо вечеряти…

Стотисячний викотив одну за одною почорнілі картоплини, поклав їх на підлозі біля грубки, добув сільницю, окраєць хліба, кілька цибулин.

— Їжте і лягайте спочивати. Ось тут, на стіні, кожух, плащі. Стеліть і спіть. А я побіжу до сільради, дзвонити треба…

— Куди?

— Як то куди? Ви втекли і по всьому? А люди ж вас шукають, бідкаються? Може, за вами пішли, мокнуть на дощі. Треба подзвонити в табір. Я хутенько…

Дзвонар вийшов з кімнати. Глухо стукнули двері.

Вася поглянув йому вслід, прислухався. Гроза стихла. Тільки десь далеко в горах відлунювали громи.

— Ох і незвичайний вуйко, — зітхнула Ніна.

— Дуже, — кивнув Вася.

— Давай краще лупити картоплю, — мовив Гриць. — С-с! Гаряча!

— Зате пахуча! — перекидаючи бараболину з долоні на долоню, сказав Вася.

— Хлопці! — задумано поглянула у вікно дівчинка. — А цей дзвонар сильно сказав…

— Що сильно? — не зрозумів Гриць, жадібно ковтаючи смачну, розсипчасту картоплю.

— Лицарі краси… Треба розповісти в таборі.

— Точно! — зрадів Вася. — Клуб лицарів краси організувати. Або краще — спілку. О! Спілка лицарів краси. Звучить?

Гриць скептично усміхнувся, потім подумав, заявив схвально:

— Годиться. Можна значок: лицар краси.

— А затим піде по всій країні, — захоплено сказала Ніна. — Ще сильніше, як тимурівці. Хто стане лицарем краси — той вже у всіх на виду.

— Ти спочатку виправдайся за втечу, — скривився Гриць, наминаючи житній хліб.

— Не треба вам виправдовуватися, — похитав головою Вася. — Я винен, так і скажу піонервожатому. Хай карають. А тоді розповімо про спілку лицарів краси…

* * *

Вже позаду піонерська лінійка, і догана, і гарячі, виховні виступи вожатого та піонерів. Вже порушники режиму сказали, що вони більше не будуть, що вони назавжди запам’ятають гострі слова товаришів. І знову життя табору ввійшло у колію звичайності — хто побіг ганяти волейбольний м’яч, хто грати в шахи, хто розучувати нову хорову пісню, хто монтувати макет штучного супутника…

А Вася з Ніною піймали піонервожатого біля купального басейну. Той здивовано глянув на них, наморщив біляві брови.

— Чого вам? Мало догани?

— Та ні, Колю! Ми з іншою справою. Дуже важливою!

— Викладайте!

— Є ідея, — сказав Вася.

— Надзвичайна, — додала Ніна.

— У мене самого вагон надзвичайних ідей, — зітхнув Коля, жалібно закотивши очі під лоба.

— Такої тобі до смерті не придумати, — запевнив Вася.

— Ну, викладай твою ідею!

— Вона не моя…

— Все одно — я слухаю.

— Колю, — перебила нетерпляче Ніна, — треба організувати спілку…

— Спілку лицарів краси, — додав Вася, широко розплющивши великі чорні очі. — О!

— Яку спілку? — підняв руки Коля. — Якої краси?

— Спочатку в нас у таборі, — сказав Вася. — А потім — по всьому Союзу. Класно?

— Точніше! — гаркнув Коля. — Я, крім захоплених слів, нічого не збагну! Звідки це у вас? Хто навіяв такі химерні ідеї?

Вася, хвилюючись, розповів про зустріч з Іваном Стотисячним. Про дивну бесіду. Про сердечні слова дзвонаря.

Коля мовчки вислухав Васю, хмикнув, насмішкувато глянув на рожеве личко Ніни, почухмарив потилицю.

— Знаєте що? — рішуче сказав він. — Щоб я більше не чув таких утопій! Чоловік вам сказав добре слово, а ви одразу лізете на всесвітню арену! Ех ви, герої! Лицарства захотіли! Ви спочатку будьте добрими піонерами, а потім комсомольцями. Що сказано в піонерському вітанні? "Завжди готовий!" До чого? До праці, до боротьби, до навчання! Працювати як треба? На "відмінно", ударно, отже, — красиво! І вчитися так само треба, і боротися, коли доведеться, з ворогами!.. Отже, не дозволяю! Ніяких спілок. Ад’ю! Я пішов купатися. Викиньте з голови всякі ідеї, ще ви за вчорашнє не розквиталися…

Коля зник в купальні. Вася та Ніна лишилися ні в сих ні в тих.

— Бач, Васю, нічого не буде… — сумно мовила Ніна.

Вася закусив губу, вперто тріпнув чубом.