Розбиваю громи - Бердник Олесь

І перехожі здавалися дружніми, хорошими, гарними. серце співало. І бажало поділитися своєю радістю з людьми.

Він підстрибом вихопився по сходах, подзвонив. Відкрив батько. Вася привітався, влетів до кімнати. Побачив матір. Не звернув уваги на те, що вона якась дивна, з вузликом у руках. Кинувся до неї, цмокнув у щоку.

— Матусю! Якби ти знала! В нас укладена спілка!

— Яка спілка, синку?

— Спілка лицарів краси! Суперечка була. Хто не хотів — одійшов. Думаємо писати в "Комсомолку". Матусю… а що з тобою? Ти якась не така.

— Васильку! Я дуже рада за тебе…

— Зажди, зажди… Ти одягнена… В руках вузол. Що це? Куди ти зібралась?

Вася поглянув на батька. Терентій Гаврилович одвернувся до вікна, витирав хустинкою губи. Мати болісно зітхнула.

— Я йду, синочку.

— Куди?

— Зовсім… З цього будинку.

Вася заморгав очима. Розвів руками.

— Нічого не збагну. Ми ж не переїжджаємо…

— Васильку, — тихо мовила мати. — Ти вже не маленький. Ти повинен знати. Та цього й не сховаєш. Батько полюбив іншу жінку…

— Дурниці! — прошепотів Вася, бліднучи. — Які дурниці! Ну, скажіть, що ви жартуєте. Ну, скажіть мені! Батьку! Ти чуєш? Вона жартує?

Вася схопив батька за рукав піджака, заторсав його. Терентій Гаврилович повагом одвів руки сина, хрипко сказав:

— Заспокойся. Ми вже усе вирішили. Ще нам не вистачало істерики! Мати сказала правду.

Вася одступив від нього.

Безглуздо усміхнувся, намагався стримати тремтіння рук.

— Полюбив… іншу жінку… А вона? Мати куди?

Ярина обняла сина, погладила по голові. Тамуючи сльози, промовила:

— Заспокойся, Васильку. Це наша справа. Знаю, тобі боляче, тяжко… Знайди сили, переживи, перетерпи… Я буду в селі. У бабусі. Приїжджай… Залишайся тут поки що…

— Яз тобою, матусю. Я не хочу…

— Тобі треба вчитись. Залишайся.

— Мамо. Як я можу без тебе! Матусю! Що ж це таке?

— Припини комедію, Василю! — різко сказав батько. — Ти ж мужчина, нарешті!

— Комедія, — прошепотіла мати. — Для тебе й горе сина — комедія…

— Хіба не можна без всяких вигуків? — роздратовано сказав батько. — Трагедії, мелодрами! Як все це остогидло!

— Лицарі краси, — раптом засміявся Вася. — Хаха! Лицарі красні Здорово! Старше покоління дає нам приклад! Ха-ха-ха! Так би мовити — практичне підтвердження ідеалу! Ха-ха-ха!

— Божевільний неврастенік! — буркнув батько. — Ярино, або сюди, або туди! Досить з мене!

— Туди, туди, Терентію, — спокійно сказала мати. — Прощай!

Вона взяла сина за руку, повела до дверей. Накинула на плечі плащ.

— Проведи мене, Васильку.

— Куди ж ти, матусю? Гроза… ніч!

— Нічого. В грозу краще горе переживати! Я автобусом доберуся, а потім — пішки…

Грюкнули двері. Німі сходи. Полупані стіни. Розквітають каштани в сяйві блискавиць, в потоках дощу. Вася обняв матір за плечі — таку маленьку, таку нещасну. Вона зупинилась внизу, поглянула йому в обличчя — ніжно, сумно.

— Мені нічого, Васильку. Я звична. А для тебе — це грім. Перший грім. Як ти витерпиш його?

Вони рушили по вулиці. Дощ хльостав у обличчя. Бігли, накрившись парасолями, плащами, перехожі. Буркотіли брудні потоки, пузирилися.

Вася задихався. Не міг зібрати докупи думок. Як же так? Все було ніби спокійно. А тепер — все шкереберть. Батько там, позаду, в теплій кімнаті. А мати — сама, самотня, як одірвана гілка…

— Мамо! Матусенько! Ти не печалься. Я з тобою… Я закінчу школу, піду вчитися. Я тебе заберу. Ми завжди будемо разом.

Мати зупинилася. Дощ лив їй на обличчя, на очі, стікав по щоках. А в очах сяяли сині вогники. Вона сказала:

— Дякую, синку. Не впади… не впади в горі…

10

Через кілька днів у дім Терентія Гавриловича ввійшла нова дружина. Вони підкотили до будинку в розкішному ЗІМі, шофер поніс по сходах важкий жовтий чемодан.

— Прошу, Льолечко. Ось наша квартира, — догідливо сказав Терентій Гаврилович, пропускаючи молоду жінку вперед.

— Пробач, Терчику, — проворкувала вона тихенько, — а скандалу ніякого не буде? Тієї нема?

— Нема, нема! Не турбуйся. Вона вже давно поїхала! Навіть нічого не взяла!

— Оце мене й турбує. Боюсь, щоб вона не підклала якусь міну.

— Ні, ні! Вона дуже чесна!

Терентій Гаврилович хихикнув, провів Льолю до кімнати-вітальні. Шофер поставив чемодан, попрощався.

Льоля з цікавістю оглянулась. Потягнулась, позіхнула.

— Непогано. Навіть дуже непогано. А тут що?

— Кухня, Льолечко!

— Кухня? Може, ти гадаєш, що я буду варити?

— Що ти, що ти? Завтра ж буде доморобітниця.

— Оце інша справа, Терчику. Ти в мене геній! А це що?

— Це — твоя кімната. Це — мій кабінет.

— З тебе й службового кабінету вистачить. Тут буде моя спальня. Це — будуар…

— Що значить будуар?

— Неважно… А це що?

— Кімната Васі.

— Якого Васі? Ах, пробач, я забула…

Двері відчинилися. На порозі з’явився Вася. Його очі були прикриті віями, але з-під них пробивався темний вогонь презирства, осуду.

"Полюбив іншу жінку, — клекотіло в душі Василя. — Любов. Краса. Кохання. Подвиг. Де ж воно в ній? В ній? За що її полюбив батько — літній, досвідчений чоловік?"

Висока, струнка, молода. Не більше двадцяти років. Очі кокетливі, підмальовані, волосся вогняне, пишне. А зіниці — гострі, колючі. Як у гадюки. Василь пам’ятає дитинство. Він ходив з матір’ю в Карань по гриби. В одному кущі вони виколошкали гадюку. Вона засичала, підвелася на хвості. Розхитувалася, ніби прицілялась, як краще вдарити. А очі були холодні мерзотні і байдужі. Вони морозили серце, сковували тіло. Так і тепер. Так і тепер…

— Познайомся, Василю, — якимсь дерев’яним голосом сказав батько. — Це твоя… нова мати…

Василь, зирнувши на мачуху, холодно відповів:

— Мати одна.

Льоля криво усміхнулася, солодко мовила;

— Не гнівайся. Батько висловився нетактовно. Я не одніматиму в тебе матері. Це було б жорстоко. Будемо друзями. А матері не забувай. Не забувай, Васю. А мене звати Альона Степанівна…

— От і гаразд! — бадьоро сказав батько. От і чудесно! Познайомилися…

Вася сахнувся назад у кімнату. Грюкнули двері.

— Вовченя, — прошипіла Льоля.

А увечері в квартирі Рибенка гриміла музика, чулися вітальні вигуки, тости. Терентій Гаврилович у чорному костюмі сидів на чільному місці поряд з молодою дружиною, сяяв від задоволення, скоса позирав на розкішеу Льолю. А вона сяяла білозубою усмішкою, мерехтіла блискучими очима русалки, простягала пещені руки для поцілунків. Терентій Гаврилович млів від щастя. Оце жінка! Оце скарб! Королева! Не те що Ярина. Мовчазне, сіра, непомітна! Куди з нею підеш? Кому покажеш? А ця — на виду у всіх! Не соромно — хоч би перед цілим світом!

Вася лежав у своїй кімнаті, накривши голову подушкою. Та святковий рев долинав до вух, лютив. Думки — чужі, ворожі — вихрилися у свідомості, засипали мозок, ніби жовтим осіннім листям. Може, досі він був наївним і дурним хлопчаком? Може, всі ідеали — дурниці? Їх вигадують невдахи і мрійники, щоб прикрасити життя. А насправді панує практицизм і обман! Чому не увійде сюди міліціонер, чому не крикне громовим голосом: "Ім’ям закону, припиніть злочинне весілля!" І щоб поблідли гості. І щоб встали вони струнко перед представником закону… І запитає міліціонер:

"Громадянине Рибенко Терентій Гаврилович! Ви любите цю жінку?" Що скаже батько? Мабуть, пролепече: "Люблю". І тоді скаже міліціонер. "Покажіть серце своє. Побачимо його колір". А показувати нема чого. Замість серця хляки, холодне м’ясо, та чад в’ється над ним. "Громадянко, покажіть ваше серце!" А в неї замість серця — кубло гадюк. Сичать, в’ються, поблискують холодними очицями. Брр! Яка гидота! Звідки в нього такі образи?

Мати… Яка вона чудова, ясна, сердечна. Вона зберегла тепло і щирість донині. А батько… він став холодний і чужий. Ні, інакше бути не могло… І жаліти нема за чим. Такий закон… Любові нема чого робити на землі. Розрахунок і практицизм…

Хтось торкається до плеча хлопця. Він скидає подушку. На нього дивляться очі Льолі. Вона дивно усміхається, сідає на ліжко.

— Чого вам? — понуро запитує Вася.

— Випий, Васю, — шепоче вона. — Сьогодні такий день…

— Який?

— Радісний. Випий.

— Випий, синку, — басить батько з-за спини Льолі. — Незручно. За щастя…

— За щастя, — хворобливо усміхається Вася. — За щастя…

Льоля піднімає пляшку коньяку, наливає в келих. Грає в променях люстри коричнево-золотиста рідина. Скачуть на матових шибах дверей чорні тіні танцюючих гостей. Гримить радіола.

Вася бере келих. Скло холодить руку. Терпко пахне напій. Хтось застерігає Васю, хоче утримати. Зажди, не смій, не треба!

Він люто зціплює зуби. Нема! Нічого нема! Ні краси, ні кохання, ні чесності! Нема!

Рідина вливається у рот. Вогнем охоплює горлянку, все тіло. Забило подих. Хлопець схопився на ноги. Батько засміявся.

— Нічого, нічого! Пройде. Спочатку важко, потім легше піде!

Льоля усміхається, йде за батьком.

Вася, тримаючись за стіни, прислухається до себе. До свого єства. Що з ним? Спадає тягар. Розсуваються стіни. Музика приємна і мелодійна. І крики якісь приємніші. Тепла хвиля котиться по тілу. Нічого не страшно. Нічого не жаль. Все дрібниці. Нема ніяких турбот. Навіть дивно, що він недавно страждав! Хай живе радість! Треба ще випити…

Вася розчинив двері, рушив до столу…

11

— Ніна? Здрастуй!

— Васю, я рада бачити тебе! Здрастуй! Чому тебе так довго не було?

— У мене нещастя…

— Що ти кажеш? Хтось захворів?

— Ні. Всі здорові. Батько женився.

— А мама… невже померла?

— Ні. Вони розійшлися. Мама в селі.

— А нова жінка — інтересна?

— Як ти сказала?

— Я питаю — чи інтересна вона?

— Інтересна? Не знаю. Ти дивне питаєш… Я гадав, що ти збагнеш… Мені тяжко. Я не знаю, що мені робити.

— Васю… Який ти дивний. Наче твій батько перший! Багато розходяться.

— І ти?

— Що я?

— Можеш покинути мене?

— Як покинути? Васю… а хіба ми…

— Аякже? Аякже? Я ж тебе…

— Васю… Зажди… Хтось почує… Так, так… Я розумію… Я згодна… Ми будемо вічними друзями… Тільки треба скінчити школу, університет, а потім…

— А ти ждатимеш, Ніно?

— Ждатиму, Васю…

— По-справжньому?

— По-справжньому…

— Як Озіріс та Ізіда? Правда? Коли його порубав злий Сет, Ізіда почала розшукувати його частки, збирала докупи. Довго-довго збирала вона коханого… нарешті зібрала — і любов її зробила чудо… Озіріс ожив.

— Міф!

— А зате чудовий який! А може, й не міф. Може, колись було. В Єгипті древньому. Або на іншій планеті. А до нас дійшло у вигляді міфа.