Микола Джеря - Нечуй-Левицький
Посесор, вважаючи на себе як на пана, задер вгору кирпу проти попа. Вiн звелiв самим бурлакам ховать мерцiв. Пiп, не довго думавши, дав звiстку благочинному. Почалось дiло. Тодi посесор побачив, що накоїв лиха, ледве загасив дiло сотнями карбованцiв. Вiн скуб себе за пейси, за бороду i мусив платить поповi давню плату за фабрицьку парафiю.
А тим часом пошесть пiшла по всiх казармах. Люди не переставали слабiть i вмирати. Мiж бурлаками почалася тривога: однi казали, що пани насипали зумисне в криницi отрути, другi казали, що посесор годує людей собачим м'ясом. Пiшов по казармах гомiн, клекiт. Микола правував над усiма, давав привiд, кричав на ввесь двiр, що жиди наслали пошесть на людей. Ватага бурлак знялася, пiшла до посесора й побила йому вiкна. Посесор тим часом з жiнкою й дiтьми утiк в мiстечко i пересидiв лиху годину, доки бурлаки не втихомирились. Тим часом вiн дав знати в стан. Становий набiг на заводи з москалями, з доктором та з попом. Доктор заглядав у криницi, куштував воду, ходив по заводах, по казармах, ходив чогось понад ставком, по двору, заглядав у пекарнi, в казани, заспокоював бурлак; але сам боявся покуштувать бурлацького борщу з гнилою таранею, з додатком пацюкiв для присмаки. Вiн звелiв обчистить i вимазати казарми, але, невважаючи на те, бурлаки почали потроху втiкать з заводiв. Нашi вербiвськi бурлаки ждали тiльки, доки трохи протряхне надворi. Вони задумали тiкать далi, на херсонськi степи. А тим часом несподiвано заслаб Кавун. Вiн довго не признававсь, що вiн слабий, насилу волочив ноги, а все-таки ходив на роботу. Вiн боявсь лазарету, як пекла, бо з того лазарету мало хто вертався до казарм.
Одного вечора Кавун зваливсь з нiг; його перевезли в лазарет. Нi один вербiвець не впiзнав би тепер Кавуна, колись здорового, кремезного, широкоплечого чоловiка, з довгообразим лицем та рум'яними щоками.
Кавун лежав на голому полу, прикрившись старою свитою, i стогнав. Смутно блищав вечiр у вiкно, i жовте, як вiск, Кавунове лице ледве було видно проти вiкна. Щоки його позападали, рум'янець зник, нiс загострився; темнi очi стали якiсь нiби втомленi й дивились непорушне на стiну, неначе на тiй стiнi Кавун читав своє гiрке життя. Микола сидiв коло його й думав думу, похиливши на груди голову. Iншi вербiвцi стояли коло полу, бо слiдком за Миколою й Кавуном почало прибувать на заводи багато вербiвських людей. Не один десяток уже втiк з Вербiвки од пана Бжозовського.
Кавун стогнав та все не зводив очей з бiлої стiни, на котрiй став у закутку широкий темний вечiрнiй дiд. На замазанiй стiнi темнiли чорнi плями, мiсцями червонiла цегла з-пiд обколупаної глини. Минула година, i Кавун все дивився очима на ту стiну i не мiг опам'ятатись: перед ним нiби манячили то милi, то страшнi картини на тiй стiнi. От зазеленiла вербами Вербiвка, вся облита гарячим сонцем, зазеленiла його левада над Раставицею; забiлiли стiни його хати, i вiн засмiявся тонкими смажними губами. Потiм перед його очима усi верби нiби спалахнули страшним огнем; небо вкрилось хмарами; день змiнився на нiч… Верби стали стiжками на панському току, i чорне небо замиготiло страшним полум'ям; весь тiк, вся Вербiвка вже нiби палала перед його очима. Горiла його хата; йому здалось, що в хатi його жiнка з дiтьми, що вони от-от згорять в тому страшному вогнi.
- Рятуйте жiнку, дiтей! Хто в бога вiрує! - крикнув Кавун. - Миколо! Нимидоро! Рятуйте моїх дiтей!
Нимидорине ймення неначе ножем укололо Миколу в саме серце, i гаряча сльоза скотилась з його очей.
I здалося Кавуновi, що горить його двiр, палає його клуня, горить земля пiд його ногами, горить i клекотить вода в ставку. Йому гаряче й боляче: його душить у горлi дим, а жаль за жiнкою, за дiтьми давить слiзьми його горло… от-от задавить його на смерть…
Вiн придивляється, а з полум'я витикаються скелi. витикаються скелистi береги понад Россю, червонi, нiби розпечене червоне залiзо. Перед ним, неначе з землi, одразу висовується високий, як стовп, камiнь, весь червоний, як жар, а на тому каменi стоїть Бжозовський. На Бжозовському палає одежа, палає волосся на головi; з його ллється потьоками кров по гарячому каменi.
- Ага! А що! Пiймавсь! I ти в пеклi! А добре тобi в тому полум'ї! - простогнав Кавун, i перед його очима камiнь з паном пiшов пiд землю, а на тому мiсцi закрутились фабрицькi колеса, замахала, наче крилами, парова машина, заклекотiли казани з малясом, а мiж тими колесами закрутились чорнi дiдьки з рогами, з хвостами, з цапиними бородами, з огняними висолопленими язиками. Мiж ними знов закрутився пан, закрутивсь осавула, жид-шинкар, закрутився Бродовський. Та вся ватага танцювала, плигала, бiгала, верещала й стукотiла. Чорти перекидались машинами, машини махали головами, хвостами, а з тих машин летiли на всi боки сахарнi бiлi голови i били Кавуна по головi, неначе хто безперестану бив його в тiм'я залiзним обухом.
- За що ви мене б'єте? За що катуєте? - знов несамовито крикнув Кавун на всю казарму й нiби прокинувсь; через його очi знов зирнув розум. Кавун затих, глянув на Миколу, на вербiвцiв.
- Чи впiзнаєш мене, Петре? - промовив до Кавуна Джеря.
- Впiзнаю, - насилу вимовив Кавун.
- Чи не покликать попа, щоб тебе висповiдав? - обiзвався один бурлака.
- I вже! Дай менi спокiй. Вже смерть моя за плечима, - сказав Кавун. - Мабуть, я вже не встану. Брати-товаришi! Коли хто вернеться додому, накажiть моїй жiнцi, нехай не журиться, не плаче, та нехай доводить до розуму дiтей.
- Щоб вийшли здатнi до панської роботи… - сумно промовив Микола.
- Не думав я, бувши хазяїном, що менi доведеться помирати на чужiй сторонi, в цьому лазаретi, - неначе нишком промовив Кавун. - Ой боже мiй милосердний! За що ж ти мене так тяжко караєш? Бодай все моє горе, всi мої сльози впали на того душу, хто мене пустив по свiтi бурлакою.
Кавун заплакав, але в його вже слiз не було: його сльози висохли, бо вже його живоття висохло до решти, до останньої краплi.
- Хоч поховайте мене по-людському закону. Нехай посесор не викидає мене на смiтник, як викидав других бурлак. Я ж працював на його душу; вiн здер з мене моє грiшне тiло, а