Микола Джеря - Нечуй-Левицький

стi­на­ми мо­ло­до­го оче­ре­ту, ви­сi­ли чор­нi не­во­ди на пiд­те­чах, пов­би­ва­них в зем­лю. Дов­гi без кiн­ця ме­ре­жi мо­та­ли­ся на лег­ко­му вiт­рi, не­на­че жму­ти чор­них шнур­кiв, ви­мо­че­них в смо­лi. Од кiл­ка до кiл­ка ви­сi­ли раз­ка­ми здо­ро­вi поп­лав­ки, що звуться га­ла­га­на­ми, по­роб­ле­нi з лег­ко­го су­хо­го де­ре­ва. Зда­ле­ки зда­ва­лось, нi­би то сто­яли рiд­кi ти­ни з то­ненько­го хми­зу або то­нi­сiнькi шта­хе­ти, об­ти­ка­нi звер­ху яки­мись цяцька­ми. Се­ред то­го па­ву­тин­ня не­во­дiв чор­нiв ку­­харський ку­рiнь: вiн був круг­лий, з низьки­ми оче­ре­тя­ни­ми стiн­ка­ми i двер­ця­ми, тiльки без пок­рiв­лi. Се­ред йо­го сто­яли двi чор­нi за­дим­ле­нi со­хи з роз­сiш­ка­ми з бан­ти­ною звер­ху. На цiй пе­рек­ла­ди­нi ви­сi­ли ка­за­ни; пiд ка­за­на­ми го­рiв огонь, i гус­тий дим клу­ба­ми ва­лу­вав вго­ру. В ди­му чор­нi­ли со­хи, нi­би ши­бе­ни­ця. В то­му ку­харсько­му ку­ре­нi сто­яли сто­ли, де ку­хар розк­ла­дав си­ру ри­бу. В ка­за­нах ва­ри­лась ри­ба. В ку­ре­нi тхну­ло риб'ячою си­рiс­тю од лус­ки.

Коло ку­харсько­го ку­ре­ня сто­яв здо­ро­вий ку­рiнь з оче­ре­ту для цi­лої ва­та­ги. Там сто­яли шап­ли­ки, ба­рильця, дiж­ки з пшо­ном, го­ро­хом, ку­ку­руд­зою та ква­со­лею, ле­жа­ли харч та оде­жа. Там но­чу­вав ота­ман i вся заб­родська ва­та­га.

Кухар по­рав­ся ко­ло ка­за­нiв. Заб­род­чи­ки ла­го­ди­ли не­во­ди. Ко­ло ку­ре­ня сто­яв ота­ман, Iван Ков­ба­нен­ко; вiн був сам i ха­зяїном, i ота­ма­ном ва­та­ги. Ота­ман був чо­ло­вiк не­ви­со­кий, але ду­же ши­ро­кий в пле­чах, з ве­ли­кою го­ло­вою, з здо­ро­ви­ми чор­ни­ми ву­са­ми, з за­па­ле­ним ли­цем i чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. На йо­му бу­ла прос­та оде­жа: ши­ро­кi кра­м­нi си­нi шта­ни, бi­ла со­роч­ка й чор­на сму­ше­ва шап­ка. Тi­льки чер­во­но-га­ря­чий гар­ний одеський по­яс од­рiз­няв йо­­го од прос­тих ри­ба­лок, а гор­дий, смi­ли­вий вид i тем­нi ро­зум­нi очi ви­яв­ля­ли щось ха­зяй­ське, ота­манське. Вiн ку­рив люльку, пус­ка­ючи дим од­ним кiн­цем ро­та.

- Ми шу­каємо ро­бо­ти i хо­че­мо прис­тать до ва­шої ва­та­ги, - про­мо­вив Ми­ко­ла до ота­ма­на, поз­до­ров­кав­шись.

Отаман тiльки по­ма­леньку кив­нув го­ло­вою, не вий­ма­ю­чи люльки з ро­та, ки­нув гор­дим оком по всiх бур­ла­ках, ско­­са гля­нув на дрiб­ненько­го Кор­ча­ку з пруд­ки­ми зло­дiй­ськи­ми очи­ма i про­мо­вив:

- Приставайте, ко­ли хо­че­те. По­ло­ви­на на­лов­ле­ної ри­би бу­де моя, а по­ло­ви­на ва­ша. Не­во­ди мої, а харч бу­де­мо пла­тить по по­ло­ви­нi, а ко­ли схо­че­те ви­пить, то го­рiл­ка бу­де ва­ша. Чи прис­таєте на те? - спи­тав ота­ман, оки­нув­ши оком мо­ло­дих, здо­ро­вих бур­лак.

- Чом же й не прис­тать! Не ми за­во­ди­ли цi зви­чаї, не нам їх i ви­во­дить, - про­мо­вив швид­кий Кор­ча­ка.

Отаман не спи­тав їх, звiд­кiль во­ни i що во­ни за лю­ди. Де­кот­рi йо­го заб­род­чи­ки ма­ли паш­пор­ти, а де­кот­рi нi­ко­ли зро­ду їх не ма­ли, тiльки ба­чи­ли в дру­гих.

- Сiдайте, хлоп­цi, прос­то не­ба на зем­лi, - ска­зав ота­ман, - за­раз бу­де­те обi­дать, а по обi­дi й до ро­бо­ти.

Бурлаки скла­ли свої клун­ки в ку­ре­нi, по­на­би­ва­ли люльки, по­сi­да­ли на тра­вi й по­ча­ли ку­рить.

- А що, хлоп­цi! Ко­ли хо­че­те за­ро­бить обiд, то сi­дай­те чис­тить ри­бу, бо цiєї, що в ка­за­нах, на всiх не нас­та­чить, - про­мо­вив ку­хар.

Отаман пiд­няв ци­нов­ку з од­но­го шап­ли­ка, де бу­ло пов­но рi­ча­ної i морської ри­би, по­да­вав вер­бiв­цям но­жi, i во­ни по­ча­ли зшкрi­бать лус­ку з ри­би. Бур­ла­ки лед­ве со­ва­ли ру­ка­ми. Ку­хар i ота­ман мовч­ки ос­мi­ха­лись; ос­мi­ха­лись i про­во­р­нi заб­род­чи­ки, див­ля­чись на ха­му­лу­ва­тих не­по­вер­тай­лiв-хлi­бо­ро­бiв.

Кухар вки­нув в ок­рiп ри­бу й пiд­ки­нув у во­гонь оче­ре­ту. Огонь за­па­лав i зат­рi­щав. Ри­ба швид­ко за­ки­пi­ла. Тим ча­сом вiн по­ви­тя­гав з ка­за­на здо­ро­вим, як та­рiл­ка, опо­ло­ни­ком зва­ре­ну ри­бу i склав її в стяб­ло, чи здо­ро­вий ко­ряк, в кот­ро­му на­вiть дер­жал­но бу­ло ви­дов­ба­не. Стяб­ло бу­ло здо­­ро­ве, як ноч­ви. Ку­хар зро­бив з юш­ки гус­тий роз­сiл, об­лив ним ри­бу i зцi­див роз­сiл че­рез ви­дов­ба­не дер­жал­но. Ота­­ман i всi ри­бал­ки сi­ли на ма­леньких дзиг­ли­ках кру­гом ни­зенько­го сто­ла, що був тiльки по ко­лi­на. Ку­хар пос­та­вив на стiл стяб­ло з ри­бою, а по­тiм на­си­пав у мис­ку юш­ки й нак­ра­яв хлi­ба. Го­лод­нi бур­ла­ки уп­лi­та­ли свi­жу щу­ку, осет­ри­ну й бi­лу­гу на всi зас­тав­ки. Од то­го ча­су, як во­ни втек­ли з Вер­бiв­ки, во­ни й ра­зу не обi­да­ли так трив­ко й смач­но. Во­ни нi­би на­би­ра­лись но­вої си­ли.

- Тепер, хлоп­цi, спра­вив­ши вхiд­чи­ни, ста­вай­те до ро­бо­ти, -про­мо­вив ота­ман, го­ту­ючи чов­на.

Всi ри­бал­ки по­ча­ли знi­мать здо­ро­вий не­вiд i скла­да­ли на чо­вен.

В ли­ма­нi ло­ви­лась ри­ба бiльше днiст­ро­ва, рi­ча­на або ста­в­на, нiж морська, але ча­сом трап­ля­лись: здо­ро­вi осет­ри й бi­лу­ги. Ота­ман во­зив ри­бу в Акер­ман i про­да­вав її свi­жою на ба­за­рi. На ли­ма­нi не со­ли­ли ри­би в боч­ках на про­сiл.

Отаман з своєю ва­та­гою пос­то­яв на ли­ма­нi з тиж­день i по­­чав зби­ра­тись до­до­му. Нас­тав час ло­вить ри­бу в мо­рi. Ри­­бал­ки поск­ла­да­ли на здо­ро­вий чо­вен не­во­ди, заб­ра­ли шап­ли­ки, харч i оде­жу, сi­ли в чо­вен i поп­лив­ли до Акер­ма­на. В Акер­ма­нi ота­ман пi­шов з ри­бал­ка­ми в по­лi­цiю, узяв паш­порт на цi­ле лi­то й дав при­ся­гу, що вiн не за­че­пить то­го доб­ра, що ви­ки­не мо­ре на бе­рег, i за­раз пе­ре­дасть на ко­р­дон.

Рибалки поп­лив­ли чов­ном да­лi по ли­ма­ну, знай­шли при­шиб i спи­ни­лись ко­ло од­но­го ве­ли­ко­го по­са­ду чи се­ла. Ота­ман по­ки­нув ко­ло чов­на од­но­го ри­бал­ку, а сам з ва­та­гою пi­шов до­до­му че­рез се­ло. Це бу­ла Акер­ман­щи­на.

Село бу­ло дов­ге й здо­ро­ве. Че­рез усе се­ло йшла ши­ро­ка ву­ли­ця i тяг­ла­ся тро­хи не до са­мо­го Акер­ма­на. Во­на вся бу­ла об­сад­же­на ака­цi­ями, не­на­че Вер­бiв­ка вер­ба­ми. Се­ло бу­ло ук­раїнське. В йо­му, як i в са­мо­му Акер­ма­нi, що став уже зов­сiм ук­раїнським го­ро­дом, бу­ли лю­ди з усiх ук­раї­н­сь­ких гу­бер­нiй. Усе се­ло бу­ло за­ли­те аб­ри­ко­со­ви­ми та че­ре­ш­не­ви­ми сад­ка­ми i зе­ле­нi­ло, як гай. По­за ха­та­ми тяг­ли­ся ви­ног­рад­ни­ки на всi бо­ки, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком. А там, за се­лом, на ши­ро­ко­му по­лi лед­ве пiд­нi­ма­лась зе­ле­на, як пух, ку­ку­руд­за, розс­те­ля­лось ши­ро­ке мо­ло­де лис­тя тю­тю­ну, а там да­лi розс­те­лив­ся ши­ро­кий, рiв­ний, як дiл, степ, ввесь зе­ле­ний, ввесь ук­ри­тий то ви­ног­ра­дом, то пше­ни­цею, то ку­ку­руд­зою, то зе­ле­ною тра­вою. Над­во­рi ще бу­ла вес­на, а ви­со­ка тра­ва в сте­пу бу­ла вже го­то­ва пiд ко­су. Край був ба­га­тий та пиш­ний, як рай.

Отаманова ха­та сто­яла за по­са­дом, на ху­то­рi. Ха­та бу­ла чи­ма­ла, з пiс­ку­ва­то­го ка­ме­ня, з ве­ли­ки­ми вiк­на­ми на чо­ти­ри шиб­ки. Ков­ба­нен­ко бу­ду­вав її, див­ля­чись на ха­ти в швей­царськiй ко­ло­нiї Ша­бi, що бу­ла не­да­ле­ко од се­ла в сте­пу. Кру­гом ха­ти зе­ле­нiв здо­ро­вий ви­ног­рад­ник; по­мiж ви­ног­ра­дом по ме­жах дов­ги­ми ряд­ка­ми рос­ли аб­ри­ко­си та че­реш­нi. Кру­гом ха­ти рос­ли ста­рi ве­ле­тенськi во­лоськi го­рi­хи. Мо­ло­де па­гон­ня на го­рi­хах на га­ря­чо­му сон­цi вже по­ви­га­ня­лось на са­жень вго­ру, нi­би схо­ди­ло на дрiжд­жах. Вся осе­ля зе­ле­нi­ла й пах­ла, нi­би квiт­ник. Ака­цiї сто­яли са­ме в цвi­ту, зак­вiт­ча­нi без­лiч­чю бi­лих ки­тиць. Во­ни бу­ли схо­жi на здо­ро­вi срiб­нi кан­де­ляб­ри. Га­ря­че по­вiт­ря бу­ло