Микола Джеря - Нечуй-Левицький

З ха­ти ви­бiг­ла ота­ма­но­ва жiн­ка, ук­раїнська мо­ло­ди­ця, вже не­мо­ло­да, але про­вор­на, рiв­на й ви­со­ка, в синьому ке­р­­се­тi, зав'яза­на по-пол­тавськiй, ни­зенько, чор­ною хуст­кою з чер­во­ни­ми квi­точ­ка­ми. Ота­ман Ков­ба­нен­ко зай­шов в Акер­ман­щи­ну з жiн­кою з-за Днiп­ра, з Пол­тав­щи­ни.

За ма­тiр'ю ви­бiг­ла з ха­ти мо­ло­да дiв­чи­на: то бу­ла ота­ма­но­ва доч­ка Мок­ри­на. Мок­ри­на бу­ла тон­ка й ви­со­ка, як то­по­ля, з тон­ким рiв­ним ста­ном, з ма­леньки­ми й тон­ки­ми нiж­­ка­ми, з ма­леньки­ми ру­ка­ми, якi має пол­тавське жi­но­цт­во. В Мок­ри­ни ли­це бу­ло дов­гас­те, з тон­ки­ми пруж­ка­ми. Тон­кi чор­нi бро­ви чор­нi­ли, як шов­ко­вi шну­роч­ки; блис­ку­чi ка­рi очi чор­нi­ли, як те­рен; не­ве­ли­кi пов­нi гу­би чер­во­нi­ли, як виш­ня в зе­ле­но­му лис­тi; на що­ках до са­мих вис­кiв грав рум'янець. Од її мо­ло­до­го ли­ця нi­би па­шi­ло здо­ров'ям; од щiк, од очей не­на­че од­га­ня­лось ог­нем, не­на­че во­на тiльки що сто­яла ко­ло пе­чi, ко­ло по­лум'я. Якимсь сте­по­вим здо­ров'ям нi­би па­шi­ло все її ли­це, а лег­кий стан, тон­ка шия, тон­кi ру­ки гну­ли­ся, як сте­по­ва гнуч­ка би­ли­на на вiт­рi. Чор­нi товс­тi ко­си лис­нi­ли на го­ло­вi про­ти ве­чiрнього сон­ця, а чер­во­не на­мис­то на синьому кер­се­тi нi­би ще бiльше до­да­ва­ло вог­ню й рум'янцю її пал­ко­му ви­до­вi й пос­та­тi.

Мокрина сто­яла про­ти сон­ця пiд во­лоським го­рi­хом i роз­­див­ля­лась на ри­ба­лок. Во­на вгле­дi­ла Ми­ко­лу, i її ли­це од­ра­зу по­чер­во­нi­ло, мов польовий мак. Во­на зня­лась з мiс­ця i, як пти­ця, по­ли­ну­ла в ха­ту.

Тим ча­сом ха­зяй­ка ви­нес­ла ри­бал­кам ве­че­рю. Сон­це тi­ль­ки що сi­ло, а ри­бал­ки вже по­ля­га­ли по­ко­том пiд во­ло­сь­ки­ми го­рi­ха­ми. Завт­ра во­ни ма­ли ви­ряд­жа­тись на цi­ле лi­то на мо­ре.

Другого дня свi­том вже був го­то­вий обiд. Ри­бал­ки по­обi­да­ли над­во­рi, по­тiм поск­ла­да­ли на вiз здо­ро­вi ме­ре­жi й по­суд, наб­ра­ли хар­чi, прив'яза­ли до во­за со­ба­ку, на во­зi по­са­ди­ли пiв­ня й ввiй­шли в свiт­ли­цю, щоб спов­нить зви­чай ви­хiд­чин.

Свiтлиця бу­ла чис­та й прос­тор­на. Пе­ред об­ра­за­ми го­рi­ла лам­па i ко­ли­ва­лись го­лу­би та пи­сан­ки на нит­ках, при­лiп­ле­них вос­ком до сте­лi. Стiл був зас­те­ле­ний бi­лою ска­тер­ти­ною, а на сто­лi ле­жав хлiб з дрiб­ком со­лi звер­ху. Ота­ман ви­нiс з кiм­на­ти здо­ро­ву пляш­ку го­рiл­ки, нас­то­яної на жов­то­му ко­рiн­нi, i пос­та­вив на стiл. Ри­бал­ки обс­та­ли стiл навк­ру­ги. Двад­цять чо­ло­вiк тов­пи­лись в свiт­ли­цi, не­на­че ко­ляд­ни­ки на рiзд­во. Ота­ман на­лив чар­ку го­рiл­ки, пе­рех­рес­тивсь i по­чав при­ка­зу­ва­ти:

- Даруй же нам, бо­же, пов­нi ме­ре­жi вся­кої ри­би! Щоб до нас спли­ва­лась ри­ба з усього Чор­но­го мо­ря та прос­то в на­шi ме­ре­жi та єри­ки. Пош­ли нам, бо­же, щас­тя й здо­ров'я! Дай бо­же, щоб ми жи­вi по­вер­та­лись до гос­по­ди та не по­то­пи­лись у мо­рi!

- Дай бо­же! - про­мо­ви­ли ри­бал­ки.

Отаман по­час­ту­вав жiн­ку й по­чав час­ту­вать ри­ба­лок. По­тiм вiн зняв з стi­ни об­раз, пок­лав на сто­лi, пе­рех­рес­тивсь, по­цi­лу­вав об­раз i хлiб; за ним прис­ту­пи­ли усi ри­бал­ки по чер­зi i зна­ме­ну­ва­лись до об­ра­за й до хлi­ба. Ота­ман мовч­ки сiв за сто­лом на по­ку­тi, всi ри­бал­ки по­сi­да­ли на лав­ках i на­вiть до­лi, ко­му не ста­ло мiс­ця. Всi по­сi­да­ли й за­мовк­ли, не­на­че зав­мер­ли. Тiльки бу­ло чуть, як му­хи ше­лес­тi­ли в су­­хих то­рiш­нiх ва­сильках за об­ра­за­ми. Ота­ман по­тiм встав, за ним за­ра­зом ла­вою пiд­ня­лись усi ри­бал­ки. Ота­ман узяв об­раз i хлiб з сiл­лю i вий­шов у двiр, за ним вий­шли всi ри­бал­ки. Об­раз i хлiб схо­ва­ли на во­зi. Дов­гий нi­мецький вiз з ши­на­ми на обо­дах ру­шив з дво­ра, а за ним пiш­ли ри­бал­ки з ха­зяй­кою. Ви­хiд­чи­ни скiн­чи­лись.

Рибалки приїха­ли на ли­ман, спус­ти­ли чов­на на во­ду, поск­ла­да­ли усю ри­бальську снасть, здо­ро­вi ме­ре­жi й по­суд i сi­ли са­мi дво­ма ряд­ка­ми. Ота­ман став ко­ло де­ме­на й по­чав пра­ву­вать здо­ро­вим де­ме­ном. Де­ме­но по­вер­ну­лось, не­на­че здо­ро­ва морська ри­ба, зби­ло хви­лю i ле­генько по­вер­ну­ло чов­на од бе­ре­га. Ри­бал­ки вда­ри­ли по во­дi плис­ком ба­бай­ка­ми, i здо­ро­вий чо­вен по­ли­нув по ли­ма­нi, не­на­че пти­ця по не­бу, тiльки по­ки­нув за со­бою дов­гий слiд хвиль та бри­жiв.

- Через тиж­день виїжджай до нас та ви­возь нам хар­чi! - гук­нув з чов­на ота­ман до ха­зяй­ки. - На­шi ку­ре­нi сто­яти­муть на ста­ро­му мiс­цi, на пе­ре­си­пi.

Хазяйка дов­го сто­яла, див­ля­чись на чо­вен, де да­ле­ко бли­­ща­ла бi­ла со­роч­ка на ота­ма­но­вi, не­на­че вiн сто­яв ви­те­са­ний з бi­ло­го ка­ме­ня. По­тiм мо­ло­ди­ця по­вер­ну­ла ко­нi на го­ру й не­на­че схо­ва­лась i зник­ла десь в сте­пу.

Рибалки доп­лив­ли до Ца­рег­радсько­го гир­ла, ми­ну­ли єри­ки, що про­ми­ку­ва­лись че­рез ко­су в озе­ро, i прис­та­ли в са­мо­му гир­лi до кор­до­ну. Там ота­ман по­ка­зав вар­то­вим уря­дов­цям паш­порт, i ва­та­гу про­пус­ти­ли в мо­ре. Чо­вен по­вер­нув за гост­рий рiг пiс­ку­ва­тої ко­си i всту­пив в Чор­не мо­ре, пли­ву­чи по­пiд низьким бе­ре­гом. Че­рез кiлька верс­тов ри­бал­ки прис­та­ли до бе­ре­га i поз­но­си­ли ме­ре­жi, не­во­ди й по­суд на плис­ко­ва­ту пiс­ку­ва­ту пе­ре­сип. Пе­ре­сип бу­ла ду­же плис­ко­ва­та й сла­ла­ся, не­на­че бi­ла стрiч­ка, по­над мо­рем, од­дi­ля­ючи здо­ро­ве со­ло­не озе­ро од мо­ря i од ли­ма­ну. Те озе­ро бу­ло ко­лись за­то­кою мо­ря; морська хви­ля на­си­па­ла вузьку пе­ре­сип i не­на­че греб­лею од­дi­ли­ла здо­ро­ве, на верс­тов двад­цять, озе­ро од мо­ря та од ли­ма­ну. Кру­тий да­ле­кий бе­рег озе­ра, що, ма­буть, був ко­лись бе­ре­гом мо­ря, сто­яв в ту­ма­нi, не­на­че стi­на, вкри­тий зе­ле­ною тра­вою; пiд ним зе­ле­нi­ли оче­ре­ти та осит­ня­ги, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком.

Картина навк­ру­ги бу­ла ду­же ори­гi­нальна. Про­дов­жас­те озе­ро на двад­цять верс­тов вга­ня­ло­ся в степ i бли­ща­ло мiж кру­ти­ми бе­ре­га­ми, не­на­че вкри­те лег­ким про­зо­рим пок­ри­ва­лом з ту­ма­ну. Мiс­ця­ми кру­гом озе­ра, а най­бiльше ко­ло бi­лої пе­ре­си­пi, нi­би то­ну­ли в зе­ле­нiй во­дi ви­со­кi, гус­тi, як лiс, оче­ре­ти та осит­ня­ги, а за пе­ре­сип'ю си­нi­ло Чор­не мо­ре, пiд­нi­ма­ло­ся все вго­ру, зли­ва­лось да­ле­ко з ту­ма­ном на не­бi, з зо­ло­тим свi­том сон­ця, сто­яло нi­би сум­на да­ле­ка чор­на го­ра i не­на­че бу­ло на­по­го­то­вi шу­бовс­нуть всiєю тов­щею i за­ли­ти бi­лу пе­ре­сип, i озе­ро, i зе­ле­нi оче­ре­ти, i ши­ро­кий степ. I мо­ре, i озе­ро, i си­нiй, ви­со­кий йо­го бе­рег i ши­ро­кий степ - все бу­ло за­ли­те га­ря­чим ма­ре­вом i прик­ри­те та­ким лег­ким си­вим ту­ма­ном, що всi су­тiн­ки, всi кольори нi­би зли­ва­лись до­ку­пи. Тiльки звер­ху яс­но си­нi­ло пиш­не, круг­ле, лис­ню­че не­бо. В не­бi кру­ти­лись бi­лi мар­ти­ни й чай­ки, а здо­ро­вi бi­лi з чер­во­ни­ми но­са­ми ба­би, не­на­че ле­бе­дi, вкри­ва­ли ку­па­ми й мо­ре, й бе­ре­ги.

Через узьку пе­ре­сип скрiзь бу­ли про­ко­па­нi єри­ки, цеб­то ка­на­ви, ку­дою цi­ле лi­то йшла дрiб­на ке­фаль з мо­ря в озе­ро жи­ру­вать на плав­нях, а во­се­ни вер­та­лась знов у мо­ре. Ко­ло єри­кiв зе­ле­нiв оче­рет та осит­няг, i, на­че кров, чер­во­нiв си­тий со­ко­ви­тий со­ло­нець. Ота­ман виб­рав мiс­це ко­ло од­но­го єри­ка, де пi­сок за­рiс зе­ле­ною лис­та­тою ча­по­лот­тю та чер­во­ним со­лон­цем,