Микола Джеря - Нечуй-Левицький
Коло пасiки росли яблунi й грушi, посхилявши густе гiлля в пасiку над уликами. За пасiкою зеленiв маленький баштан. Довге гарбузиння вилiзло на курiнь i почiплялось по тину. На самому куренi вгнiздився здоровецький гарбуз, неначе вилiз, щоб погрiти своє бiле черево на сонцi. В одному кутку коло хвiртки тлiло курево, i легенький димок вився вгору й ховався в густому гiллi старої грушi. Джеря сидiв на пеньку коло вогню i держав на руках маленького замурзаного онучка. Коло його сидiло двi дiвчинки-онучки, а старший хлопець з батогом в руках стояв проти дiда й не зводив з його очей. Джеря був сивий, аж бiлий. Густi сивi брови низько понависали й закривали очi, а з-пiд їх i тепер блищали темнi, як терен, очi. Довгi сивi вуса спускались вниз, а голова бiлiла, наче вишневий цвiт. Його вид i тепер був смiливий i гордовитий.
Любка принесла дiдовi харч в клунку i стояла пiд гiллям грушi, схиливши голову i пiдперши щоку долонею. Дiд дав онукам по огiрку i все розказував їм про далекий край, про Чорне море, про лиман. Дiти слухали неначе якусь дивну казку та все розпитували дiда про морську чудну та страшну рибу та про море. Мала дитина заснула на його руках.
А в пасiцi гули в уликах бджоли густим глухим гуком, неначе вони були закопанi десь пiд землею. В вiчках подекуди лiниво лазило кiлька бджiл. Двi-три бджоли сновигали лiниво понад хрестом, та й тi незабаром нiби падали в вiчка. В пасiцi пахло медом, пахло молодою травою та польовими квiтами. Серед пасiки десь взялася кавуняча огудина, сплелась з бадилиною, березкою та з широким листом огiркiв i побiгла до одного улика довгою зеленою стежкою. Мiж уликами зеленiла трава, синiли синi дзвоники, показуючи свої яснi осередочки; пiд тином червонiла, нiби кров'янi краплi, червона смiлка, рiс жовтий кущик дроку. Косе промiння промкнулось пiд яблунями та важкими дубами й нiби запалило зелену траву, улики, зелене листя на грушах, ще й облило сивого дiда червонястим свiтом.
Вже сонце зайшло, вже нiби дрiмота розлилась над густими садками, над густим лiсом, а дiд усе розказував, а дiти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, приграваючи до чудової казки-пiснi пасiчника Миколи Джерi.
1876 року, 1 генваря.